Парадигма 21
Отже, числівники від одного до десяти походять від відповідних індоєвропейських позначень. Числівник один за походженням є вказівним займенником. Тому він відмінюється та змінюється за родами. Числівник два спочатку також містив указівку на предмет (‘той, наступний’), зміна за родами свідчить про його займенникове походження. Три мав значення ‘на один більше ніж два’. В гіпотезах про походження числівника чотири відсутня єдина думка, одні вважають, що він походить від індоєвропейського кореня зі значенням ‘на один менше, ніж п’ять’, іншим джерелом ймовірно слугував індоєвропейський корінь зі значенням ‘розкрита долоня, ширина в чотири пальці’. Він змінювався за родами і відмінками. Числівник п’ять походив від індоєвропейського кореня, що мав значення ‘рука, п’ять пальців’ (що використовувалися при лічбі). Числівник шість у мові-основі мав значення ‘приріст; те, що приростає до п’яти’. Індоєвропейський корінь числівника вісім мав значення ‘два по чотири (кінчиків пальців)’. Суперечливим є питання про походження чиcлівника дев’ять. Одні пов’язують його з індоєвропейським коренем, що мав значення ‘новий’ (тобто, новий цикл лічби), інші – з коренем зі значенням ‘бракує один’, ‘без одного’. Походження числівника десять також пов’язують з двома значеннями: ‘дві руки’, ‘досягнення закінчення рахунку’. Числівники одинадцять та дванадцять зберегли особливі назви, які свідчать, на погляд Б.М.Задорожного, про змішування двох систем: індоєвропейської (десяткової) та вавілонської (дванадцяткової): гот. ainlif ‘11’, двн.-ісл. ellifu, двн.-англ. endleofan, двн.-в.нім. einlif, двн.-сакс. elleћb an, двн.-фр. elevene; гот. twalif ‘12’, двн.-ісл. tolf,двн.-англ. twelf, двн.-в.-нім. zwelif, двн.-сакс. twelif, двн.-фр. twilif. За однією з гіпотез, другий елемент -lif походить від індоєвропейського *likw- ‘лічити, рахувати’, а отже значення числівників було ‘додай один, два до десяти’. Порівняння індоєвропейської лексики свідчить на користь іншої гіпотези, згідно з якою другий елемент числівників мав значення ‘залишок’. Пор.: грец. leipō; ‘залишив’. Цікавим є той факт, що модель утворення числівників 11 та 12 повністю відповідає структурі числівників у балтійських мовах. Напр.: латв. venúolika ‘11’, dvýlika ‘12’. Починаючи з 13 до простого числа додавалося слово десять (гот. taihun, двн.-англ. tīen, двн.-в.-нім. zёhan. Десятки позначаються складними словами, другим елементом яких був герм. *-tegu (двн.-англ. -tig, двн.-сакс. -tig, двн.-в.-нім. -zug). За своєю формою герм. числівник сто *hund означав не 100, а 120 (залишки вавілонської системи лічби – дуодецимальної). Позначення великих чисел виникли після розпаду індоєвропейської мовної спільності, про що свідчить той факт, що експлікація сотень і тисяч не збігається в різних індоєвропейських мовах. Порядкові числівники, за винятком двох перших, в усіх індоєвропейських мовах є за морфологічними властивостями прикметниками і відмінюються за слабкою відміною. Вони утворюються за допомогою суфікса -þa/-þja (< *-to-/-tio-). Числівник перший становить найвищий ступінь від прийменника і.-є.: *pr ‘перед’, (пор. також: лат. pro): гот. faura; з суфіксом -to-, двн.-англ. fyrest, двн.-ісл. fyrstr. Числівник другий представлений формами гот. anþar, двн.-англ. ōþer, двн.-в.-нім. ander, двн.-ісл. annarr (пор.: і.-є *onteros), і за походженням є вказівним займенником.
|
