Сучасність як центральна проблема теорій політичних змін та розвитку.

 

4. Етапи розвитку сучасних теорій політичних змін та розвитку.

Перші соціологічні спроби пояснити зміни, що відбуваються у суспільстві пов'язані з ім'ям О. Конта, який виокремив такі галузі науки як соціальну статику та соціальну динаміку. Проте О. Конт, як і більшість мислителів XVIII — першої половини XIX ст. (Ж. Кондорсе, К. Сен-Сімон, Г. Спенсер та інші), соціальну зміну виразив через ідею прогресу, ототожнюючи соціальну динаміку з соціальним поступом.

Характерною рисою еволюціоністських теорій було визнання закономірності, природності, необхідності, спрямованості, тривалості змін. Розвиток людства вчені уявляли як прямолінійний процес руху людських суспільств від простого до складного. Цей рух є постійним та незворотнім. Ч.Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер та інші вчені зосереджували увагу на визначенні стадій, етапів, які має пройти суспільство на шляху прямолінійного сходження до досконаліших форм і структур, а не на природні зміни, як основу цього процесу. Наприклад, Г. Спенсер вважав, що суть еволюційних змін та прогресу полягає в ускладненні суспільства, у посиленні його диференціації, відмиранні непридатних соціальних інститутів, культур. Інакше кажучи, еволюціоністи не виділяли зміни як об'єкт самостійного дослідження. Теорію класичного еволюціонізму досить часто критикують. Оскільки історичні події часто мають обмежений та випадковий характер, одні стадії розвитку соціальних систем можуть бути пропущені, а інші прискорені. Наприклад, більшість європейських країн у своєму розвитку оминули стадію рабства, а країни Сходу та Азії не можна оцінювати за єдиною шкалою розвитку та зрілості західних країн. Також не можна ототожнювати еволюцію з прогресом, оскільки багато суспільств в результаті соціальних змін опиняються в кризовому стані або деградують. Загалом класичний еволюціонізм по суті виключає людський фактору соціальних змінах. Водночас ці теорії сприяли визначенню деяких характеристик соціальної зміни, її головних параметрів, які використовують сучасні дослідники.

Витоки формування сучасного теоретичного бачення соціальної зміни пов'язують з загальносоціологічними теоріями К. Макса, М. Вебера, Е. Дюркгейма. Величезне значення для становлення сучасної теорії соціальної зміни мали концепції соціокультурного розвитку людства, розроблені О. Шпенглером, А. Тойнбі, теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. У своїх працях вони намагалися протиставити соціальному прогресу власне бачення світу як складної взаємодії культур, порушували питання про багатоманітність всесвітньо-історичного процесу, альтернативність соціокультурного розвитку.

Теорії циклічних змін. Соціальна циклічність є повторенням подій, тенденцій минулого з новими кількісними і якісними елементами. Теорія життєвих циклів цивілізацій аналізується у працях А. Тойнбі. Вчений вважав, що світова історія являє собою виникнення, розвиток та занепад різних цивілізацій. Останні виникають та розвиваються у відповідь на "виклики" навколишнього природного та соціального середовища (погані природні умови, напад ворогів тощо).

У середині XX ст., після періоду критики, соціологічний еволюціонізм знову опинився в центрі уваги соціологів. Дж. Стюарт, Л. Вайт, Т. Парсонс та інші вчені запропонували свої теоретичні підходи до еволюційних змін. Якщо класичний еволюціонізм стверджував, що всі суспільства проходять один шлях розвитку від нижчих форм до вищих, то представники неоеволюціонізму прийшли до висновку, що кожна культура, кожне суспільство поряд з загальними тенденціями мають свою логіку еволюційного розвитку. Основна увага звертається не на послідовність необхідних стадій, а на причинний механізм змін. Аналізуючи зміни неоеволюціоністи намагаються уникати оцінок та аналогій з прогресом. Вони вважають, що еволюційні зміни протікають не рівномірно по висхідній, а стрибкоподібно, мають багатолінійний характер історичного процесу. На кожному новому етапі суспільного розвитку провідним може стати один з напрямків, що на попередній стадії був другорядним. Формування концептуальних засад теорії соціальної зміни пов'язане з другою половиною XX ст. Зокрема, дану проблему вивчали Р. Дарендорф, Л. Козер, У. Мур, Н. Смелзер та інші. Головна відмінність сучасних поглядів на цю проблему полягає утому, що соціальну зміну як головний об'єкт дослідження розглядають поза контекстом глобальних схем.

Широке розповсюдження термін "соціальна зміна" дістав у 70-ті роки, коли він майже повністю витіснив з наукового обігу такі терміни як "прогрес" та "розвиток". Так, на думку А. Воскова "соціальна взаємодія, соціальні відмінності, соціальний розвиток, соціальна еволюція, соціальний прогрес та регрес є термінами, пов'язаними із спеціальним тлумаченням або оцінкою широких процесів соціальної зміни" Найважливішою ознакою соціальної зміни дослідники вважають її повсюдність. Зміни повсюдні не тільки у просторі, але й часі. Таким чином, сьогодні немає єдиної теорії соціальної зміни. Існує безліч тлумачень, підходів до її дослідження. Основним положенням в концепції соціальної зміни є те, що відмінності повинні стосуватись різних часових моментів і стану однієї системи, соціального об'єкта, що вивчається, наприклад конкретного суспільства, держави, організації, соціальної групи, культури тощо. Зміни — це відмінності між тим, що являла собою система в минулому, і тим, що стало з нею через певний проміжок часу. Соціальні зміни потрібно розглядати як багатофакторний процес, на який впливають чинники зовнішнього середовища, зміни в економіці, культурі, ідеології.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр. ) – відхід від євроцентризму.

Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу. 4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.

Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.