Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Мови германських народностей IV–ХV ст.




Англійська мова.

В історії англійської мови виокремлюють 3 періоди:

1) давньоанглійський (англосаксонський) – від перших писемних пам’яток (кін. VII ст.) до кін. XI ст.

2) середньоанглійський – XII–XV ст.

3) новоанглійський з XVI ст. до нашого часу. Вирізняють ранньо-новоанглійський період – з XVI ст. до середини XVIII ст.

Відмітною рисою давньоанглійської мови є синтетична будова, коли основним граматичним засобом вираження синтаксичних відносин між словами є флексія, а порядок слів має другорядне значення. Лексичний склад мови представлений переважно германськими словами, більшість з яких (85%) згодом зникла. Значна їх частина індоєвропейська за походженням, отже мала відповідники в інших мовах. Запозичення в цей період малопоширені. Це латинські слова, що перейняли германці під час військових та торгівельних контактів з Римом (перший прошарок латинських запозичень), або слова, пов’язані з релігією та навчанням в епоху християнізації Англії (другий пласт латинських запозичень).

Писемні пам’ятки давньоанглійського періоду свідчать про існування на території Британії 4 діалектів: нортумбрійського (північного), мерсійського (центрального), вессекського (південно-західного) та кентського (південно-східного).

Пишучи рідною мовою, з кінця VII ст. англосакси починають використовувати латинський алфавіт, який з’явився в них завдяки ірландським місіонерам. Перші монастирі виникли на території Нортумбрії. Одним з найбільш відомих вчених того часу був Беда Високоповажний (673–735 рр.). Серед значної кількості його творів найбільш відомим є “Церковна історія англійського народу”, написана латиною і згодом перекладена давньоанглійською. Пам’ятка розповідає про англосаксонське завоювання та про розвиток невеликих королівств, що утворилися в Англії в ті часи. Твір також представляє агіографію, тобто в ньому містяться історії про святих та чудеса, які свідчать про милість Божу. На нортумбрійському діалекті був також здійснений переклад Євангеліє та написаний гімн монаха Кедмона (658–680 рр.). У ньому розповідається про те, як Кедмон, малограмотний вівчар, який працював у монастирі Вітбі, отримав чудовий дар складання віршів, постригся в ченці та став засновником християнської поезії. З вісімнадцяти напіврядків поеми вісім містять епітети, які прославляють Бога.

На вессекському діалекті збереглися наступні писемні пам’ятки: “Англосаксонська хроніка” (з VII ст.); переклади короля Альфреда (IX ст.): “Турбота пастиря” (Cura Pastoralis), “Всесвітня історія” іспанського монаха Оросія, “Розрада філософії” римського філософа Боеція; до Х ст. належать твори абата Ельфріка; ХІ ст. – проповіді Вульфстана.

“Англосаксонська хроніка” – це збірка найдавніших літописів, де змальовані події починаючи з римського завоювання і закінчуючи 1154 роком. Загалом збереглося дев’ять манускриптів, розходження між якими є доволі значними, особливо це стосується опису більш пізніх історичних подій. Хроніку почали створювати при королі Альфреді. Найвідомішими анналами є “Паркерівська хроніка”, яка закінчується 891 роком та “Петерборзька хроніка”, в якій описуються події від початку норманського завоювання до 1154 року. Перше друковане видання “Англосаксонської хроніки” датують 1692 роком, тоді вона дістала назву Chronicum saxonicum. Перший переклад англійською мовою був здійснений Р.Інгремом у 1823 р.

Мерсійський діалект представлений перекладом Псалтиря (ІХ ст.), глосами (VIII ст.), церковними гімнами.

На кентському діалекті зафіксовані переклад псалмів та юридичні документи.

Поетичні твори неможливо віднести до певного діалекту. Припускають, що вони написані на одному з англських діалектів, та згодом переписані вессекським переписувачем. Серед поетичних пам’яток найвідомішими є епічна поема “Беовульф” (VII – поч. VIII ст.), ліро-епічні вірші “Мандрівник”, “Плач Деора”, “Мореплавець”, поеми монаха Кюневульфа “Єлена”; “Юліана”, “Андрій”; поема “Юдиф” тощо.

“Беовульф” є найдавнішою поетичною пам’яткою, написаною давньоанглійською мовою. Проведений лінгвістичний аналіз доводить, що поема спочатку створена на мерсійському діалекті, проте дійшла до наших часів у переписаному на вессекський діалект манускрипті Х ст. У 1731 р. манускрипт був серйозно пошкоджений вогнем, унаслідок чого значна кількість рядків і слів поеми були втрачені. В поемі описані події, що мають відношення до германських предків англосаксів племен данів та гаутів. Розповідаються подвиги легендарного Беовульфа, який визволяє сусідній народ данів від потвори Гернделя, а в похилому віці рятує власний народ гаутів від жорстокого дракона, який спричинив його смерть.

