Проти Денікіна

 

Майже весь 1919 р. Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча
армія.

Була оголошена “добровільна” мобілізація. Завгородній на неї не зголосився, більше того, почав підбурювати односельчан ні в якому разі “не йти захищати буржуазію”. Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою — очевидно, мали на нього вплив “сотоваріщі” Поліщук та Данілов, а, може, селяни краще розуміли такі аргументи.

Довідавшись, що Ларіон веде антиденікінську пропаганду, місцеві офіцери почали його переслідувати, а у серпні 1919 р. навіть арештували, відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні.

На четвертий день — на допиті — запитали: чи не захотів він “випадково” на фронт? чи далі сидітиме в арештантській?

Зрозуміло, що Ларіон “дав згоду” — тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт.

Через п’ять днів додому прийшли двоє денікінських
офіцерів з солдатами — силою мобілізовувати “добровольця”. Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Добровольці спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли.

Завгородній вже додому не повернувся, зібрав загін у 25 шабель і почав оперувати в районі Златополя...

Напередодні відступу денікінці нещадно грабували селян, відповідно зростав повстанський загін. Кістяк його складали селяни трьох сусідніх сіл: Юзефівки, Розливи та Маргаричової. Ларіон Завгородній став заступником командира загону.

Наприкінці 1919 р., коли денікінці панічно відкочувалися на південь, Завгородній, очевидно, пішов слідом — добивати ворога справа приємна.

Швидше всього, Завгородній дійшов аж до Катеринославщини: в книзі Олександра Доценка “Зимовий похід” є згадка про старшину Загороднього, який наприкінці 1919 р. організував оборону Висунська (Батуриного). На жаль, імена в історичних роботах не часто згадуються, тому інколи важко зрозуміти — чи про однофамільця йде мова, чи про нашого героя. Справа в тому, що Батуряни (так їх називали місцеві) не один раз уславилися успішними боями проти білогвардійців. Видно, що ними керував талановитий старшина, бо не змогли б оборонці села витримати триденний бій з чотирма “сотнями” (так у документі) денікінців, котрі мали на озброєнні не лише кулемети, але й дві гармати. Через тиждень денікінці знову підійшли до Батуриного (Висунська) вже силами удвоє більшими. Разом з ними — шість гармат. На щастя, з Великої Олександрівки на допомогу повстанцям підійшов відділ сотника Робаківського. Після чотириденних боїв денікінці знову відступили.1)

В нашому розпорядженні є документ, який свідчить, що Батуряни не тільки захищалися, але й вміло атакували: “Батуряне разом з повстанцями окружних сіл в кількости більш двох тисяч чоловік (900 кінноти) повели наступ на Долинську. Батуряне очутились в Кривому Розі після того, як 42-м Донським полком (кількість: чоловік 700 піхоти та 500 кінноти, при 2-х шести дюймових гарматах та 24 куліметах) була розбита Баштанка, а потім Батурине, в якому лишилось сім хат під черепицею, останнє ж усе випалене, населення вирі­зане, майно та скотина забрана... Поки що головну ролю відограють Батуряне”.2)

Не знаю, чи доречно згадую про оборону Батуриного, адже точно невідомо чи старшина Загородній і Ларіон Загородній (Завгородній) — одна й та постать чи ні? Але околиці Чорного лісу, де пізніше діяв Ларіон Загородній, і район Батуриного (Висунська) — сусідні.

 

Проти “соввласти”

 

Тим часом на Златопільщину прийшла “совєтская власть” з її ЧК та каральними загонами. “Після ліквідації Денікіна, — розповідав Завгородній, — мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький — Р.К.) загін — Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців і нарешті вони мене наздогнали... Забрали кулемет ”Максим” і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили.

Після цього я до травня 1920 р. був вдома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник”.3)

Завгородній вступив до загону Дорошенка і Цвітковського, де пробув 4 місяці. Потім занедужав і змушений був повернутися додому. І знову Лисенко та Кваша почали переслідування. Не долікувавшись як слід, Завгородній знову змушений був піти в ліс — на цей раз назавжди.

Під час повстання, яке називають Знам’янським, прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час сам вже мав порахунки з “соввластью”. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом з Квашею брав участь у бою під Вискою.

