Формування модернізаційної парадигми в суспільних науках. Основні чинники виникнення теорій модернізації.
Виникнення і розвиток теорії модернізації. Модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання головною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного функціонування суспільства.
Розуміння модернізації як процесу оновлення отримало визнання вчених. Разом з тим неоднозначність і невизначеність цього поняття породили безліч модифікацій, які втілились у теорію модернізації.
Комплекс наукових ідей, об´єднаних умовним поняттям «теорія модернізації», сформувався після Другої світової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розвитку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу.
Відтоді теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. На першому етапі (50—60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. Вже тоді намітився характерний для неї міждисциплінарний підхід, котрий об´єднав економістів, соціологів, політологів, соціальних психологів, представників інших наук. Поступова по-літизація цієї теорії зумовила інтерес до неї офіційної влади різних країн. Домінуючими у той період були концепції економічного зростання, згідно з якими традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відсталі, що потребували механізмів стійкого розвитку. Практичне втілення такої моделі розглядалося як засіб вирівнювання країн названих регіонів із розвинутими країнами. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політичних інститутів західного зразка. Відповідно автоматично будуть прийняті й прозахідні цінності. Та вже тоді існували сумніви щодо здатності економічного зростання виступати єдиним критерієм модернізаційного процесу, позаяк інституціоналі-зація не є механічним наслідком його, а має самодостатнє значення.
У межах другого етапу розвитку теорії модернізації (70—80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прора-хунків. Вона довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефектиними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Під час осмислення прора-хунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, зокрема методів квантифікації (кількісного вираження якісних ознак), математичної обробки інформації, комп´ютерного моделювання тощо для розкриття механізмів переходу від традиційного стану суспільства до сучасного; тимчасовість і анклавність (територіальну обмеженість) ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків її; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.
Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х — початок 90-х років) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження, наявність капіталу, розвинутість технологій) позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.
В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформація процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору, незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.
Отже, поступово із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, теорія модернізації трансформувалася в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держави на якісні перетворення не калькуванням досвіду передових країн, а поєднанням найпоширеніших універсальних політичних структур, інститутів, цінностей із традиційною специфікою певних суспільств.
Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій Ф. Тьонніса, М. Вебера, Т. Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, процес кардинальної зміни соціально-політичних орієнтацій (близьких до сучасного розуміння модернізації) передбачає цілеспрямоване поширення на суспільство різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Таке бачення ґрунтувалося на розумінні, що «демократичні цінності автоматично не виникають» (М. Вебер), а демократичні перетворення безпосередньо залежать від розвитку нації.
