Методологічні основи сучасних теорій політичних змін та розвитку (О.Конт, Г. Спенсер, К.Маркс, Г.Зіммель, В.Зомбарт, М.Вебер, Т.Парсонс).

Марксистська парадигма політичних змін виходить з ідеї їхньої детермінації економічним базисом суспільства (насамперед,виробничими відносинами) при відносній самостійності й активній ролі політичної надбудови (держави і т.д.). Відповідно до марксистської логіки спосіб виробництва і форми власності визначають у кінцевому рахунку класову структуру і розміщення соціальних сил, що у відповідності зі своїми матеріальними і економічними інтересами, у свою чергу, задають напрямок змін політичних організацій (держави, партій і ін.).Позаекономічні, духовні і культурні фактори в силу цього грають «вторинну», підлеглу роль.

Герберт Спенсер, наполягав на тому, що держава не повинна втручатися у суспільне життя, щоб не порушити вільного природного суспільного поступу. Він вважав "боротьбу за існування" і "виживання найбільш пристосованих" основними законами природи і прирівнював цю боротьбу до "вільної конкуренції": найбільш пристосовані індивіди і соціальні інститути виживуть, а непристосовані — з часом звикнуть.Суспільство-соціальний організм подібний до біологічних систем. Аналогії:

-як суспільство так і організм відрізняються від органіки

-як в суспільстві так і в організмі збільшення розмірів означає подальше зростання складності та диференціації (зростання соціальних груп,спільнот,які творять соціальні інститут

інститути як форму організації життя

-і в суспільстві і в організмі де прогресивна диференціація супроводжується розподілом функцій. У суспільстві це означає, що кожен соціальний інститут має свої функції,які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою

-і в суспільстві і в організмі частини цілого взаємопов’язані. Відтак,зміни в одній частині призводять до змін у інших частинах

-як в організмі так і в суспільстві частина цілого є самостійним мікроорганізмом

-як в організмі так і в суспільстві можна вбити життя вцілому, але окремі частини ще деякий час продовжують існувати.

Підсистеми:

-внутрішня – виконує функцію збереження суспільства, організму шляхом пристосування до умов прожитку

-зовнішня – виконує функцію регулювання між підсистемами та щодо середовища, що оточує систему

-проміжна – відповідає за розподіл, транспортування, комунікацію.

Огюст Конт. Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так само, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і взаємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості. Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, державу і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні органічної єдності суспільства. Він вважає, що саме родина, а не індивід, складає ту найпростішу одиницю, з яких складається суспільство.

Етапи розвитку суспільства Трьом зазначеним вище ступеням розумового розвитку людства — теологічній, метафізичній і позитивній — відповідають і три стадії історичного прогресу. Перша — теологічн а — охоплює давні часи і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризується пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними та політичними режимами на чолі з жерцями і військовими. Друга — метафізична — охоплює XIV - XVIII ст., для якої характерний перехід від одного, старого, руйнівного суспільного порядку до нового, у зв´язку з чим ця стадія називалася О. Контом як критична, перехідна. На третій вищій — позитивній — стадії, що почалася в XIX столітті, разом із твердженням позитивної, наукової свідомості, згідно контівській соціальній динаміці, настає розквіт промисловості, науки, цілком відходять у минуле військовий дух і мілітаристський спосіб життя, на зміну аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою, що базується на соціології, — позитивною політикою.

Георг Зіммель. Головною тезою емпіричної соціології, як вважає Зім­мель, мусить стати визнання факту відносної, а не абсо­лютної соційованості людського спілкування. Відповідно о засад «філософії життя» соціолог протиставляє екзи­стенціальний і соціальний аспекти міжіндивідуальної взає­модії. «Соціальний індивід,— пише він,— рухається у дво­полюсному просторі між екзистенціальними ситуаціями (дружба, кохання, сім'я) та феноменами сучасної куль­тури, пройнятої господарчими та грошовими інтересами, де людина, виробляючи, купуючи і купуючись, наближає­ться до ідеалу абсолютної об'єктивності».
В архаїчних суспільствах, зазначає Зіммель, має місце максимально можлива схожість між індивідами, що на­лежать до однієї групи; натомість самі групи (родо-пле-мінні спільноти) протистоять одна одній як чужі і ворожі. В ході історичного розвитку наростає диференціація між індивідами, форми прояву індивідуальності стають все різ­номанітнішими, а протистояння між родо-племінними спільнотами послабляється. Висновки соціолога, як неваж­ко переконатися, грунтуються на ліберально-прогресист-ських засадах, характерних для еволюціонізму Г. Спенсера і якоюсь мірою для всієї позитивістської традиції мину­лого сторіччя.

Вернер Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван-ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим ри-сам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуаз-ний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта, проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотри-мувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв’язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.

Толкотт Парсонс. Процеси в соціальних системах є інтеракціями-взаємодіями. Соціальні системи – системи дії і вони відбуваються за вербальних та невербальних символів які перетворюються в комунікацію. Процеси комунікації будучи системними процесами виявляють кібернетичні властивості двома моментами:

-стуктура – комплекс інституційних та інтерніалізованих взірців

-процес як цілеспрямована дія груп. Поняття функції об’єднує структуру та процес з точки зору системи.

Типи процесів:

-динамічний аспект структур

-безпосередня структурна зміна, що стосується основних систем цінностей та норм.

Він поділяв соціальні зміни на "зміни рівноваги", тобто зміни в рамках збереження даної соціальної системи і її основних структур, і "зміни структури", тобто зміни, коли якісно перетворюються найважливіші структури суспільства, а тим самим і воно саме. При цьому Т. Парсонс виділяє особливі "еволюційні універсали" як такі соціальні структури, поява яких указує на якісні зміни суспільства як соціальної системи. Останнє, тобто структурна зміна суспільства, розглядається Т. Парсонсом, по суті справи, не як нормальний, природний стан соціальної системи, а як відхилення від нього, як порушення рівноваги. Одна з відмінних рис соціального розвитку полягає в тому, що соціальні зміни, які відбуваються в його рамках, мають визначену спрямованість, що виключає хаотичне, довільне, невзаємопов'язане накопичення таких змін.

Макс Вебер р озробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення політологів про три основні типи легітимності влади: 1) традиційна влада, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; 2) харизматична влада (з грецької мови "харизма"— милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) — ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера) і створеної або здобутої ним влади; 3) легальна (раціональна) влада, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання і підкорення. Найрозвинутіша її форма — конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом (сучасні демократії)"