Короткий історичний огляд становлення і перспектив розвитку підготовки робітничих кадрів в Україні

 

Сформована в СРСР система професійно-технічної освіти, яка дісталася в спадок Україні, пройшла довготривалий і складний шлях розвитку, що бере свій початок від різноманітних професійних шкіл, навчально-виробничих майстерень, ремісничих, залізничних училищ і шкіл фабрично-заводського навчання.

Залишаючись з моменту свого становлення в 1940 р. до 1958 р. в основі своїй незмінною, вона продовжувала розвиватися й удосконалюватись. Протягом цього періоду в СРСР різко зросла кількість професійно-технічних навчальних закладів з 1551 у 1941 р. до 3123 у 1957 р., відповідно – і кількість учнів у них з 602 тис. до 1353 тис.

У 1958 р. усі типи навчальних закладів системи профтехосвіти, що існували раніше, були реорганізовані в міські та сільські профтехучилища з терміном навчання від 1 до 3 років. Іншими словами, був створений єдиний тип професійних навчальних закладів.

У кінці 50-х рр. ХХ ст. для випускників середніх шкіл почали відкриватися технічні училища з терміном навчання 1–2 роки. Тут проводилася підготовка робітників широкого профілю, покликаних обслуговувати сучасну на той час техніку. Так, 1959 р. на базі повної середньої освіти у 434 технічних училищах здобувало професії 130 тис. учнів.

У 60–70 рр. ХХ ст., як зазначає С.Батишев, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, впровадження нової техніки і досконаліших технологій, докорінна зміна характеру й змісту праці робітників на підприєм­ствах, наближення її до функцій інженерів і технологів вимагають більш ґрун­товної підготовки кваліфікованих робітників [5, 20]. У зв’язку з цим, 3 червня 1970 р. Рада Міністрів СРСР схвалила „Положення про профтехучилища з підготовки кваліфікованих робітників із середньою освітою”, яке визначило статус цих профтехучилищ, вимоги щодо організації прийому, навчально-виховної та виробничої діяльності, обов’язків учнів тощо.

23 червня 1972 р. Рада Міністрів прийняла Постанову „Про подальше удосконалення системи професійно-технічної освіти”, в якій була визначена перспектива поступового перетворення профтехучилищ у середні професійно-технічні училища з наданням випускникам, крім професії, повної середньої освіти. Таким чином, починаючи з 1972 р., у СРСР сформувався єдиний тип професійного навчального закладу в системі ПТО, що здійснював підготовку як на базі неповної, так і повної середньої освіти – середнє професійно-технічне училище (СПТУ). Випускники СПТУ, незалежно від рівня загальної освіти, з якою вони поступили в училище після 8 класу загальноосвітньої школи, отримували повну середню освіту та робітничу професію. Цей тип єдиного навчального закладу системи професійно-технічної освіти отримала в спадок Україна на початку 90-х рр. ХХ ст.

У зв’язку зі складнощами соціально-економічного характеру мережа професійно-технічних закладів освіти України з середини 90-х рр. ХХ ст. постійно скорочувалася: з 1146 профтехучилищ у 1996 р. до 940 – у 2004 р. [31, 22].

Нині, коли Україна поступово інтегрується в європейський та світовий соціально-економічний простір, істотним фактором, що визначає перспективи розвитку країни, є стан системи профтехосвіти. Тому що профтехосвіта – одна з провідних ланок освітнього комплексу країни, взаємозалежна з виробництвом. Забезпечуючи підприємства кваліфікованими робітничими кадрами, вона виступає важливим чинником розширеного відтворення сукупного суспільного продук­ту. У свою чергу, досягнутий рівень виробництва, перспективи його подальшо­го розвитку і технічного удосконалення зумовлюють головні параметри функ­ціонування профтехосвіти.

Згідно статистичних даних, професійно-технічна підготовка кваліфіко­ваних робітничих кадрів у 2005 р. проводилася у 937 професійно-технічних навчальних закладах, з яких за галузевим розподілом 252 – були спрямовані на промисловість, 297 – на аграрний сектор, 229 – на будівництво, 160 – на сферу послуг. Кількість учнів і слухачів у ПТНЗ становило 494,8 тис. осіб. Навчально-виробничий процес забезпечували 49 тис. інженерно-педагогічних працівників, з них майстрів виробничого навчання – 23,4 тис., викладачів – 18,5 тис.

У 2004/2005 навчальному році здійснювалась підготовка робітничих кадрів за 530 професіями, було підготовлено 268,5 тис. кваліфікованих робітників, з яких 114 тис. отримали дві та більше професії [31, 16].

Проте нині у професійно-технічній освіті існує низка проблем, що потребують нагального вирішення:

1) не забезпечується фінансування ПТНЗ з місцевих бюджетів, особливо на розвиток матеріально-технічної та навчально-методичної бази;

2) на недостатньому рівні здійснюється вивчення регіонального ринку праці щодо потреб у кваліфікованих робітничих кадрах;

3) формування обсягів державного замовлення на підготовку робітничих кадрів здійснюється формально, без урахування інфраструктури виробництва;

4) низький рівень забезпечення педагогічними кадрами закладів професійно-технічної освіти – 85% від потреби, до того ж навчальний процес здійснюють майже 22% медпрацівників перед пенсійного та пенсійного віку;

5) 39% педагогічних працівників не мають повної вищої освіти, в т.ч. 239 викладачів, 479 старших майстрів, 16,5 тис. майстрів виробничого навчання [31, 17-18].

Аналізуючи недоліки й суперечності, що стосуються сучасного стану профтехосвіти, можна сформулювати наступні основні вимоги до неї з боку суспільства і науково-технічного прогресу:

1. Приведення професійно-кваліфікаційної структури працюючих у відповідність до потреб розвитку економіки, і на цій основі зміна сформованої системи відтворення робітничих кадрів.

Ця вимога зумовлена такими факторами:

– переміщенням виконавчих функцій від людини до засобів праці;

– збільшенням частки розумової праці, інтелектуалізацією праці робітника;

– органічним поєднанням функцій фізичної і розумової праці в змісті праці робітника;

– збільшенням ступеня складності праці, що пов’язано, у свою чергу, зі зміною співвідношення розумової і фізичної праці, зростанням питомої ваги розумових витрат;

– відмиранням старих й утворенням якісно нових професій;

– процесом інтеграції існуючих професій, зростанням чисельності професій широкого профілю.

2. Поліпшення якості загальноосвітньої і професійної підготовки робіт­ників у навчальних закладах профтехосвіти з метою забезпечення зростаючих вимог до їхньої кваліфікації.

Крім міцного загальноосвітнього, професійного, загальнокультурного фундаменту, високої якості праці, різнорівневої компетентності від робітника, здатного оволодівати сучасною технікою й удосконалювати її, нині вимагається висока відповідальність, розвинуте техніко-економічного мислення, швидкість професійної реакції, професійна мобільність.

3. Підвищення рівня морального, трудового, естетичного, екологічного та ін. виховання учнів і молодих робітників – випускників ПТНЗ.

Це зумовлено потребою зростання ролі особистості працівника в удос­коналенні господарського, соціального і культурного життя суспільства. Саме особистість працівника в умовах вільного суспільства, де не „начальник”, що керує „гвинтиками”, а кожен його член піклується про підвищення загального добробуту, є визначальним чинником.

4. Відмова від екстенсивного нарощування обсягу навчального матеріалу, що призводить до перевантаження учнів.

У свою чергу, перевантаження веде до низького рівня засвоєння знань й умінь, формування негативного ставлення до навчання і майбутньої професійної діяльності.

5. Усунення зайвої уніфікації і стандартизації термінів навчання і змісту професійно-технічної освіти.

Безумовно, не можна заперечувати уніфікацію і стандартизацію взагалі, однак їх надмірність увійшла в суперечність з розмаїтістю вимог до професій­ної освіти з боку учнів, суспільства і виробництва.

6. Децентралізація управління розробкою навчально-методичного забез­печення, що не дозволяє врахувати специфічні регіональні, національні, виробничі умови й особисті запити та можливості учнів.

Потрібно відзначити, що певний крок у розв’язанні цієї проблеми було зроблено у 1989–1990 н.р., починаючи з якого профтехучилищам за узгоджен­ням з місцевими органами освіти надавалося право:

– з метою забезпечення професійної спрямованості, поглибленого вивчення окремих розділів природно-математичних дисциплін, з урахуванням професій, з яких ведеться професійна підготовка, здійснювати коректування кожного з цих предметів у межах 15% обсягу навчального часу, відведеного на їх вивчення згідно з діючими навчальними планами;

– змінювати терміни початку і, відповідно, закінчення навчального року з урахуванням місцевих умов, сезонності робіт, що виконуються у процесі виробничого навчання і виробничих практик;

– достроково (за умови виконання навчальних програм) приймати іспити (у тому числі кваліфікаційні) в учнів, які встигають на „добре” і „відмінно”.

Однак говорити про оптимальну свободу ПТНЗ, у питанні розробки планів, програм та навчально-методичної документації, що враховує поряд зі стандартами місцеву специфіку, поки ще завчасно.

Зауважимо, позитивним стосовно цього є досвід професійних шкіл Фінляндії, де, починаючи з 1987 р., на оволодіння навчальними предметами, які враховують регіональні особливості, виділяється до 30–40% навчального часу, тому програми навчальних дисциплін розробляються закладами профтехосвіти.

7. Зміна структури статевого складу учнів ПТНЗ і приведення її у відповідність до потреб народного господарства.

За оцінками фахівців, зайнятість жінок у народному господарстві (більше половини усіх зайнятих) не відповідає частці дівчат, які вступають у ПТНЗ (менше однієї третини). Серед висококваліфікованих робітників в Україні відсоток жінок незначний, проте існують неприпустимі диспропорції в їх використанні на фізично важких і шкідливих для здоров’я роботах.

Слід зазначити, що зміна структури статевого складу учнів ПТНЗ має на меті і зміну змісту освіти в сфері забезпечення дівчат (крім професійної підготовки) тими знаннями, уміннями і навичками, які знадобляться їм як майбутнім матерям, дружинам, господиням.

Розгляд вимог, які висуваються суспільством і науково-технічним прогресом до змісту професійної освіти, можна провести, аналізуючи цілі і завдання ПТО, які закладені в різних нормативних документах і запропоновані представниками педагогічної науки, що працюють в галузі профтехосвіти. Так, у Державній національній програмі „Освіта” (Україна XXI століття) у розділі „Професійна освіта” вказано, що вона спрямована на забезпечення професійної самореалізації особистості, формування її кваліфікаційного рівня, створення соціально активного, морально і фізично здорового національного виробничого потенціалу [20]. У Концепції професійної освіти України, затвердженої спільною Постановою за №7/52/59 від 24 липня 1991 р. Міністерство освіти і науки, Міністерство праці й Академія педагогічних наук України, основною метою професійної освіти визначають забезпечення одержання громадянами робітничої професії відповідно до їхніх покликань, інтересів, здібностей та підвищення їхньої робітничої кваліфікації, перепідготовки. Головними завданнями професійної освіти в умовах переходу до ринкових відносин є підготовка кваліфікованих, конкурентоспроможних робітників з високим рівнем професійних знань та умінь; навичками і мобільністю, що відповідають вимогам науково-технічного прогресу і ринкових відносин в економіці, виховання соціально-активних членів суспільства, формування у них наукового світогляду, творчого мислення, високих людських якостей, національної самосвідомості.

Отже, основними цілями сучасної професійної освіти є: розвиток особистості; становлення професіонала; виховання громадянина.

При цьому завдання професійного становлення можна визначити так:

– широкопрофільна підготовка робітників, фахівців високої кваліфікації, що володіють, крім практичних, розвинутими інтелектуальними уміннями;

– забезпечення високої професійної мобільності й адаптації в умовах ринкових відносин;

– формування готовності до професійної творчості і здатності до саморозвитку;

– забезпечення знаннями і навичками підприємницької діяльності;

– розвиток здатності до колективної трудової діяльності в складі робітничих бригад.

На сучасному етапі розвитку професійно-технічної освіти в Україні можна виділити наступні актуальні проблеми:

1. Забезпечення кожного члена суспільства випереджаючою (порівняно з рівнем розвитку виробництва) професійною освітою.

2. Якісна підготовка випускників системи профтехосвіти, тобто формування не лише визначених теоретичних знань, практичних умінь і професійних навичок, але й розвиток в учнів загальнолюдських цінностей та професійно важливих якостей особистості.

3. Підготовка достатньої кількості фахівців, що випускаються системою профтехосвіти, зважаючи на такі чинники:

а) моделювання соціального замовлення для системи профтехосвіти;

б) обґрунтування раціонального розміщення мережі навчальних закладів і оптимального співвідношення їх типів у конкретному регіоні країни;

в) вироблення рекомендацій із приведення прийому до ПТНЗ у відповідність з нахилами й інтересами випускників загальноосвітніх шкіл;

г) вивчення відносин різних соціальних і демографічних груп населення до різних форм професійної підготовки;

д) уточнення Переліку професій на основі формування груп інтегрованих професій, вироблення загальних кваліфікаційних вимог до них, тобто введення стандарту професійної освіти з урахуванням досвіду високорозвинених країн.

4. Підвищення кваліфікації робітників у ПТНЗ як альтернативи її підвищенню безпосередньо на підприємстві.

5. Перепідготовка безробітних у ПТНЗ з метою їхнього соціального захисту.

6. Підготовка в ПТНЗ робітників за групами інтегрованих професій, що забезпечить високу професійну мобільність в умовах ринку.

7. Підготовка висококваліфікованих робітників за новими професіями.

8. „Виживання” окремих ПТНЗ в умовах конкуренції подібних професійних навчальних закладів.

9. Зміни форм і методів практичного (виробничого) навчання, пов’язані з введенням дуальної форми підготовки і створенням навчальних виробництв.

Більшість цих проблем покликані розв’язати ПТНЗ нового типу, а саме: технічні ліцеї, вищі професійні училища та модельні центри професійно-технічної освіти.