Німецька мова.Традиційна періодизація німецької мови, запропонована Якобом Гріммом (“Німецька граматика”), включає три основних періоди: 1) давньоверхньонімецький (VIII–XI ст.); 2) середньо-верхньонімецький (сер. XI – сер. XIV ст.); 3) нововерхньонімецький (з сер. XIV ст.). В останньому періоді виокремлюють ранньоново-верхньонімецький: середина XIV–XVI ст.

Давньоверхньонімецькамова розвинулася з племінних мов західно-германських племен, які оселилися в східних областях Франкської держави. Основні діалекти періоду представлені в Табл. 2.

Таблиця 2

Діалекти давньоверхньонімецького періоду

діалекти
середньонімецькі (франкські) південнонімецькі
середньофранкський (Кельн, Трир) мозельський рейнськофранкський (Майнц, Франкфурт, Вормс, Шпейєр) східнофранкський (Вюрцбург, Бамберг) баварський (південний схід – монастир Фрейзинг) алеманський (південний захід – монастирі Сан-Галлен, Рейхенау)
рипуарський

На території сучасної Германії рунічні пам’ятки малочисельні, це, в основному, предмети побуту, які датують VI–VII ст. Давньоверхньо-німецькою засвідчений єдиний рунічний напис, ім’я Idorih на вістрі спису у Вурмлінгені.

Найдавнішими пам’ятками давньоверхньонімецької писемності, створеними на основі латинського алфавіту, є глоси і словнички-глосарії: найбільш ранніми з них є так званий “Керонський глосарій” або “Аброганс”. Це латинсько-німецький глосарій, що отримав свою назву завдяки першому зафіксованому в ньому латинському слову (баварський діалект). Він написаний у VIII ст. у монастирі Фрезинг. Знайдені також підрядкові переклади, наприклад, рукопис, створений у Сан-Гелленському монастирі (Швейцарія). За часи правління Карла Великого з’явилися переклади найважливіших молитов: “Отче наш”, “Символ віри”, “Формула хрещення”. Ілюстрацією перекладних пам’яток клерикальної літератури є “Ісідор” (кін. VIII ст.), “Татіан” (ІХ ст.). Велике значення в кін. Х на поч. ХІ ст. мала діяльність Ноткера, який переклав з латини низку класичних та релігійних творів, зокрема писання Боеція, а також “Риторику” та “Категорії” Арістотеля (алеманський діалект). Переклади Ноткера цікаві тим, що вони є першою спробою створення німецької філософської термінології для пояснення латинських термінів. До нечисленних пам’яток дохристиянської поетичної творчості відносять уривок епічної “Пісні про Гільдебранта” (ІХ ст.). Своєрідність твору полягає в тому, що він представляє змішання давньосаксонської мови та давньоверхньонімецьких діалектів. Зразком ділової прози тих часів є “Страсбурзькі клятви” (842 р.), написані на рейнськофранкському діалекті. Відомим твором XI ст. є анонімний переклад латинського твору “Старший Фізіолог”. Визначними поетичними пам’ятками цього періоду є: “Вессобрунзька молитва” (814 р.), баварська поема “Муспіллі” (друга пол. ІХ ст.), на південному рейнсько-франкському діалекті створено віршований переказ “Євангеліє від Отфріда” (863–870 рр.). На рейнськофранкському діалекті написана невелика західнофранкська римована поема “Пісня про Людвіга” (ІХ ст.).

Давньосаксонська мова (мова континентальних саксів) охоплювала період IX–XII ст. Оскільки сакси зближувалися з південними та центральними германцями, давньосаксонська мова набуває ермінонських рис (її ще називають давньонижньонімецькою). Пам’ятки писемності в основному релігійного характеру: поема “Геліанд” (“Спаситель”) – оригінал відносять до ІХ ст.; уривок з поеми “Генезис”. Дрібнішими пам’ятками є грамоти, податкові списки, благословення тощо.

“Геліанд” – епічна поема, написана алітераційним віршем, що налічує приблизно шість тисяч рядків. У ній викладена історія Христа, представлена у формі поєднання в єдину розповідь чотирьох Євангелій. Поема відома не тільки представленням історії у специфічній формі германської поезії, але й концептуальною германською системою поглядів. Події у “Геліанді” відбуваються не в далекій Святій Землі, а на рівнинах та болотяних місцевостях півночі Германії. Герої та їх відносини відбивають, швидше, саксонську реальність, ніж споконвічну єврейську. Відомим прикладом цього є те, що люди, яким ангели сповіщають про народження Христа, доглядають не овець, а коней.

