Наочні методи

Психологічні дослідження свідчать, що 60–90 % інформації про зовнішній світ людина отримує за допомогою органів зору. Встановлено, що око здатне сприймати мільйони біт інформації за секунду, тоді як вухо лише тисячі. За допомогою зору інформація не тільки сприймається краще, а й носить більш глибокий, усвідомлений характер, краще запам’ятовується, довше зберігається в пам’яті. Учені зазначають, що для сприйняття раніше невідомого людині об’єкту необхідно при словесному описі – 2,8 секунди, при зображенні на контурному малюнку – 1,5 секунди, на кольоровому фото – 0,9 секунди, засобами кіно чи відео – 0,8 секунди, при демонструванні в натуральному вигляді – 0,4 секунди [44].

Під наочними розуміють такі методи навчання, при яких засвоєння навчального матеріалу істотно залежить від застосовуваних у навчальному процесі наочних посібників і технічних засобів.

Наочні методи навчання умовно можна підрозділити на дві великі групи:

1. Ілюстрація – (від лат. illuistratio – зображення, наочне пояснення) –допоміжний метод при словесному методі, її значення полягає в яскравішому викладі й „аргументації” думки чи положення. Засоби ілюстрації (плакати, картини, таблиці, карти, моделі, муляжі, малюнки, креслення тощо) нерухомі, вони мають „оживати” в розповіді інженера-педагога. Дидакти не рекомен­дують вивішувати (виставляти) засіб ілюстрації заздалегідь, на початку заняття, щоб увага учнів не відволікалась до того моменту, доки викладач не звернеться до наочного посібника.

2. Демонстрація – метод, якому притаманна рухомість засобу демонстру­вання: навчальна телепередача, кіно-, відеофільм чи його фрагмент; діюча модель, дослід з фізики або хімії; спостереження за послідовністю виконання технологічної операції тощо.

Такий поділ засобів наочності на ілюстративні і демонстраційні є умовним, тому І.Харламов об’єднує ілюстрацію і демонстрацію в єдиний ілюстративно-демонстративний метод [47]. Його сутність він вбачає у тому, що в процесі навчальної роботи викладач ілюструє, наочно пояснює свій виклад, або демонструє той чи інший посібник, який може виступати як ілюстрацією, так і джерелом нових знань.

Ефективність ілюстративно-демонстраційного методу залежить від вміло­го поєднання слова і наочних посібників, дотримання певних прийомів і правил:

– застосовувана наочність повинна відповідати віку учнів;

– наочність повинна використовуватися обмежено, демонструватися поступово і тільки у відповідний момент заняття;

– спостереження повинне бути організоване таким чином, щоб усі учні мали можливість добре спостерігати об’єкт демонстрування;

– необхідно чітко виділяти головне, істотне при ілюструванні і демонструванні навчального матеріалу, детально продумувати пояснення, які їх супроводжують;

– наочність, яка демонструється, повинна бути чітко узгоджена зі змістом навчального матеріалу;

– необхідно залучати учнів до пошуку потрібної інформації в наочному посібнику.

Упровадження нових технічних засобів у навчальний процес (телебачен­ня, відеомагнітофонів, комп’ютерів, мультимедійних комплексів) розширює можливості наочних методів навчання. Як зазначає І.Підласий, за останні роки до основних методів приєднався ще й відеометод, який „...ґрунтується переваж­но на наочному сприйманні інформації” та передбачає „... різний ступінь само­стійності і пізнавальної активності учнів” [37, 498]. Не можна прийняти його положення про те, що відеометод слід розглядати як нове джерело знань, адже комп’ютерні чи сучасні мультимедійні системи також подають інформацію переважно в наочній формі, а тому цілком слушно віднести і цей ефективний, інформаційно насичений засіб до нових наочних методів навчання.

3. Практичні методи – ґрунтуються на практичній, навчально-виробничій діяльності учнів ПТНЗ. Цими методами формують загальнотрудові та спеціальні уміння й навички. До них належать вправи, досліди, навчальна праця, лабораторні та практичні роботи, які не містять нової навчально-пізна­вальної інформації, а служать лише для закріплення, формування практичних умінь при застосуванні раніше набутих знань. Як свідчить практика, більшість учнів активніше сприймають практичні методи, ніж словесні.

1. Вправи – це свідомі багаторазово виконувані однотипні дії, мета яких оволодіння ними чи їх удосконалення. При цьому учні тренуються у застосу­ванні знань на практиці, виробляють певні вміння та формують навички, розви­вають творчі здібності. Учені акцентують увагу на тому, що засвоєння суттєвих властивостей понять, зв’язків між ними можливе лише при свідомій діяльності учнів, засобом організації якої виступають вправи.

Характер і методика вправ залежать від особливостей навчального предмету, конкретного матеріалу, досліджуваного питання і віку учнів.

За ступенем самостійності учнів при виконанні вправ їх поділяють на відтворювальні – вправи з відтворення відомого з метою закріплення та тренувальні – вправи із застосування знань у нових умовах. Якщо при виконанні дій учень подумки чи вголос проговорює, коментує майбутні операції, такі вправи називають коментованими. Коментування дій допомагає викладачеві виявляти типові помилки, вносити корективи в дії учнів.

Вправи за своїм характером підрозділяються на усні, письмові, графічні й навчально-трудові. Розглянемо особливості застосування цих вправ.

1) усні вправи – сприяють розвитку логічного мислення, пам’яті, мови й уваги учнів; відрізняються динамічністю, не вимагають витрат часу на ведення записів;

2) письмові вправи – використовуються для закріплення знань і вироблення умінь у їх застосуванні; сприяють розвитку логічного мислення, культури письмової мови, самостійності в роботі; можуть поєднуватися з усними і графічними;

3) графічні вправи – це роботи учнів зі складання схем, креслень, гра­фіків, технологічних карт, виготовлення альбомів, плакатів, стендів, виконання замальовок при проведенні лабораторно-практичних робіт, екскурсій та ін.; вони зазвичай виконуються одночасно з письмовими і розв’язують однакові навчальні завдання; їх застосування допомагає учням краще сприймати, усвідомлювати й запам’ятовувати навчальний матеріал, розвиває просторову уяву; графічні роботи залежно від ступеня самостійності учнів при їх виконанні можуть носити відтворювальний, тренувальний чи творчий характер;

4) навчально-трудові вправи – це практичні дії учнів ПТНЗ, які мають виробничу спрямованість; їх мета – застосування теоретичних знань учнів у навчально-виробничій діяльності; вони сприяють трудовому вихованню та професійному становленню учнів.

Вправи можуть бути ефективними лише при дотриманні певних вимог, а саме: свідомого підходу учнів до їх виконання; дотримання дидактичної послі­довності у їх виконанні – спочатку використовують вправи із заучування й запам’ятовування навчального матеріалу, потім – на відтворення, застосування раніше засвоєного, на самостійне перенесення вивченого в нестандартні ситуа­ції, і нарешті – на їх творче застосування, за допомогою якого забезпечується включення нового матеріалу в систему вже засвоєних знань, умінь і навичок.

В організації проведення вправ умовно розрізняють такі етапи:

1) викладач, спираючись на сприйняті й осмисленні учнями знання, пояснює їм мету, завдання тренувальної діяльності; 2) інженер-педагог демонструє учням, як слід виконувати ту чи іншу вправу; 3) учні попередньо відтворюють дії із застосування знань на практиці; 4) учнями виконується наступна тренувальна діяльність; 5) контрольно-оцінювальний етап, коли робляться висновки, узагальнення, проводиться оцінювання виконаної роботи. Цілком природно, що не завжди ці етапи простежуються чітко й виразно, часто їх важко розмежувати.

Отже, у навчальному процесі вправи виступають: джерелом знань, засобом оволодіння знаннями, уміннями та навичками; способом організації і управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, однією з форм прояву методів навчання; способом стимулювання, мотивації навчання; засобом зв’язку теорії з практикою; способом контролю рівня засвоєння навчального матеріалу.

2. Практичні покази способів виконання трудових прийомів та операцій – використовуються викладачами з метою формування в учнів конструкторських, технічних, організаційних, технологічних та операційно-контрольних умінь, які відображають етапи трудового процесу. Трудові операції для показу викладачами вибираються так, щоб вони охоплювали основні характеристики будь-якого трудового процесу, а саме: характер зусиль, які докладаються, та їх зміну; характер зміни траєкторії робочих рухів; характер зміни параметрів руху в часі; істотні числові характеристики силових, просторових та часових параметрів, які відіграють роль у визначенні та усуненні відхилень; силові, просторові та часові параметри, необхідні для якісного виконання операцій; основні об’єкти коригування; провідні рецепції тощо.

Через практичний показ учні краще сприймають, усвідомлюють трудові прийоми та операції як компоненти трудового процесу в цілому, вчаться пра­вильно розподіляти фізичні і розумові навантаження, оволодівають прийомами підвищення продуктивності навчально-виробничої діяльності.

3. Метод самостійного виконання практичних завдань – застосовується для формування розрахункових, вимірювальних, графічних знань, умінь та навичок, які є підґрунтям складних конструкторських, техніко-технологічних умінь. Цей метод передбачає попередню орієнтацію учнів у плануванні дій, підготовку робочих місць, вибір найбільш раціональних прийомів виконання практичних дій і операцій за умов високої продуктивності трудової діяльності.

Для успішного використання цього методу викладачі розробляють систему самостійних практичних завдань, обґрунтовують час, необхідний для їх виконання, створюють умови порівняння учнями результатів своєї діяльності (витрачений час, точність, якість) з результатами роботи одногрупників чи випускників попередніх років. Метод самостійного виконання практичних завдань позитивно впливає на формування самоаналізу, самоконтролю учнів у навчально-виробничій діяльності. Самостійне виконання практичних завдань використовується для остаточного формування й закріплення в учнів умінь і навичок виготовлення виробів у навчально-виробничих майстернях.

4. Виробничо-практичний метод. На відміну від інших, цей метод навчання має безпосередній вихід на виробництво з метою створення матеріа­льних благ (А.Алексюк), адже мета виробничо-практичних робіт – створення значної кількості реальних матеріальних цінностей. Такі роботи застосовуються протягом усього періоду підготовки фахівця у ПТНЗ. Виробничо-практичний метод має безліч форм прояву в навчанні та поділяється за такими критеріями: навчальними предметами спеціалізації та характером і результатами навчально-виробничої діяльності учнів.