Трипільська розплата

 

У Трипілля, як переможець, знову в’їжджає Зелений.

“Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого, — згадував очевидець.— Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу... Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебінь. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки”...

Отримавши звістку, що до Трипілля наближаються два полки Красної армії та інтернаціональний батальйон, отаман прийняв рішення не наражати рідне село на артиле­рійський обстріл. Згідно з наміченим планом зеленівці відступили в с.Безради.

Третього липня окупанти увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати “бандітскоє гнєздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізньої ночі ворог святкував свою “перемогу”. А вночі загони Зеленого несподівано повернулися...

Совєтські історики так змалювали подію: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье.., но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців з Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра. Дехто з червоноармійців-українців вирішив пристати до повстанців.

Наступного дня був базарний день і до Трипілля з’їхалось багато селян з навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів та комсомольців.

“Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:

— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював ваші хати?

Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: ”Я не палив...”. Тоді Зелений вдався до соломонівського вирішення судової справи:

— Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.16)

Тих, хто досяг лівого берега, а це було дев’ять-десять чоловік, Зелений, давши слово, вже не переслідував.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд три­пільської розплати:

“...А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”.

 

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати:

То Зелений та почав Україну рятувати.

Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...

Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

 

Ой, гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;

Отаману Зеленому Дніпро помагає.

Ой, рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.

Його слава, поки віку, не вмре, не загине.17)

 

Більшовицькі історики кілька десятиліть активно експлуатували створений ними ж міф про “Трипільську трагедію”, яку правильно було б назвати Трипільською розплатою. Один з таких, з дозволу сказати, істориків, А.Лихолат писав: “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами... Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр”...18)

 

Чи треба інших фактів та аргументів, щоб засвідчити, що боротьба в Україні носила не класовий характер, як намагався довести окупант, який буцімто прийшов на допомогу на заклик української бідноти в боротьбі проти “украинских панов”.

Йшла національно-визвольна боротьба, коли одна нація — українська — намагалася скинути вікове панування іншої — російської, яка, використовуючи комуністичну демагогію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів, які теж, як і росіяни, повинні покаятися перед Україною за свою історичну вину.

Боротьба йшла не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Боротьба велася проти українського народу, який — з метою поневолити! — намагались розділити, розколоти, “расслоить”...

 

Після трипільської розплати Зелений зміцнює свою владу у навколишніх селах, винищує продзагони, не пропускає до Києва баржі з хлібом.

Популярність його в народі сягає надзвичайних вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію.

“Як Зелений баржі брав? Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать”.

Згадує житель с.Халеп’я Обухівського району: “Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам’ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв’язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого”.

“А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав...

Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать”.

 

“Все на борьбу с Зеленым!”

 

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 р. у Києві оголошений стан облоги. При Київському губкомі створено воєнно-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія Трипільського напрямку.

Ось зведення російських окупаційних військ: “11 июля. Трипольский боевой район. У хутора Рудники (очевидно, Рудики — М.К.) была обстреляна наша боевая флотилия. Наша артиллерия заставила замолчать противника и хутор Рудники уничтожен. Сторожевое охранение (Зеленого) выставлено севернее Козина и в Подгорцах. Черняхов-Стайки заняты мелкими бандами. Банды стоят в Злодиевке (нині околиця м.Українки — М.К.) около 5000 человек и 300 всадников. Оружие имеется в достаточном количестве”.

15 липня 1919 р. Зелений звільнив Переяслав. Петроградський комуніст Іванов, який у червні викачав з Переяслава 2 тис. пудів хліба, був без жалю розстріляний. Всього ж повстанці знищили у місті 75 представників та поплентачів окупаційної влади.

У Переяславі отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасовував Переяславську 1654 року угоду про "воззєднання" з Росією. Це була, очевидно, найвища точка у сходженні отамана Зеленого від українського більшовика до українського патріота.

Совєтська, насправді російська влада, не могла простити такої “наруги” над “дружбою двох братніх народів”, і почала готувати черговий похід проти Зеленого. Особливим уповноваженим для боротьби з Дніпровською дивізією призначають М.Скрипника, а командуючим військами — Я.Яковлєва.

Наступ розпочався в середині липня. Противник зайняв Нові Безрадичі, Германівку. Обухів, а після восьмигодинного бою — й Трипілля.

Зеленівці двома групами відійшли на Черняхів та Кагарлик.

18 липня повстанці переходять в контрнаступ: в боях біля с.Злодіївки вбито 30 червоних курсантів. 23 липня Зелений вибиває ворога з Черняхова, Долини та Гусачівки. В Халеп’ї зеленівці розбили червоний десант, залишки якого відступили...

Подвойскій видав наказ із гнівним закликом: “В атаку на нєгодяєв!”. 25 липня мав розпочатися “послєдній і рєшітєльний”. Але Зелений випередив червоних і в ніч на 25 липня атакував їх...

Бачучи чисельну та збройну перевагу ворога, Зелений вирішив ухилися від фронтової боротьби і перейшов у район, де не було такої маси червоних частин.

“Сам Зеленый с полутысячей19)закоренелых бандитов бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи-Белой Церкви, — звітував ”особо уполномоченный Совета Обороны Народный Комиссар М.Скрыпник”. — Восстание же крестьян Трипольского района подавлено. Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление.

Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь”...

Тим часом Зелений рейдував в район ст.Ольшаниці — і далі на Таращу, звідки вийшла в район Трипілля червона дивізія під керівництвом Яковлєва.

“По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д.Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава”, — зазначав ворог. — 2-го августа... банды Зеленого наступают в районе м.Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его”.

Бачимо, що Зелений не був розбитий, як хвалилися більшовики у своїх рапортах, а вийшов з-під удару в Таращанський та Уманський повіти.

“8-го августа. В 10 верстах от Таращи появилась банда зеленовцев до 200 человек... Банды зеленовцев, наступающих на Умань, имеют 3000 человек и 3 орудия, но мало снарядов”.

А тут з півдня підступав новий ворог — озброєна за останніми зразками військової техніки Добровольча армія. Бої з денікінцями коло Білої Церкви виявилися тяжкими для трипільців. Але із заходу надходила до Києва об’єднана Армія УНР і ЗУНР. І вістка про це підняла бойовий дух зеленівців.