Коли на їхній терен прийшла 1-а Олександрійська (Степова) дивізія під керівництвом Костя Блакитного, Завгородній і Кваша приєдналися до неї. Близько трьох місяців Завгородній служив значковим у Степовій дивізії. Коли Степовики в другій половині жовтня відійшли на південь, Завгородній і Кваша залишились воювати в рідній місцевості “під Прапором Жовто-Блакитним”. У листопаді 1920 р. їхній загін розділився: Кваша з 35 шаблями пішов в Розуміївський ліс, а Завгородній зі своїм відділом залишився у Нерубаї. Згодом влився до загону Пилипа Хмари, де був чотовим. Разом з Хмарою та іншими партизанами здійснив невдалий рейд до кордону. Напередодні Нового року розійшлися “на зимові квартири”.

У січні 1921 р. Завгороднього знайшли зв’язкові чорно­ліського сотника Пилипа Хмари і передали пакет. Хмара повідомляв, що до нього прибув представник Симона Петлюри Микола Іванович Бондарчук і запрошує в Цвітну на “з’їзд отаманів”.

На з’їзді отамани визнали Бондарчука представником УНР, а, отже, своїм зверхником. В короткий час Бондарчук об’єднав під своїм керівництвом досі розрізнені загони.

Микола Бондарчук призначив Завгороднього Командиром 1-го Холодноярського кінного полку, Терещенка — начальником штабу. Хмарі було доручено формувати 2-й кінний полк. “Після з’їзду, — згадував Завгородній, — Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а я з Бондарчуком оперував, не приймаючи боїв, в районі Златополя”.

На початку березня 1921 р. до загону Завгороднього приєднався Терещенко. Першим весняним кроком був нічний наскок на с.Матвіївку, де стояли два полки червоної кавалерії. Наліт був успішним: захоплено 35 коней, жертв з боку повстанців не було.4)В цей час загін Завгороднього складався з 95 шабель та 100 багнетів.5)

Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що “в начале 1921 г. Завгородний сформировал банду численностью около двухсот двадцати человек, на вооружении которой имелось тринадцать пулеметов. Затем он объединил несколько других, более мелких банд и стал орудовать значительными вооруженными силами. Банда совершила более ста налетов, грабежей и убийств”.6)

П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, який розпочався 25 лютого, а завершився 3 березня 1921 року, помпезно оголосив “ам­ністію” тим, хто боровся проти “власті рабочіх і крєстьян”:

“...5-й всеукраїнський з’їзд Рад... вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому встановлює:

1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц.р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,

— від відповідальності звільнити...

3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які в судовому або адміністративному порядку вже визначено, або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,

— від відповідальності звільнити...

10. Чинність цієї амністії поширюється як на цивільних, так і на військових осіб, незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини”.7)

Дійшла ця звістка й до повстанців. Оцінюючи цю “ам­ністію” як підступну, спрямовану на дезорганізацію партизанів, отаман Завгородній сказав козакам: “Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна”.8)

Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 р. відбулися бої “с Красными войсками” під Розуміївкою та Лебединським манастирем. Під Бовтишкою козаки Завгороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його — чекісти змушені були тікати в повітове місто.

Ось документ епохи — витяг з доповідної записки начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: “С марта 1921 года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Завгородним... Большая часть уезда, а именно: часть сел и деревень следующих волостей Цветнянской, Субботовской, Подорожанской, Щабельницкой, Боровицкой, Медведовской, Головковской, Трилесской, Александровской, Ставидлянской, Телепинской, Оситняжской, Златопольской и Лебединской обжаты оперирующими бандами, быстро передвигающимися с места на место. Вся планомерная работа на местах милиции, исполкомов и комнезамов дезорганизована”.9)

15 березня 1921 р. Завгородній відвідав свою родину. Хтось доніс “соввласті”, що отаман у селі. Але чекісти не встигли застати його. Розлючені, вони застрелили батька Ларіона Завгороднього, заарештували його дружину та тестя і відвезли їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили.

Помста не забарилася: того ж дня, 15 березня, о дев’ятій годині вечора загін Завгороднього чисельністю 25 кавалеристів очистив від совєтських активістів с.Розлива Злато­пільської волості.