Існує декілька теорій відносно дати та місця написання первісного манускрипту, оскільки поема дійшла в чотирьох окремих рукописах, двох більш повних та двох фрагментарних, знайдених в різних місцевостях. Плутанину також вносять дві латинські передмови, вірогідно до “Геліанду”, що зберігалися окремо від самої поеми. Дату написання визначають трохи пізніше 830 р., проте прийнятною є також дата не раніше 850 року. Місцем написання визначають східнофранкський монастир Флуда, хоча висувається також версія створення поеми в монастирі Вердені на Рурі. Не існує й єдиної думки стосовно того, чи відбиває “Геліанд” справжню давньосаксонську мову.

Іншою відомою пам’яткою давньосаксонської мови є уривок епічної поеми ІХ ст. “Генезис”, фрагменти якої знайдені в 1894 році. До цього часу знахідки німецький вчений Е.Зіверс припускав, що давньоанглійський “Генезис” ґрунтується на давньосаксонському оригіналі. Коли з’явилася знахідка, було доведено відповідність двох уривків (загалом спільними виявилося 25 рядків). Давньосаксонський “Генезис” нараховує 330 рядків. Англосаксонських рядків, які не мають давньосаксонських еквівалентів, налічується 550, що дає можливість припустити, що твір був досить значним за обсягом.

Фризька мова (провінція Фрисландія – Нідерланди). В історії фризької мови виокремлюють давньофризький (до 1550 р.), середньо-фризький (1550–1800 рр.) і новофризький (з 1800 р.) періоди. Деякі дослідники вирізняють також ранній давньофризький період (800– 1275 рр.), засвідчений у вигляді окремих написів і власних імен. Отже, давньофризька мова існувала з V ст. до 1550 р. Т.Маркей розділив давньофризькі тексти на 25 окремих категорій, деякі з яких представлені поодинокими пам’ятками, виключення становлять західнофризькі юридичні документи, хроніки, листи, яких налічується 1300 одиниць. Загалом вважають, що східнофризькі тексти старші, ніж західнофризькі. Так, перші датуються 1275–1475 рр., а другі охоплюють періоди з 1475 по 1600 рр. Це дало змогу виокремити давньосхідньофризький та давньо-західньофризький діалекти.

Найдавнішими зразками давньофризької мови є окремі слова, назви в латинських рукописах, зокрема у “Фризькій правді” (802 р.). Окрім того, знайдено фризький рунічний напис на мечі з Аруму, edlboda ‘прикмета хвороби’, хоча питання щодо його належності до давньофризької мови є досі дискусійним. Серед мовних пам’яток, засвідчених у пізніших записах, знаходимо баладу Thet Freske Riim (близько 1490 р.), “Про давню свободу фризів”, “Сага про Магнуса” (ХІІІ ст.). Інші пам’ятки давньофризької писемності – юридичні тексти, датовані XI ст. та пізніше. Серед них: “Сімнадцять привілеїв” (ХІ ст.), який вірогідно ґрунтується на Каролінських текстах, написаних латиною, “Двадцять чотири статути” (кін. ХІІІ ст.), “Давні закони магістратів” (ХІ ст.) тощо.

Нідерландська мова.В історії нідерландської мови розрізняють три періоди: давньонідерландський (400–1100 рр.), середньонідерландський (до XVI ст.) та новонідерландський.

Давньонідерланський ще також називають давньонижньо-франкським періодом. Найважливішими пам’ятками цього періоду є глоси в “Салічній правді”. З ІХ–Х ст. дійшли переклади окремих псалмів Старого Заповіту.

У Скандинавії до самої Епохи вікінгів існувала єдина давньоскандинавська мова, або давньопівнічна. Свідоме розрізнення окремих скандинавських мов з’являється у пізньому середньовіччі. До цього часу усі північні германці сприймають свої племінні діалекти як одну й ту саму мову (donsk tunga ‘датська мова’). У Х ст. визначається поділ скандинавських діалектів на східну і західну групи. Західна група – давньонорвезькі та давньоісландські діалекти (norron mal “північна мова”). Східні – давньодатська, давньошведська.

Важливим джерелом, за яким можна судити про скандинавську мову-основу є рунічні написи. Вони поділяються на 2 основні групи:

1) написи старшими рунами

2) написи молодшими рунами

Мова надпису старшими рунами.

