Значення літер футарку

Коментар: 1) У рунічних написах неможливо диференціювати довгі та короткі голосні, хоча така різниця, безумовно, існувала. 2) Літера R засвідчена лише в рунах. Вона маніфестує звук, проміжний між [z] та [r].

Зазвичай рунічні написи складаються з одного або двох слів. Написи з одного слова позначають певний термін або власне ім’я. Наприклад, на кінчику спису, знайденому в Норвегії (спис з Евре Стабю), написано: raunijaR ‘випробовувач’. Найвідомішою рунічною пам’яткою є напис на втраченому золотому розі Галлехус: ek hlewagastiR holtijaR horna tawidô ‘я, Глевадаст із Хольта, ріг зробив’.

Рунічні пам’ятки континентальних германців відносять до епохи Меровінгів (VI–VIII ст.) – це в основному амулети та фібули (застібки для одежі). Більшого поширення набули руни в Англії, а особливо у скандинавських народів. Відомими пам’ятками давньоанглійського рунічного письма є віршований напис релігійного змісту на кам’яному хресті біля села Рутвел на південному заході Шотландії (The Ruthwell Cross), напис на скриньці з китового вуса, знайденого у Франції поблизу міста Клермон-Ферран (скринька Френкса – передана до Британського музею археологом Френксом) – нортумбрійський діалект – VIII ст. Згідно з особливостями інгвеонського діалекту, кількість рун в англосаксів була збільшена до 28. Давньоанглійська ж “Рунічна пісня” IX–X ст. налічує 33 руни. У скандинавських народів руни відомі починаючи з ІІІ ст. Тут вони зберігалися особливо довго через пізню християнізацію Скандинавії, де латинський шрифт з’являється в XI ст. Проте рунічне письмо не зникло, а було перенесене на пергамент і використовувалося до ХVI ст. У Швеції збереглися особисті записи рунами, створені протягом ХVI–XVII ст. Загалом знайдено 150 предметів з рунічними написами, датовані ІІІ–VIII ст.

Під час християнізації германців найважливіші соціальні та культурні функції майбутніх національних мов виконувала латина – єдина письмова мова того часу (мова церкви). Оскільки латина була недоступна широким верствам населення, а також значній кількості представників верхівки суспільства, перші записи рідною мовою були швидше допоміжним засобом навчання латини, а також церковної пропаганди. Задля здійснення записів рідною мовою західні та північні германці звернулися до латинського алфавіту, а готи (східні германці) – до грецького. Оскільки рідні мови значно відрізнялися від латини (довгота голосних, наявність певних звуків, відсутніх у латині), латинський алфавіт пристосовують до рідної мови. Зміни в основному торкаються доповнень у вигляді нових букв та буквосполучень (наприклад використання ch для позначення глухого задньоязикового щілинного приголосного [х]).

Ґрунтуючись на варіантах існуючого на той час латинського алфавіту, на межі VIII–IX ст. у Франкській державі був створений новий, невеликі за розміром букви якого отримали назву ‘каролінгські мінускули’ (від лат. minusculus ‘менший’). Цим алфавітом користувалися в Європі включно до ХІІ ст. (коли його витіснив готичний шрифт). Приблизно в ХІ ст. в Італії створено гостроконечне чернече письмо. Його в епоху Ренесансу почали зневажливо називати ‘готичним’ (як символ варварства).

Наприкінці XV ст. в Епоху відродження в Італії створено шрифт для печатних пресів (‘антиква’). Латинський шрифт, поширений у наш час, представляє різні варіанти антикви.