У складі Армії Зимового походу

 

Офіційне приєднання відділу Гулого (400 піших та 150 кінних козаків) до Армії УНР сталося на нараді у Медведівці 12 лютого 1920 року. В Армію Зимового походу гулівці влилися під назвою Низової бригади. Водночас Омелянович-Павленко призначив Гулого-Гуленка командиром 1-ї Запорізької дивізії.

Андрій Гулий-Гуленко склав чимало відозв, які мали великий виховний та роз’яснювальний вплив на селянство. Ось приклад такої листівки-заклику до українських селян
(орієнтовно за лютий-березень 1920 року):

 

“Селянин!

Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає ”діктатуру пролєтаріята” гіршу царського, або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і т. инше кричать горлаті кацапи-комуністи.

Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мад’яр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.

А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугіль, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну, землю і волю.

Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький Бронштейн в свойому наказі обіцяв не посягати на права україн­ського народу. встановити таку владу, якої він сам бажає.

Що ж ви бачите тепер? Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші ”бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в’язницях та порозстрі­лювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!

До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!

Годі!

Терпець увірвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами.

Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.

Геть чужинців з України!

Хай живе Українська селянська Республіка!

 

Командуючий повстанцями Херсонщини

та Катеринославщини Отаман Гулий-Гуленко”.12)

 

Частини Запорізької дивізії 17 лютого зайняли Лубенці, 18 лютого — Грушківку, 19 лютого — Баландине і Тимошівку. В ніч на 19 лютого відділ запорожців обеззброїв кінну сотню Коцура в Кам’янці. Наступні декілька днів дивізія рухалась за маршрутом Сентове-Хайнівка-Оситня (Ларія)-Мала Виска.

27 лютого підійшли до Липняжки та Глодос.

5 березня Чорні Запорожці, які повернулися з лівого берега Дніпра, зайняли Голованівськ, а наступного дня — Хощовату і — “після невеликої бійки” — м.Гайворон. 11 березня — Ташлик.

На великому просторі не було ніяких слідів Красної армії.

Близько місяця значних боїв не було. Це трохи розхолодило гулівців. І в ніч на 25 березня 45 піхотна дивізія Красної армії несподівано напала на с.Емилівку, де були розташовані Штаб Запорізької дивізії та Кінний Запорізький полк. “Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицях”. Ворог почав господарювати в селі. Були захоплені обози, декілька старшин та козаків взято в полон.

О 5 год. ранку Запорізька дивізія перейшла у наступ, щоб визволити товаришів і відбити майно. В атаці взяли участь піший Запорізький полк, батарея і одна сотня полку Чорних Запорожців.

Після бою в Наказі №14 по Запорізькій Збірній дивізії отаман Гулий зазначав:

“Бій 25-го березня біжучого року вписав нову сторінку в славетню історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв, козацька смерть 2 курінних і поранення одного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200-300 кроків, піддержавши цим атаку кінного полку.

Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знає, за що він бореться, знає, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.

У Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спо­кійно відходили, я бачив віру в перемогу.

Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро ”усміхнеться заплакана мати”.

Вічна пам’ять павшим козацькою смертю! Слава Героям Емилівського бою!”.14)

В тому ж Наказі отаман Гулий зазначає, що “кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш, чим інші начальники, і не боятися іноді провадити цілі операції на свій страх”. Як приклад подібної поведінки, отаман наводить наліт Чорних Запорожців (командир полку Дяченко) на Богопіль.

В цей же день, 25 березня, Запорізька дивізія несподівано контратакувала ворога, що наступав. Більшовики у складі 250-300 піших та 60 кінних, озброєних гарматою та десятьма кулеметами, були відкинуті.

27 березня командарм Омелянович-Павленко у своєму наказі виносить від імені українського народу сердечну подяку Запорізькій дивізії Гулого-Гуленка “за хоробрі успішні бої і лицарське поводження” в боях під Голованівськом і Ольвіополем.

В останні дні березня Гулий звільнив станції Ташлик і Шестаківку, де взяв значні трофеї і полонених. На початок квітня Запорізька дивізія успішно діяла в районі Бобринця. 10 квітня легендарний полк Чорних Запорожців взяв участь у боях під ст.Долинською.

 

17 квітня був важливим днем для Гулого-Гуленка, його Дивізії та всієї Армії УНР. В цей день вирішувалась доля Зимового походу.

Армія, яка п’ятий місяць воювала у відриві від уряду УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі, за якою була або катастрофа, або слава. Не маючи набоїв та снарядів, вона підійшла під м.Вознесенськ, в якому за даними розвідки були колосальні запаси зброї та спорядження.

І це місто, залога якого складала близько тисячі осіб, Армія УНР повинна була взяти багнетами та шаблями. Саме в цей час у Вознесенську відбувався комуністичний з’їзд і можна було передбачити, що червоні частини збільшаться за рахунок делегатів.

“Але, — зазначав після бою Гулий-Гуленко, — український вояк може зробити все. Він знає, за що бореться, він вірить в правоту свойого діла, (він) знав, що м.Вознесенськ взяти треба, ворога знищити і покрити неувядаємою славою українське військо”.15)

 

Атаку о 3 год. ночі розпочала Запорізька дивізія.

Червоні знали про стан українського війська і тому вирі­шили розбити його протинаступом. Були вислані два бронепотяги, які, маневруючи, густим вогнем обстрілювали українців.

Добре озброєний відділ червоних у 400 чоловік засипав запоріжців кулеметним та рушничним вогнем. Наші практично не стріляли, бо не було чим. Прийшлось відступати. Ворог кинувся в поле “добівать пєтлюровцев”. Та їх зупинила шрапнель кінно-гарматного дивізіону Алмазова.

“Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який за ним йшов в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців піддержав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати ворога... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю... Запоріжці на плечах у ворога вдерлись до самого міста”.16)

Отак, “без куль, одними шаблюками та багнетами захопили місто, як дійсні сини України”.17)

На полі бою залишилося 280 трупів ворога, 400 більшовиків було поранено...

Було захоплено 2 млн. рушничних набоїв і 32 тисячі гарматних, 2 важких гармати і 18 легких, 8 гірських і 12 мітральєз, 5000 рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 млн. совітських грошей і цінне господарче та технічне майно.

З нашого боку, як твердить Совенко, було забито двох козаків та п’ятеро поранено.18)

В Наказі №18 “по військам армії УНР” Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “17 квітня упертим боєм цілої
армії взято м.Вознесенськ. В самім бою, не дивлячись на майже повну відсутність набоїв, Армія виявила повну велич... Всі частини виконали покладені на них завдання... Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.19)

 

Але спочивати на лаврах було ніколи. Вже 22 квітня Запорізька дивізія Гулого-Гуленка здійснила марш в район Ананьїва, охопленого повстанням проти росіян. В цей час на повстанців насувався комуністичний відділ, який підтримували броньовані машини. Вогнем броньовиків ворог запалив село Селіванівку, яке повстало проти совєтської влади. Гулий вчасно прийшов на допомогу селянам. Його Запорізький кінний полк спільно з 3-м кінним полком та кінно-гірським дивізіоном Алмазова в короткому бою розгромили ворога.

23 квітня запоріжці разом з частинами Волинської дивізії розгромили ще один сильний відділ червоних, на озброєнні якого було три гармати.

24 квітня гулівцями була розбита совєтська частина, яка йшла на Ананьїв з боку м.Святотроїцька.

В цей час Київська дивізія Тютюнника зайняла м.Балту. 25 квітня тютюнниківці контрнаступом знищили ще одну частину, яка атакувала була Балту.

Командарм зазначав, що в боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюнниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу”.

До останнього дня Зимового походу Гулий виказував “чудеса хоробрості і відваги”. Недаремно командарм призначив його одним із своїх заступників.

Третього травня Запорізька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Нестеренка-Орла, Волинця й Трутенка, з ходу зайняла Тульчин, захопивши чимало майна та три ворожі штаби частин 14 совєтської армії.

6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, головної ударної сили Запорізької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полк. Удовиченка.

“Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, — згадував політреферент УНР при Запорізькому війську В.Совенко. — Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога”...20)

Завершуючи оповідь про участь Гулого-Гуленка в історичному Зимовому поході, наведу згадку очевидця: “Нашу армію в Зимовім поході назвав один його учасник ”ферментом нації”... Українська Армія своїм славним Зимовим походом сприяла кристалізації бажань, віри і надій українського народу біля одної ідеї — Самостійної України...”.