Найдавнішим серед скандинавських надписів є надпис на наконечнику спису з Евре Стабю (ІІІ ст.), найпізнішим є надпис на камені Егг’юма (VII–IX ст.). Загалом зі 150 написів старшими рунами 100 – скандинавських.

Мова надпису молодшими рунами.

Цей рунічний алфавіт прийшов на зміну "старшим рунам" у ІХ ст., мав два варіанти: "норвезько-шведський" (до кін. Х ст.) та "датський" (Данія, в кін. Х ст. вся Скандинавія). Він містить 16 знаків – отже менш точно передає звукову будову мови. Загальна кількість надписів молодшими рунами – 3500. Основна маса знайдена в Швеції – 2500, 400 – у Данії, 350 – у Норвегії, 150 – в її острівних володіннях (45 в Ісландії).

Датська мова.Розрізняють два періоди: давньодатський (ІХ – перша третина XVI ст.), новодатський (XVI ст. – теперішній час).

Давньодатська мова охоплює IX–XVI ст. Першими пам’ятками давньодатського періоду є рунічні написи Епохи вікінгів, близько 400, рукописна книга “Саксонське право” (ХІІІ ст.), “Право міста Фленсбурга”, уривки зі збірки легенд, медичних порадників тощо. Пам’ятки XIV–XV ст. – це переважно перекладна література релігійно-дидактичного характеру. Найдавнішою датською друкованою книгою є “Датська хроніка” (1495 р.). У XV ст. датська мова стала державною мовою в Норвегії.

Швецька мова.В історії швецької мови виокремлюють чотири періоди: давньошвецький (800–1225 рр.), класичний давньошвецький (1225–1350 рр.), середньошвецький (1350–1526 рр.), новошведський (після 1526 р.).

Давньошведська мова (VIII–XVI ст.). Перші пам’ятки – написи молодшими рунами (понад 2500). Найдавнішими пам’ятками, написаними латинським алфавітом, є два аркуші “Вест’єтського права” (1225–1250 рр.). Від початку ХIV ст. дійшли записи місцевих законів, серединою XIV ст. датується “Кодекс короля Магнуса Ерікссона”. Пізнішими є списки трьох рицарських балад і римована “Ерікова хроніка”. З середини XIV ст. на давньошведську мову переходять офіційні канцелярії, ділова документація.

Норвезька мова.Історія норвезької мови поділяється на три періоди: давньонорвезький (800–1350 рр.), середньонорвезький (1350– 1525 рр.), новонорвезький (з 1525 р. по теперішній час).

Давньонорвезький період представлений рунічними написами. Їх налічується близько 350, переважно від IX ст. і пізніше. Рукописи латинським письмом доходять до нас з другої половини ХІІ ст. Це, в основному, уривки з релігійних творів, законів, земельних книг. Найважливішими пам’ятками є “Королівське зерцало” (ХІІІ ст.), “Саги про Дідріка Бернського” (кін. ХІІІ ст.).

Наприкінці XV ст. норвезька мова витіснена з офіційного вжитку датською. Основною сферою її вживання було розмовне мовлення лише в сільських місцевостях. У містах формуються змішані говірки, що зберігали норвезьку фонетику і синтаксис, проте лексика була датська.

Ісландська мова. Історію ісландської мови поділяють на два періоди – давньоісландський (ІХ–XVI ст.) та новоісландський (XVI ст. – теперішній час).

Давньоісландська мова склалася на основі західнонорвезьких діалектів, якими розмовляли перші поселенці. Давньоісландською налічують лише 45 рунічних написів, проте збереглася багата література цією мовою. Зазвичай виокремлюють такі основні групи:

1. Давньоміфологічні і героїчні (еддичні пісні) твори. Це короткі алітераційні вірші, знайдені в манускрипті, написаному після 1250 року, який є копією більш давнього манускрипту. Тут чітко простежуються дві теми: розповіді про язичницьких богів та міфи, а також оповідання про героїв епохи Великого переселення народів. Вчені вважають, що ці твори писали починаючи з ІХ ст. до ХІІІ ст., тобто з Епохи вікінгів до часу осілості. Народні пісні зібрані в “Старшій Едді”, яка має три розділи: пісні міфологічні, гномічні та героїчні (29 пісень, 10 – про богів, 19 – про героїв). Автори еддичної поезії невідомі, її форма доволі невигадлива. Еддичні пісні складені алітераційним віршем (тобто початковий звук слова повторюється в чітко визначених місцях). Поява назви “Едда” ґрунтується на непорозумінні. До того часу, коли Бринйольвом був знайдений пергамент (1643 р.), існувала книга “Едда” відомого ісландського поета і історика ХІІІ ст. Сноррі Стурлусона. Вважалося, що базою для твору Сноррі був втрачений твір Семунда. Оскільки знайдений пергамент містив низку пісень про богів та героїв Бринйольв, помилково вирішив, що це твір Семунда і назвав його “Еддою Семунда Мудрого”. І хоча згодом було доведено, що знайдені пісні не мають жодного відношення до “Едди”, за ними закріпилися назви “Едда Семунда”, “Пісенна Едда”, “Старша Едда”, а книгу Сноррі почали називати “Едда Сноррі”, “Прозаїчна Едда”, “Молодша Едда”. Знайдений пергаментний кодекс спочатку потрапив до Копенгагену, де зберігався в Королівській бібліотеці, тому він отримав назву Codex Regius (Королівський кодекс). У 1971 році його місцем зберігання стало місто Рейк’явік.

У тексті “Старшої Едди” наявні морфологічні та синтаксичні архаїзми, багато слів вважаються застарілими вже в ХІІІ ст., проте архаїзми збереглися, оскільки прийнятним вважалося відновлення первісної мовної форми пісень. Текст пісень перекладений більш ніж шістнадцятьма мовами. Робота над текстом вимагала кропіткої праці, зокрема перше копенгагенське видання випускали протягом сорок одного року (1787–1828 рр).

Найвідомішою піснею першої групи є “Пророцтво Вйольви” (Völuspá), в якій розповідається про створення світу, перших людей (Аск, Ембл), світове дерево Іггдрасіль, війну асів та ванів. Пісня завершується розповіддю про загибель богів, сонце, що меркне, потопаючу в морі землю, бушування полум’я. Але за загибеллю світу слідує його відродження (див. п. 2.4.).

2. Скальдична поезія. Скальди – норвезькі та ісландські поети (IX–XIII ст.). Основними рисами поезії є усвідомлене авторство, оскільки усі скальдичні вірші мають авторів – скальдів, вона характеризується оригінальною формою та актуальних змістом: хвалебні пісні, вірші, що паплюжать, вірші, присвячені спеціальній нагоді. Поезія скальдів відрізняється від пісень “Едди”, проте саме поезію скальдів в середньовіччі називали “мистецтвом Едди” (М.І.Стеблін-Каменський). До наших часів скальдична поезія фрагментарно збереглася в сагах та в “Молодшій Едді”; загалом до нашого часу дійшло 250 віршів. “Молодша Едда” написана Сноррі Стурлусоном (1225–1275 рр.). Твір знайомить нас зі світом давньосаксонської міфології та поезії. Складається з трьох частин: у першій розповідаються міфи язичницького світу, в другій представлений збірник і пояснення найважливіших кенінгів, серцем третьої частини є опис поетичних розмірів і строф, вживаних у скальдичній поезії. Питання про назву книги й досі є дискусійним, оскільки існує три етимології цього слова: назва “Еда” походить від назви хутора “Одді”, де виховувався Стурлусон; інші вбачають зв’язок зі словом óðr ‘поезія’, отже “едда” означає ‘поетика’; треті ототожнюють назву зі словом ‘прабаба’, що зустрічається в одній з давньоісландських пісень.

3. Саги. Слово saga походять від дієслова segja ‘говорити’ і означає ‘розповідь, історія’. Ці найбільш значущі пам’ятки поділяються на чотири основні групи: родові саги або саги про ісландців Íslendingabók (“Сага про Ньяла”, “Сага про Егіла”, “Сага про Греттира”), королівські саги Konungasögur (Сноррі Стурлусон Heimskringla “Хеймскриланг”), саги про єпископів та вождів (Sturlunga saga “Сага про Стурлунгів”), саги найдавніших часів (“Сага про Вйосунгів”).

На ісландській мові існувала релігійна література, наукові твори, зокрема “Перший граматичний трактат” та перекладені рицарські романи.

Фарерська мова– мова, якоюрозмовляють на Фарерських островах, що є автономною областю Данії. Орфографічна норма з’явилася лише в середині ХІХ ст.

Давньофарерська мова утворилася на основі колишніх норвезьких діалектів. Найдавніші писемні пам’ятки представлені кількома рунічними написами і грамотами. Починаючи з XIV ст. найважливішими пам’ятками є балади – найбагатша середньовічна поезія. Кінцем XVI ст. датуються земельні книги, XVII ст. – протоколи місцевого парламенту (лагтингу).

 







Дата добавления: 2015-10-01; просмотров: 2213. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия