Словесні методи

Словесні методи займають провідне місце в системі методів професійного навчання. Були періоди, коли вони були єдиним способом передачі знань. Прогресивні педагоги – Я.Коменский, К.Ушинский та ін. – виступали проти абсолютизації значення цих методів та доводили необхідність їх доповнення наочними і практичними методами. Сьогодні часто словесні методи називають застарілими, „дезактивними”. До оцінки цієї групи методів треба підходити об’єктивно. Словесні методи дозволяють у найкоротший термін передати значну за обсягом інформацію, поставити перед учнями проблеми і вказати шляхи їх подолання. За допомогою слова викладач може викликати у свідомості учнів яскраві картини минулого, сьогодення і майбутнього людства. Слово активізує уяву, пам’ять, почуття учнів.

1. Інформаційне повідомлення – це словесний метод, який передбачає виклад фактів про процеси, явища, предмети без причинно-наслідкових зв’язків чи будь-яких доказів. Цей метод позитивно відрізняється від інших своєю економністю у часі. Найчастіше інформаційне повідомлення використовується викладачами, як переказ змісту навчального посібника (наприклад, з технології обробки матеріалу), тому фактичний матеріал подається в лаконічній формі без доказів. Водночас, суттєвим недоліком цього методу є те, що зміст навчаль­ного матеріалу при інформаційному повідомленні не стимулює навчально-пізнавальної активності учнів. У зв’язку з цим рекомендується застосовувати інформаційне повідомлення комплексно з розповіддю чи поясненням.

2. Розповідь передбачає усний оповідальний виклад змісту навчального матеріалу. Ефективність розповіді залежить насамперед від уміння викладача розповідати, подавати інформацію в популярній, доступній формі, від поєднан­ня цього методу навчання з іншими. Цей метод застосовується на всіх етапах навчального процесу, тому залежно від мети виокремлюються: розповідь-вступ, розповідь-повість, розповідь-висновок. Тут змінюється лише характер розпові­ді, її обсяг та тривалість.

До цього методу викладу нових знань ставляться педагогічні вимоги, а саме: розповідь повинна забезпечувати морально-етичну спрямованість викладання; містити тільки достовірні й науково перевірені факти; включати достатню кількість яскравих і переконливих прикладів, фактів, що доводять правильність висунутих суджень і положень; мати чітку логіку викладу; бути емоційно насиченою; викладатися простою, доступною, і в той же час, літературною мовою; відображати елементи особистої оцінки і ставлення викладача до явищ, фактів і подій.

3. Пояснення – це метод словесного тлумачення закономірностей, істотних ознак і властивостей досліджуваного об’єкта, окремих понять, явищ, подій тощо. Пояснення – це монологічна форма викладання нового навчального матеріалу. Цей метод найчастіше застосовують при вивченні теоретичного матеріалу різних галузей наук, розв’язанні хімічних, фізичних, математичних, технічних задач, доведенні теорем і положень; розкритті сутнісних причин і наслідків у явищах природи і громадського життя.

Використання методу пояснення вимагає точного й чіткого формулюван­ня задачі, суті проблеми, питання; послідовного розкриття причинно-наслідкових зв’язків, аргументації і доказів висунутих положень; використання порівняння, зіставлення, аналогії, яскравих прикладів; бездоганної логіки викладу навчального матеріалу.

Пояснення як метод навчання широко використовується у роботі з учнями різних вікових груп. Однак саме у старшому підлітковому віці, властивому контингенту ПТНЗ, у зв’язку з ускладненням матеріалу і зростаючими інтелектуальними можливостями учнів, використання цього методу стає превалюючим.

4. Бесіда – діалогічний метод навчання, при якому викладач шляхом пос­тановки ретельно продуманої системи запитань підводить учнів до розуміння нового матеріалу чи перевіряє засвоєння попередньо вивченого. Вона належить до найдавніших і найпоширеніших методів навчання. Її майстерно викорис­товував ще Сократ, донині відомий вислів – „сократична бесіда”.

Провідна функція цього методу – мотиваційно-стимулююча. Бесіда – це діалог між викладачем та учнем, який дає можливість за допомогою вміло сформульованих питань спрямовувати їх на активізацію отриманих знань. Саме за допомогою бесід інженер-педагог активізує діяльність учнів, ставлячи їм запитання для розмірковування, розв’язання проблемної ситуації. Успіх проведення бесід залежить від правильності й логіки запитань, підібраних викладачем: вони повинні бути лаконічними, чіткими, змістовними, сформу­льованими таким чином, щоб стимулювати думки учнів.

Залежно від конкретних задач, змісту навчального матеріалу, рівня твор­чої пізнавальної діяльності учнів, її місця в дидактичному процесі виділяють такі види бесід:

1) катехізична – організовується на основі запитань і відповідей щодо відтворення точних формулювань законів, правил, принципів тощо;

2) пояснювальна – відрізняється від катехізичної тим, що для відповіді необхідно не тільки знати матеріал, а й, аналізуючи його, вибрати необхідні відомості, розмістити їх у певній логічній послідовності; для запитань пояснювальної бесіди характерні такі початкові слова: поясніть, чому, для чого, у чому причина, чим відрізняється, від чого залежить та ін.

3) евристична (від грец. „еврика” – знаходжу, відкриваю), у ході якої викладач, спираючись на знання і практичний досвід учнів, підводить їх до пошуку відповіді на поставлені запитання проблемного характеру, в результаті чого учні оволодівають новими знаннями та способами дій;

4) вступна, мета якої полягає у тому, щоб викликати в учнів стан готовності до пізнання нового;

5) заключна – застосовується після вивчення нового матеріалу з метою актуалізації опорних знань;

6) індивідуальна та фронтальна – залежать від кількісного складу учнів;

7) співбесіда – проводиться з групою або з окремими учнями; вона важлива саме у ПТНЗ, коли учні виявляють більше самостійності в судженнях, ставлять проблемні питання виробничого характеру, висловлюють власні думки з тих чи інших професійних тем.

У цілому, метод бесіди має такі переваги: активізує учнів; розвиває їхню пам’ять і мовлення; робить відкритими знання; має значну виховну спрямованість; виступає важливим діагностичним засобом. Недоліки цього методу: вимагає багато часу; містить елемент ризику (учень може дати неправильну відповідь, що сприймається іншими учнями і фіксується у їхній пам’яті); потребує необхідного запасу знань учнів.

5. Дискусія (від латин. discussio – розгляд) – це широке публічне обговорення питання, яке викликає спір, суперечки. Стародавній вислів наго­лошує: „У суперечці народжується істина”. Дискусія як метод вводить учня в становище людини, яка відстоює власну точку зору і збагачує її в процесі обміну думками з одногрупниками. Засвоєні знання стають особистою точкою зору учня і в цьому основне значення дискусійного методу.

Викладачами ПТНЗ використовуються різні форми дискусій:

1) „круглий стіл”, коли в дискусіях „на рівних” беруть участь невеликі групи учнів (близько п’яти осіб), відбувається обмін думками як між ними, так і з „аудиторією” (рештою учнями);

2) „панельна” дискусія („засідання експертної групи”), коли спочатку учні обговорюють проблеми в підгрупі, наприклад, з п’яти осіб (практикується при розв’язуванні навчальних завдань творчого характеру), а потім кожен з них висловлює власну позицію цілій групі;

3) „симпозіум”, коли спочатку учні виступають з повідомленнями, а потім відповідають на запитання групи – „аудиторії”;

4) „дебати”, коли створюються дві команди-суперниці, представники яких виступають з власними варіантами розв’язання проблеми або навчального завдання творчого характеру.

На ефективність здійснення методу дискусії впливає: кількість учасників (дискусії проводяться переважно в підгрупах – 12–15 осіб); комунікативні зв’язки (учасникам дискусій не надається комунікативних чи інформаційних переваг); наявність правил-інструкцій для забезпечення конструктивної взаємо­дії між учасниками; оптимальне керування (забезпечуються всі умови для проведення дискусії з мінімальним втручанням у хід обговорення викладачів); тривалість дискусії (від 30 хвилин до 1 години).

Метод дискусії досягає мети лише в тому випадку, коли педагог не пригнічує своїм авторитетом ініціативи учнів, створює атмосферу впевненості у тому, що незгода з позицією підгрупи або викладача не викличе навчальних негараздів чи негативної оцінки. Модель поведінки викладача – навідні питання, окремі зауваження, які спрямовують хід думок учнів, уточнюють окремі положення виступів, підкреслюють суперечності тощо. При цьому викладачі повинні демонструвати довірливий тон спілкування, зацікавленість у думках та ідеях, демократичність, доступність, принциповість у вимогах та об’єктивність в оцінках учнів.

6. Лекція як метод – це монологічний спосіб викладу об’ємного матеріа­лу; служить для пояснення складної теми. Перевага лекції полягає в можливості забезпечити закінченість і цілісність сприйняття учнями навчального матеріалу. Її типовими ознаками є тривалість запису плану й рекомендованої літератури, введення та характеристика нових понять, розкриття і деталізація матеріалу, завершальні висновки викладача, відповіді на запитання.

7. Робота з підручником та посібником – найважливіший метод профе­сійного навчання. Існує ряд прийомів самостійної роботи учнів з літературними джерелами. Основні з них:

1) конспектування – короткий запис та виклад змісту прочитаного; конспектування ведеться від першої (від себе) чи від третьої особи, однак у першому випадку воно краще розвиває самостійність мислення;

2) складання плану тексту, який може бути простим і поширеним; для складання плану необхідно після прочитання тексту розбити його на частини й озаглавити кожну з них;

3) тезування – стислий виклад основних думок прочитаного;

4) цитування – дослівна виписка з тексту, коли обов’язково вказуються вихідні дані (автор, назва роботи, місце видання, видавництво, рік видання, сторінки);

5) анотування – короткий згорнутий виклад змісту прочитаного без втрати істотного змісту;

6) рецензування – написання короткого відгуку з власним ставленням до прочитаного;

7) складання довідки – відомостей про що-небудь, отриманих після пошу­ків; довідки поділяються на статичні, біографічні, термінологічні, географічні, технологічні та ін.;

8) складання формально-логічної моделі – словесно-схематичного зображення прочитаного;

9) складання тематичного тезауруса – впорядкованого комплексу базо­вих понять з розділу (модуля), теми.

10) складання матриці ідей – порівняльних характеристик однорідних предметів, явищ у працях різних авторів.

8. Інструктування – специфічний для ПТНЗ метод, який застосовується у виробничому навчанні. Інструктуванням в умовах виробничого навчання називають чітко визначену систему вказівок і рекомендацій, що стосуються способів виконання трудових дій, дотримання правил безпечної праці і вимог виробничої гігієни та санітарії. Інструктування може проводиться як в усній, так і в письмовій формах.

Розрізняють наступні види усного інструктування:

1) вступне інструктування – готує учнів до активного й свідомого виконання вправ (трудових дій). Як правило, під час вступного інструктування демонстрація і пояснення поєднуються. При цьому пояснення повинно стосуватися внутрішніх процесів у тих чи інших об’єктах, що не можуть спостерігатися безпосередньо, а саме: хімічних і фізичних процесів, що здійснюються під час роботи обладнання; взаємодії окремих вузлів і деталей, передбачених кінематичною схемою; принципів роботи і взаємодії різних блоків, модулів і окремих електро- і радіоелементів електро-, радіо- і обчислювальної апаратури; опису внутрішніх змін, що відбуваються в пристрої чи обладнанні під час його роботи тощо.

Вступне інструктування, що проводиться на початку практичного заняття, має таку типову структуру:

– повідомлення теми і мети заняття;

– перевірка теоретичної підготовки учнів;

– роз’яснення суті запланованої на дане заняття роботи, а також порядку виконання вправ чи самостійних робіт;

– розгляд креслень, схем і технологічної документації на виготовлення виробів (деталей);

– демонстрування матеріальних об’єктів, які виступають зразками (еталонами) майбутніх навчально-виробничих робіт;

– ознайомлення учнів з матеріалами, інструментами, обладнанням, пристроями і пристосуваннями, які використовуватимуться при виконанні навчально-виробничих робіт;

– пояснення і демонстрування раціональних прийомів виконання робіт, а також способів контролю якості виготовлених виробів (деталей);

– розгляд можливих типових помилок і способів їх запобігання чи усунення;

– пояснення і демонстрування способів раціональної організації робочого місця під час виконання навчально-виробничих робіт;

– розгляд правил безпечної праці для конкретного виду робіт і загалом у навчально-виробничих майстернях;

– закріплення і перевірка засвоєння учнями матеріалу вступного інструктування і, при необхідності, повторне пояснення і демонстрування прийомів і способів роботи;

– видача завдань і розподіл учнів за робочими місцями.

Наведена структура може видозмінюватися залежно від специфіки змісту навчального матеріалу, мети навчання і професійного досвіду викладача чи майстра виробничого навчання.

2) поточне інструктування ‑ спрямоване на усунення найбільш типових помилок, що виникають у процесі виконання трудових вправ після вступного інструктування. Проводиться, як правило, індивідуально з кожним учнем.

Поточне інструктування організовується у формі цільових обходів інженером-педагогом робочих місць учнів, під час яких перевіряється: правиль­ність організації робочого місця, виконання трудових прийомів і операцій, користування контрольно-вимірювальним інструментами і приладами; уміння користуватися технологічною документацією; дотримання правил безпечної праці і норм виробничої гігієни та санітарії.

Для поточного інструктування характерна поетапна організація цільових обходів: 1-й обхід – після вступного інструктажу, коли всі учні приступили до роботи; 2-й обхід – здійснюється перевірка правильності організації робочого місця, рівня засвоєння трудових прийомів і операцій, раціонального викорис­тання матеріалів та інструментів, дотримання правил безпечної праці; 3-й обхід – виявлення помилок при виконанні робіт та їх усунення.

3) заключне інструктування ‑ передбачає узагальнення викладачем або майстром виробничого навчання найбільш характерних (типових) помилок, які виникли при виконанні окремих операцій, і розгляд шляхів їх усунення. Проводиться як наприкінці заняття, так і після завершення вивчення окремих тем навчальної програми. Здійснюється, як правило, у вигляді активної бесіди з учнями.

Письмове інструктування має особливу дидактичну цінність у процесі виробничого навчання. Воно дозволяє поєднати в письмових інструкціях різні види інформації – словесну, графічну, вносити в текст контрольні питання та ін.