19 березня Завгородній здійснив наліт на ст.Сердюківку. В цей же день, о 10 год. ранку загін Завгороднього чисельністю 30-35 чоловік налетів на контору “лесной разработки” коло с.Капітанівки Оситнянської волості, убивши агента “заградительного отряда ст.Бобринская т.Баранского”.

20 березня загін Завгороднього знову налетів на залізничну станцію Сердюківку Черкаського повіту, вбив чотирьох червоноармійців, забрав телеграфні і телефонні апарати.

В цей час загін Завгороднього складався із трьохсот кавалеристів і діяв у Холодному Яру, в лісі Нерубай, під Лебедином, в Черкаському, Чигиринському, Ставидлянському, Оситнянському, Златопільському та інших повітах.

15 травня 1921 р. єлисаветградські чекісти розстріляли дружину отамана та її батька. Але зупинити шаблю отамана було неможливо: 23 травня загін гайдамаків Завгороднього звільнив с.Балакліїве, убивши предкомнезама, спаливши приміщення волвиконкому.

У травні (згідно з іншими даними у квітні) гайдамаки атакували 222 полк Красної армії, який зайняв Цвітну. В цьому бою загинуло три козаки, а Завгородній був тяжко поранений в ногу.

Все літо довелось лікуватися: спочатку під охороною 10 козаків в Чутянському лісі, згодом — у Чорному. Поруч були Денис Гупало та “Тиміш” — Тимофій Компанієць.

Загін його тимчасово — на час хвороби — розділили: однією частиною керував отаман Хвиля, друга частина влилась до відділу Пилипа Хмари.

Якраз в той час червоні частини розгорнули активні воєнні дії проти гайдамаків, які супроводжувались гучною кампанією “всєпрощєнія” — термін “амністії” був продовжений. Дехто, психічно і морально стомлений, заломався, вийшов з лісу. Але Завгородній та його козаки на “амністію” серпня 1921 року не піддалися.

З протоколу №34 засідання Кременчуцької губернської військової ради від 7 серпня 1921 р. довідуємося, що загін Завгороднього “продолжает производить налеты на войсковые части”.10)

Зокрема, в районі Веселого Кута відбувся бій з 25 кавалерійським полком, який змусив гайдамаків заховатися в Нерубай-лісі. На той час відділ Завгороднього становив: 100 багнетів, 80 шабель, 2 кулемети “Максим” та 3 кулемети “Люйс”.

В жовтні 1921 р. Завгородній об’єднав під своїм керівництвом загони Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка. На кінець жовтня Завгородній оперував у Чигиринському ра­йоні трьома групами: перша під командою Орла, друга — під проводом самого Завгороднього, третя — під керівництвом Соловйова-Лихого...

Діяв також у Знам’янському, Чутянському та Нерубаїв­ському лісах. Є згадки про бойову співпрацю Завгороднього з отаманами Семеном Гризлом, Архипом Заболотним, Іваном Гонтою (Лютим-Лютенком).

Здійснили рейд в околиці Лебедина. Коло с.Василівки прийняли бій з червоною частиною. Оскільки цей район виявився перенасичений більшовицьким військом, вирішили розділитися на менші загони. Так і зробили: Завгородній пішов в Нерубай, Архип Бондаренко — в район Красного Кута, Залізняк — на Мотронинську дачу.

Напередодні зими знову серед повстанців почалися перемови про “амністію”: дехто висловлювався за припинення боротьби і повернення до мирного життя. Завгородній сказав тим, хто почав хитатися: “Я вас попередив, а ви робіть як знаєте”. Дехто піддався, а дехто до весни розійшовся “на зимові квартири”.

Ларіон Завгородній з трьома козаками перезимував у лісі.

 

Навесні 1922 р. Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів та сіл почали сходитися на роботу козаки. В березні відділ Завгороднього з’єднався із загонами отаманів Залізняка, який мав вже 25 шабель і 15 багнетів, та Дениса Гупала, і, як стверджує ворог, “совершил ряд кошмарных преступлений”. Серед цих “кошмарных преступлений” — березневий бій з міліцією коло с.Букварки, зупинка товарного потяга між станціями Цибулеве та Фундукліївка у квітні, зупинка поїзда на тому ж відтинку у травні.

