Революція пробуджує Україну

Під час Лютневої революції Андрія Гулого обирають до дивізійного комітету, звідти в РУМЧЕРЕД. Згодом його делегують на Всеукраїнський з’їзд військовиків, оскільки він “від самого початку революції включився в український рух, який розпочався в армії”.

Влітку 1917 р. Гулого обрано до виконкому ГІДРОРУМу. Він переїжджає до Одеси. Тут в той час в Одесі організувалась Українська Рада, яка формувала національні військові частини. Виконком ГІДРОРУМу делегував Андрія до складу Української Ради.

У вересні 1917 р. Гулий переїхав до Києва, де отримав нове призначення — начальника господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради.

Брав участь в обороні Києва від більшовицьких військ Муравйова. Наприкінці січня (на початку лютого) 1918 р. разом з Центральною Радою евакуювався до Житомира і далі — на Волинь. Незабаром разом з німецькими та українськими військами повернувся до Києва. Отримав чергове призначення — командира інженерного полку 3-го корпусу. Місце служби — Одеса.

Після гетьманського перевороту вступив до Українського військового союзу, який мав на меті скинути Гетьмана. Під час таємного засідання був — серед інших — заарештований. Сидів в Одеській в’язниці. Через три тижні з допомогою фіктивних документів, які роздобули товариші, Гулому вдалося звільнитися.

Переїхав до Катеринослава, звідти до Ростова, а потім у Новоросійськ, де “був осередок українського руху”. Керівник осередку відрядив Гулого на Кубань — для орга­нізаційної роботи. Працював у станицях Кримській та Княжеській. Тут, у Княжеській, його, як члена української орга­нізації, арештували денікінці. У в’язниці пробув до кінця листопада 1918 року. Але у зв’язку з відсутністю обвинувачувальних матеріалів був звільнений.

Повернувся до Катеринослава, де зустрів старих знайомих і приєднався до їхньої повстанчої праці. Від Повстанчого штабу отримав призначення Командуючим Революційними військами Катеринославщини. Сформував декілька військових частин, в т.ч. і полк Січових Стрільців. З цими частинами зайняв Катеринослав.

В січні 1919 р. відкрив проти білогвардійців фронт від Херсона до Олександрівська (нині Запоріжжя), і проти Махна — від Олександрівська до Новомосковська.

Коли прийшла Красна армія, Андрій Гулий “про всяк випадок запросив Центральний повстанський комітет як триматися... Відповідь була така: ”Зустрічати не як ворогів”. Я, — розповідав Гулий-Гуленко, — пояснив повстанцям, що на Україні у нас є спільний ворог — Денікін”.3)

Начальник штабу Гулого-Гуленка Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60 дивізії. “В той час, — говорив Андрій Гулий-Гуленко, — я отримав через командира 535 полку наказ влитися в дивізію або здати зброю”.4)Гулий наказу не виконав і передислокувався в ра­йон Знам’янки-Цибулевого.

У лютому-березні 1919 р. під тиском григоріївців відступив на захід. У Бірзулі (нині Котовськ Одеської області) занедужав і евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут був заарештований контррозвідкою УНР — за “самовільний відхід з фронту”. За кілька днів непорозуміння було виправлене — Гулого звільнили. Але цей безпідставний арешт глибоко вразив отамана, і коли Симон Петлюра запропонував йому очолити Запорізький корпус, відмовився.

Армія УНР відступила за Збруч, а Гулий залишився в Кам’янці-Подільському. Жив життям цивільної людини — під прізвищем Гуленка.

На початку червня 1919 року Петлюра з військом повернувся в Кам’янець-Подільський. Тим часом у місті організувався Центральний повстанський комітет, на чолі якого став с.-р. Петренко. Гулий-Гуленко відновлює свою діяльність, стає членом Повстанкому та старшиною для доручень при військовому міністрові УНР. Але штабна робота була не до душі запорожцю. Його серце прагло степів, Дніпрових берегів і моря.

Він отримав дозвіл сформувати загін і прорвався в ра­йон Знам’янки-Катеринослава з метою підняти повстання проти Добровольчої армії...