Проблема інститутів та інституалізації в процесі політичної модернізації. Варіанти модернізації державних інститутів.

Визначаючи інститути як «стабільні високооцінювані, часто повторювані моделі поведінки», інституціоналізацію «як процес набуття організаціями і процедурами стабільності і цінності» і політичний розвиток як створення складних і автономних політичних інститутів, Хантінгтон пропонує чотири перемінні для визначення рів­ня інституалізації організацій, процедур і політичних систем: здатність до адап­тації (функціональна і до викликів середовища); складність (визначається наявніс­тю різних елементів, підсистем і функцій і в наслідку підтримує стабільність); автономія (автономія політичної сфери — атрибут зрілої політичної системи, який здатний забезпечити входження нових груп у політику за визначеними правилами; її відсутність або переважання неполітичних засобів і методів у політиці поверта­ється корупцією); цілісність. Наслідками низького рівня автономії і цілісності є державні перевороти і часте втручання військових в політику. Атрибут високороз-винутого суспільства — політичні інститути, здатні «виражати суспільні інтереси», причому партія є ключовий інститут сучасної політики. А звідси, Хантінгтон дає практичні рекомендації уряду США: зосередити всі зусилля на підтримку некому-ністичного партбудівництва в країнах, які модернізуються.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи.

Також важливим елементов, є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним.

Соціально-економічними передумовами інституціалізації є розвинена ринкова економіка, достатній рівень економічного розвитку та певний рівень добробуту населення.

Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи новостворених структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенденцію до збереження, однак інституціоналізація не є незворотним процесом, її межі можуть не лише розширюватися, а й зменшуватися під час модернізації суспільства.

Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Найхарактернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до саморозвитку й саморегуляції.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин.

Процес інституалізації складається з декількох послідовних етапів:

1) виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих дій;

2) формування загальних цілей;

3) поява соціальних норм і правил під час стихійного соціальної взаємодії, здійснюваного методом проб і помилок;

4) поява процедур, пов'язаних з нормами і правилами;

5) інституціоналізація норм і правил, процедур, Т.е. їх прийняття, практичне застосування;

6) встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх застосування в окремих випадках;

7) створення системи статусів і ролей, що охоплюють всіх без винятку членів інституту "