Завгородній, Залізняк і Гупало з козаками вирушили в Товмачівський ліс — в гості до Чорного Ворона. Гостини не вдалися: партизани потрапили в оточення. Хоч хлопці й
прорвались, але одного козака загубили. Вернулись до Чорного лісу. В районі Трепівки пустили під укіс товарний потяг, його охорону знищили.

В першій половині травня Завгородній оперував в Херсонській губернії, коло с.Миколаївки. Про це свідчить “Приказ №1 Председателю сельсовета и комнезама с.Николаевка Херсонской губернии” від 12 травня 1922 року:

“1. В случае, если мною или другими воинскими отрядами будет замечено, что банда Завгороднего будет скрываться в селе, то десятихатники... будут предаваться суду Военного Ревтрибунала как за явную контр-революцию.

2. Председателю сельсовета и комнезама предлагаю уничтожить банду из села в течении 2 недель...

Командир кав. отряда (підпис)”.11)

 

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана:

“Сам Завгородний одет в темносинюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами ”УНР”, вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено — Р.К.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен”.12)

Сексот доносив, що в розмові з ним Завгородній сказав, що “хоча його називають бандитом, він чесніший від комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його”.13)

 

Проголошена ще 1921 року НЕП почала давати наслідки: у селян відбирали вже не все, а лише частину; дозволили торгівлю. Зрозуміло, що селяни почали розживатися. Раніше, коли забирали все та ще й при цьому убивали незгідних, іншого виходу, як йти до лісу не було. А нині з’явилась “мирна й сита” альтернатива. Її й обрали українці.

“Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно мінялося на гірше... Селяни відплачували тепер (повстанцям) згірдливою неприхильністю... Повстанці втрачали єдиного союзника, що мали — село”.14)

 

Чи згадали землероби своїх оборонців під час розкуркулення, коли те, чим вони розжилися, було відібране?!

Чи згадали зраджених ними оборонців під час Голодомору 1932-33 років?!

 

“Але бійці трималися, не зневірювалися... Партизанські загони були ще пружинисті й активні”.15)Це підтверджують й чекістські документи. У червні 1922 р. відділ Завгороднього чисельністю 50 бійців, як свідчить ворог, “произвел два налета на продмаршруты в районе Знаменки и один на служебный поезд”. Тоді ж був зупинений потяг між станціями Хирівкою та Трепівкою. Козаки перевіряли документи, обеззброювали червоноармійців, розстрілювали чекістів, яким “пощастило” сісти саме на цей потяг.

Перевіряли документи й у мисливців, зокрема, на право носіння зброї. Якщо посвідку видав “гурток мисливців”, то мисливця відпускали.

Згодом до побратимів приєднався Чорний Ворон зі Шполянщини. Він мав відділ у 25 шабель. Об’єднаними зусиллями у липні 1922 р. здійснили напад на червону залогу с.Федвар: відбили у них своїх коней, які були перед тим захоплені комнезамівцями, та й нових коней “прикупили”. Забрали кулемет “Максим” і червоний прапор.

А “в ночь на 9 июля 1922 г. банда Завгороднего в количестве 12 сабель и 8 штыков произвела налет на село Болтышка, где, сильно изранив шашками предкомнезама и убив одного красноармейца, служившего в отряде при УЧК тов.Качінского, скрылась в Нерубаевский лес... Отсутствие в Чигиринском уезде воинских частей благоприятствует развитию бандитизма. Так, например: банда Завгороднего в июне месяце распылившаяся, в настоящее время вновь организовалась и никем не преследуется”.16)

Те, що гайдамаки Завгороднього постріляли кількох яничарів-комнезамівців, знайшло відгук у більшовицьких агітках. Єлисаветградський повітовий виконком випустив велеречиве звернення до селян, в якому намагався виступити їхнім оборонцем від “бандитів”, які буцімто у селян “забирають останніх конячок, корівок і останок зерна”.

Нема межі цинізму окупанта!

 

В липні між отаманами Завгороднім і Гупалом виникло непорозуміння, яке переросло у сварку. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики.

“Я, — говорив Гупало, — стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів.., аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор з боку ”соввласти” селян”. Гупало обстоював “невеличкі операції для добування заходів для існування”.

Завгородній притримувався протилежного погляду — продовжувати нещадне винищення червоних та зривати збір продподатку.

До згоди не дійшли — і вершники Завгороднього продовжували роботу: в ніч на 23 липня загін Завгороднього кількістю 60-70 шабель увійшов у село Капітанівку, порубав сімох червоноармійців та начальника охорони. П’ятеро червоноармійців було поранено. “Зайти в с.Капитановку и произвести убийства, — писав ворог, — бандитам удалось посредством обмана, а именно с красным знаменем впереди”.

24 липня вранці в с.Турині загін Завгороднього вступив у бій із Златопільською міліцією.

26 липня 25 шабель Завгороднього налетіли на с.Матвіїв­ку: зарубано совєтського активіста і п’ятеро поранено. Провівши санацію у Матвіївці, загін заїхав до Головківки, де знищив трьох співробітників волвиконкому, одного старшого міліціонера, двох членів “комячейки”, спалив приміщення волвиконкому разом з паперами.

27 липня в лісі, на схід від Ямки загін Завгороднього, наштовхнувшись на кінний загін міліції, що діяв спільно з “летотрядом №2”, відступив до с.Хайнівки і тут прийняв бій, загубивши двох коней та одну гвинтівку. Двох повстанців було поранено. Забравши поранених, повстанці сховалися в Ставидлянському лісі. Та, вирвавшись з-під удару каральних загонів, Завгородній наштовхнувся на заставу ударної групи “по борьбе с бандитизмом” Єлисаветградського відділення ГПУ. Після короткого бою повстанці знову відступили.

Але назустріч Завгородньому висунувся 3 ескадрон 3 кавалерійського полку. Під’їхавши на віддаль 200 кроків, ескадрон кинувся в атаку. На щастя, ударна група ГПУ, яка продовжувала переслідування Завгороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила наступ більшовицького ескадрону, який спішився і заліг. Поки більшовики вели бій між собою, загін Завгороднього відступив і сховався у лісі.

 

В серпні отаман обеззбоїв “незаможників” с.Капітанівки, які отримали рушниці від місцевого осередку компартії. П’ятьох, які не погоджувалися на таку “несправедливість”, застрелили.

В селі Федварі більшовики роздали зброю селянам для боротьби проти “бандітов”. Зброю взяли 30 чоловік. Наступного дня всі вони були знищені Завгороднім.17)

16 серпня 1922 р. о 7 год. ранку об’єднаний загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель, 45 багнетів, маючи на озброєнні три кулемети, налетів на 2 взвод 2 ескадрону 25 кавполку, а другою групою у складі 30 шабель — на станцію Хирівка. Червоні втратили трьох вбитими та трьох пораненими, а також шестеро коней, один кулемет Льюіса. Після успішного бою загін заховався у Чорному лісі.

О першій годині ночі 17 серпня Завгородній налетів на Дмитрівку, що за 8 км. від станції Знам’янки, але був відбитий загоном 75 полку... Повстанці загубили одну тачанку, двоє коней, 1 друкарську машинку, 3 диски кулемета Шоша з набоями, одну гвинтівку, 2 шашки і червоний прапор з написом “Пятый Всеукраинский съезд Советов робитничо-селянских и червоно-казачьих депутатов”.

В період між операціями досвідчений конспіратор Завгородній розділив свої загони на трійки та п’ятірки, які терористичними актами наводили жах на совєтських активістів. “Тройки Загороднего, — зазначали чекісти, — распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные работники боятся ездить вглубь уезда. Наибольшую активность они проявляют во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная”.18)

 

“Чорноморська Повстанська група”

 

Влітку 1922 чекісти провели вдалу операцію, спрямовану на остаточне знищення української партизанки. Задум був “простий”: очолити повстанство лісостепової зони України, “дисциплінувати” козаків, об’єднати їх, взяти на облік всі загони, їхніх отаманів, а згодом “проізвєсті учьот” кожного повстанця. По ходу операції знищувати — “для застрашування інших” — анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих — тих, хто не піддався на чекістський гачок. Головну роль мали відіграти “командір Військ Черноморської групи генерального штабу полковник Гамалія”, справжнє прізвище Трохименко, та “начальник штабу сотник Завірюха”.

Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха — недавні петлюрівці. Трохименко — колишній член Центральної Ради, за часів якої був комендантом Єлисаветграда. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його в ті часи, коли він був учасником визвольних змагань. Хто ж з них міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!

Гортаючи сторінки справи Холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалія” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, дисцип­лінуючо. Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове вояцтво, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Якщо досі козаки “без надії сподівались”, то тепер з’явилась “реальна” надія.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорують повстанців на подальшу боротьбу...

Але чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття.

Неймовірна трагедія: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї і останніх її героїчних лицарів.

Наведу уривки з деяких наказів, підписаних Гамалієм та Завірюхою:

“Наказ № (не чітко) Військам Чорноморської групи.

По Наказу Командуючого групи, отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу.

 

Нач. штаба групи

Сотник Заверюха”.19)

 

В Наказі від 13 липня 1922 р. “Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія” наказує Завгородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того, як загони зберуться у визначеному місці, “негайно прислати у штаб группи связок”.20)

Ось уривок з “Наказу №4 Військам Черноморської пов­станчеської группи”:

“Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого кирування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі так неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки ”окремих” отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них.

Зрозумійте, хто Ви?

Пам’ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу.

Пам’ятайте, що від Ваших ”окремих” вчинків гине загальна справа.

Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі”.21)

Чудова пропагандивна промова! Щоправда, є суттєва помилка: Голика-Залізняка призначено керівником “Моторнівського (?!) району (?!)”. Ця подвійна помилка видає руку чужинця.

В Наказі №6 вже чітко вимальовується мета: “Дати відповіді, де яка організація, хто стоїть в голові”.22)

А в наступному наказі — Наказі №7 Гамалія-Трохименка від 28.08.1922. робить наступний крок: “Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет... Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас”.23)

Як бачимо, під машкарою наведення дисципліни “Гамалія” намагається з'ясувати стан організації, прізвища керівників та козаків.

Цим же наказом Завгороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї кінної Холодноярської дивізії, а отамана Залізняка — командиром неіснуючого 1 дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи — “а тим часом формувати 1 кінний полк кінної дивізії”.

Справді, було б смішно, якби не гірко: ворог настільки опанував ситуацію, що почав призначати керівників партизанських загонів!

Інші отамани теж отримали призначення: “Командіром 1 полку призначається Отаман Залізняк, 2 полку — Отаман Черний Ворон, командіром 3 полку — Отаман Гупало, 4 полку — Отаман Вороний. Назву полків придумать і сповістить в штаб группи”.24)

Оці два “п” в слові “группа”, які переходять з наказу в наказ, були Божою підказкою повстанцям — писав росіянин! обережно! — але отамани, не маючи належної освіти, не звернули на це уваги.

Була ще одна “підказка”: всі підписи “Завірюхи” різні: в одному місці “Заверюха”, в інших — “Завірюха”, підпис одного разу закінчується на “ха”, другого — на “х”, а літера “х” весь час пишеться по різному. Але й цього не було помічено!

14 серпня 1922 р. відбулася чергова зустріч з “сотником”-чекістом “Завірюхою”, який представив документи на начальника штабу т.зв. Чорноморської повстанчої групи. “Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, — згадував Завгородній, — оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі”.25)

“На початку вересня 1922 р. — говорив на допиті 14 жовтня 1922 року Завгородній, — я попрохав дозволу у Гамалія (ось так! — Р.К.) зупинити потяг, оскільки козаки були роздягнуті та роззуті. Гамалія дозволив і ми зупинили пасажирський потяг Ростов-Київ, між ст.Фундукліївкою і Цибулевим. Всього в акції взяло участь близько 45 козаків, з них 15 кавалеристів...

Під час зупинки потягу ми забирали лише обмундирування і зброю, по цивільним вагонам не ходили... Наприкінці вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Завірюха сказав, що буде Вища Отаманська Рада, яка й вирішить питання про загальне повстання”.26)

 

Операція арешту отаманів з якихось причин все відтягувалась і “полковник генерального штабу Гамалія” підбадьорював Завгороднього (щоб не охолов від довгого чекання) в листі 11 вересня 1922 року: “Пане отамане... Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю... Мій привіт всім отаманам і козакам”. Справді, “Гамалія” зробив “все, що треба”.

Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцім-то мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.

В Наказі №10 вказані дата і місце проведення цього “групового з’їзду” — 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Туди згідно з наказом повинні були прибути командири дивізій, полків та керівники підпільних організацій.

Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветщини та Півдня України.

Щоб ще більше заінтригувати отаманів, в наказі №10 повідомлялось, що “на з’їзді будуть присутні генер. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк.Ступніцький”.27)

Гулий-Гуленко на той час вже був заарештований.

 

Пастка

 

І ось надійшов той нещасливий день. Пастка була готова.

Завірюха запропонував їхати на з’їзд потягом, але Денис Гупало сказав, що Завгороднього та Залізняка місцеві знають в обличчя. Тоді вирішили їхати кіньми — під виглядом червоноармійського загону.

Поїхали Гупало, Завгородній, Залізняк, Компанієць, Ткаченко і Добровольський. Їх супроводжував “Завірюха”. Завгороднього швидко впізнали. Про цей день — останній перебування на волі — розповідає Ларіон Завгородній.

“Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з’їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де вони відстали.

Вночі ми доїхали до залізничної будки — зв’язку Завірюхи. В будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпоряженням Гулого до Звенигородки. Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: ”Пане Завгородній, або праця, або (неясно — Р.К.) життя. Гулий-Гуленко”. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ.

Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували”.28)

На щастя не прибули на з’їзд Чорний Ворон, Вороний з Полтавщини,29) отаман Гонта (Лютий-Лютенко) та чимало інших отаманів.

До речі, й Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки пропонували не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця...

Під час арешту у отамана вилучили: револьвер системи “Кольт” №70217, австрійський карабін №7181 з патронами, срібний годинник призовий з срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами. Серед них кілька різних посвідчень та мандатів, виданих “соввластью”. Серед цих паперів у Завгороднього було й “Удостоверение”.

“Удостоверение

Дано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия...

Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей”.

Був у розпорядженні Завгороднього й мандат на ім’я того ж таки Гордієнка про те, що він є “уполномоченным по проведению продналоговой политики по волости”. Було й посвідчення на те ж ім’я, в якому зазначено, що йому, Гордієнку, надається право “бесплатного пользования крестьянскими подводами в счет Трудгужналога”. Були й інші посвідки, наприклад, на ім’я Нечипоренка. Зрозуміло, отаман використовував ці довідки — з метою обманути чекістів чи червоноармійців.

Заарештованих отаманів відправили до Києва — до Лук’янівської в’язниці.

А “загін” Завірюхи продовжував діяти.

Ось уривок з доповіді командира Кам’янського взводу ЧОН про повстанський рух у Чигиринському повіті за жовтень 1922 року:

“23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в с.Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет.

В конце концов, под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд.

Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат.

Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка тов.Лихачева под строгим секретом лично.

 

Комзвод Каменского ОН (підпис)”.30)

 

Під час останнього допиту 4 січня 1923 року, на який Ларіон Завгородній, очевидно, напросився сам, він запропонував “уполномоченному КРО” Кучінскому “послуги” — виявити загін Нагірного та Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб це зробити, треба, говорив він, аби його, Завгороднього, випустили з в’язниці, дали загін в 6-7 чоловік на конях (до складу якого, очевидно, за задумом мали входити Залізняк, Гупало та ін.) та можливість поїхати до Кам’янки, а звідти до кравця, який проживає коло с.Красноліски, біля лісу.

Наміри Завгороднього — обдурити ЧК — прозорі, наївність — очевидна.

16 січня 1923 р. слідство було закінчене. Ось уривок “Заключения по делу №446/7971”:

“1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного Представителя ГПУ на Правобережье Украины Курский Владимир, рассмотрев дело №446/7971 гр.Завгороднего Иллариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с.Кошарки Златопольской волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял, выяснил:

1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...

Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие:

Бой с Красными войсками под с.с.Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с.Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с.Матвеевка, захват 35 лашадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст.Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами — в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях — в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст.Хировка — в июне
22 г., налет на с.Федварь, грабежи и убийства в этом селе — в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст.Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце ”революционная” деяльность атамана Завгороднего”...31)

 

18 січня 1923 року Завгородньому зачитали обвинувачення в “бандитизме, организации и участии в вооруженном выступлении против советской власти”, які п