МЕСІАНСЬКИЙ КОМПЛЕКС

Месіанський комплекс —це.ілюзорне уявлення, згідно з яким ми начебто можемо певним чином врятувати самі себе, замінивши лідера, котрий перебуває на вершині владної структури.;,;

Спостерігаючи за політиками Другої хвилі, котрі мов п'яні спотикаються й наштовхуються на проблеми, які з'являються в процесі надходження Третьої хвилі, мільйони людей, підбурювані пресою, прийшли до єдиного, простого й легкозрозумілого пояснення наших нещасть: «неспромож­ність керівництва». Месія, якщо тільки він з'явиться на політичному горизонті, може знову повернути все на свої місця!

Це палке жадання впевненого мачо-лідера (macho leader) висловлюється сьогодні навіть людьми з найкращими намі­рами, оскільки їхній звичний світ розвалюється, навко­лишнє середовище стає більш непередбачуваним, а їхнє прагнення до порядку, структурованості й передбачуваності збільшується. Отже, ми чуємо, як це висловив Ортега-і-Гас-сет у тридцяті роки, коли Гітлер ішов до влади, «жахливий крик, що лунав подібно до завивання незчисленної зграї собак, які на світанку очікують, коли хтось або щось дасть їм команду».

У Сполучених Штатах президента сильно звинувачували в «нездатності до керівництва». У Великобританії Маргарет Тетчер була обрана саме тому, що вона нарешті запропону­вала образ «Залізної леді». Навіть у комуністичних інду­стріальне розвинутих державах, де керівництво може бути яким завгодно, але не м'яким, здійснюється все більший тиск з прагненням «сильнішого керівництва». У СРСР з'явилася книга, яка відверто прославляє здатність Сталіна робити «необхідні політичні висновки». Публікацію «Пере­моги» Олександра Чаковського слід розглядати як част­ковий варіант тенденції до «ресталінізації». Маленькі фото­графії Сталіна немов нізвідки виростають на вітровому склі автомобілів, у приватних будинках, у готелях і в кіосках. «Сьогодні Сталін на вітровому склі, — пише Віктор Не-кіпелов, автор «Інституту дурнів», — це зростання знизу... протесту, хоч би як це не виглядало парадоксально, проти сучасної дезіїггеграції й відсутності керівництва».

Оскільки розпочинається небезпечне десятиріччя, то сьогоднішня вимога щодо «сильного керівництва» з'явля­ється саме в той момент, коли начебто давно забуті чорні сили знову починають ворушитися в нашому середовищі. «Нью-Йорк тайме» пише, що у Франції «після майже трьох десятиріч, проведених у зимовій сплячці, невеликі, але впливові групи правих знову шукають місце на інтелекту­альному подіумі, з якого вони могли б пропагувати теорії

расового, біологічного й політичного елітизму, який ди­скредитував себе після поразки фашизму у Другій світовій війні».

Базікаючи про зверхність арійської раси із сильним антиамериканським наголосом, вони контролюють основні журналістські рубрики в тижневику «Фігаро». Вони дово­дять, що раси народжуються нерівними, і цей стан речей має бути збереженим і через соціальну політику. Вони приправляють свої аргументи посиланнями на Е.'О.Вілсона і Артура Дженсі, мабуть, з метою надати наукового забарв­лення їхнім небезпечним антидемократичним тенденціям.

На протилежному боці земної кулі, в Японії не так давно ми з моєю дружиною провели 45 хвилин у масовій дорожній пробці, спостерігаючи процесію поволі повзучих вантажних машин, на яких політичні головорізи, одягнені в уніформу і з касками на голові, співали й швидким рухом викидали кулаки вгору, протестуючи проти якоїсь політики уряду. Наші японські друзі пояснили нам, що ці первісні штурмові загони пов'язані з мафієподібними бандами «якудза» й фшансуються можновладними політичними фі­гурами, котрі палко бажають бачити повернення автори­таризму, що існував перед війною.

У свою чергу кожен із цих феноменів має свою «ліву» подобу — банди терористів, які урочисто проголошують гасла соціалістичної демократії, але завжди готові нав'язати власний різновид тоталітарного керівництва суспільством за допомогою автомата Калашникова та пластикових бомб.

В Сполучених Штатах серед іїшіих бентежних ознак ми бачимо відродження незаконного расизму. Починаючи з 1978 року відроджений ку-клукс-клан запалив хрести в Атланті; з озброєними людьми оточив будинок муніци­палітету в Декатурі (Алабама); обстріляв церкви чорно­шкірих і синагогу в Джексоні (Міссісіпі); а також показав;

ознаки відновленої активності ше у двадцяти одному штаті од Каліфорнії до Конектикуту. В Північній Кароліні члени клану, котрі також відверто визнають себе нацистами, убили п'ятьох активістів лівих, які виступали проти ку-клукс-клану.

Коротше кажучи, велика хвиля попиту на «сильну вла­ду» точно збігається з новою навалою авторитарне орієнто­ваних груп, котрі сподіваються скористатися із занепаду представницького уряду. Трут і спалах іскри небезпечно близько підійшли один до одного.

Цей зростаючий галас за сильне керівництво ґрунтується на трьох хибних концепціях, перша з яких є міфом про ефективність авторитаризму. Лише декілька ідей ще більш поширені, ніж уявлення про те, що диктатори (якщо не щось інше) «зроблять так, що поїзди приходитимуть вчас­но». Сьогодні так багато інституцій розвалюються, а не-передбачуваність стала такою звичайною, що мільйони людей з готовністю продавали б частину своєї свободи (найкраще, коли б когось іншого) для того, аби примусити їхні економічні, соціальні і політичні поїзди приходити вчасно.

Однак сильне керівництво — і навіть тоталітаризм — надто обмежені для того, щоб діяти з ефективністю. Немає значних підстав вважати, що сьогодні Радянський Союз ефективно управляється, хоча його керівництво, безсумнів­но, набагато «сильніше» і більш авторитарне, ніж керів­ництво Сполучених Штатів, Франції чи Швеції. Не врахо­вуючи військові сили, таємну поліцію і декілька інших життєво важливих функцій, призначених для того, аби /назавжди зберегти цей режим, СРСР, за всіма оцінками (включаючи більшість тих, що мають місце в радянській пресі), є насправді занедбаним кораблем. Це — суспіль­ство, яке спотворене через марнотратство, безвідповідаль­ність, інерцію й корупцію — коротко кажучи, через «тоталі­тарну неефективність».

Навіть нацистська Німеччина, що проявила чудеса ефективності при знищенні поляків, росіян, євреїв та інших «неарійців», була далеко не ефективною в інших сферах. Раймонд Флетчер, член британського парламенту, котрий навчався в Німеччині й довгий час був безпосереднім спостерігачем німецьких соціальних умов, нагадує нам про забуту реальність: «Ми думаємо про нацистську Німеччину як про модель ефективності. Насправді ж, Великобританія була краще організована для ведення війни, ніж Німеччина. В Рурі нацисти продовжували випускати танки і бронетран­спортери ще й після того, як вони не могли більше знайти залізничних вагонів для їх відправки. Вони дуже слабо використовували своїх учених. Із 16 тисяч винаходів вій­ськового значення, зроблених під час війни, лише декілька по-справжньому були впроваджені у виробництво, на­стільки переважала неефективність. Нацистські розвідуваль­ні служби мусили шпигувати одна за одною, тоді як англійська розвідка була на висоті. В той час, коли англійці

організовували кожного на виготовлення стальних огорож і каструль для військових потреб, німці все ще виготовляли предмети розкоші. В той час, як Англія завчасно відбирала жінок для деяких військових спеціальностей, Німеччина цього ще не робила. Сам Гітлер був зразком нерішучості. Третій Райх як приклад військової або промислової ефек­тивності —це безглуздий міф».

Як ми згодом побачимо, для того, щоб примусити поїзди приходити вчасно, потрібно мати щось більше, ніж сильне керівництво.

Другою фатальною помилкою в цьому галасі за сильну владу є його невисловлене припущення, що той стиль керівництва, який спрацьовував у минулому, буде працю­вати тепер або в майбутньому. Коли ми думаємо про сильне керівництво, ми постійно викопуємо з минулого відомі постаті — Рузвельта, Черчілля, де Голля. Однак різні цивілізації потребують у значній мірі різних якостей керів­ної влади. І те, що є сильним в одному випадку, може бути недоречним і катастрофічне слабим в іншому.

В період Першої хвилі, коли цивілізація базувалася на селянському укладі, доступ до влади, як правило, залежав від походження, а не від власних досягнень. Монарх мусив був опанувати деяким набором практичних навичок — здатністю вести воїнів у бій, хитро нацьковувати своїх баронів один проти одного, вмінням влаштувати вигідний шлюб. Письменність та широке застосування абстрактного мислення не належали до основних потреб. До того ж, можновладець, як правило, мав свободу використовувати свої повноваження для задоволення найпримхливіших, на­віть ексцентричних потреб, не стриманих конституцією, законодавчою владою чи суспільною думкою. Якщо потріб­но було щось затвердити, то для цього достатньо було невеликого гурту знаті, лордів і міністрів. Лідер, здатний організувати таку підтримку, був «сильним».

Навпаки, лідер Другої хвилі мав справу з безособовою і в зростаючій мірі з абстрактною владою. Він повинен був вирішувати набагато більше питань з ширшого набору проблем від маніпулювання засобами масової комунікації до управління макро економічними процесами. Його рі­шення повинні були пройти через низку організацій і відомств, складний взаємозв'язок яких він мусить розуміти й узгоджувати. Він повинен був бути грамотним і здатним до абстрактного мислення. Замість невеликої групи баронів,

він мусив був дурити велику кількість еліт і субеліт. Окрім того, його влада — навіть, якщо він є тоталітарним дикта­тором — обмежена, принаймні номінальне він змушений рахуватися з конституцією, правовим прецедентом, вимо­гами політичної партії й силою громадської думки.

Беручи до уваги цей контраст, зрозуміло, що «най-сильніший» лідер Першої хвилі, занурений у політичний устрій Другої хвилі, проявив би себе навіть більш слабким, безпорадним, дивним і недоречним, ніж «найслабкіший» лідер Другої хвилі.;

Сьогодні подібним же чином, оскільки ми швидко рухаємося до нової стадії цивілізації, Рузвельт, Черчілль, де Голль, Аденауер (або для даного випадку, Сталін) — «силь­ні» лідери індустріальних суспільств — були б так само не на місці й недоречними, як король Людвіг Шалений у Білому домі. Очевидно, що пошук рішучих, визначних, виразно самовпевнених лідерів — чи то Кеннеді, Конналіс чи Рейган, Шірак чи Тетчер — це є виявлення ностальгії, розшук політичної фігури «батька» чи «матері» Грунтується на застарілих припущеннях. У «слабкості» сьогоднішніх лідерів менше всього повинні їхні особисті якості, адже вона є наслідком розвалу інститутів, від яких залежить їхня влада.

Фактично, їхня уявна «слабкість» є прямим наслідком їхньої зростаючої «влади». Так, оскільки Третя хвиля про­довжує трансформувати суспільство, піднімаючи його на більш високий рівень різноманітності й складності, то всі лідери стають залежними від зростаючої кількості людей у прийнятті і впровадженні рішень. Чим могутніші засоби знаходяться у розпорядженні лідерів (надзвукові винищу­вачі, ядерна зброя, комп'ютери, телекомунікації), тим біль­ше, а не менше, стає залежним лідер.

Це співвідношення є незламним, оскільки воно відобра­жає зростаючу складність, на яку спирається сьогоднішня влада. Ось чому американський президент може сидіти біля «ядерної кнопки», яка дає йому можливість перетворити на порошок планету, і все ще почувати себе таким без­помічним через те, що немовби «нікого немає на іншому кінці» телефонної лінії. Влада й відсутність влади — це протилежні сторони одного й того ж напівпровідникового чіпа.

Саме з цих причин виникаюча цивілізація Третьої хвилі вимагає зовсім нового типу керівництва;' Якості, потрібні

Для лідерів Третьої хвилі, ще не до кінця ясні. Ми цілком можемо виявити, що сила лідера полягатиме не в його надмірній наполегливості, а якраз в його здатності прислу­хатися до інших; не в його бульдозерній силі, а в здатності до творчої уяви; не в манії величності, а у визнанні обмеженої природи лідерства в цьому новому світі.

Мабуть, лідери завтрашнього дня повинні будуть мати справу з децентралізованішим і розподіленішим суспіль­ством — воно буде навіть більш диверсифікованим, ніж теперішнє. Вони вже ніколи не зможуть бути всім для всіх людей. Справді, малоймовірно, щоб одна людина була втіленням усіх необхідних рис. Лідерство, мабуть, буде більш ситуативним, колегіальним і погодженим.

Джил Твіді в аналітичній рубриці газети «Гардіан» зро­зуміла цю зміну. «Легко критикувати... Картера, — писала вона. — Можливо, що він був (є?) слабкою й нерішучою людиною....Але також цілком можливо... що головним гріхом Джиммі Картера є його мовчазне визнання того, що оскільки планета мовби стискається, то проблеми стають... такими загальними, такими фундаментальними й такими взаємозалежними, що вони не можуть бути вирішені, як це колись було, однією людиною чи однією урядовою ініціати­вою». Коротше кажучи, вона вважає, що ми болісно ру­хаємося до нового типу лідера не тому, як хтось думає, що це добре звучить, а тому, що сама природа проблем робить його необхідним. Учорашня сильна людина може бути витіснена завтрашнім сорокакілограмовим слабаком.

Достатньо чи ні цих доведень для підтвердження суті справи, усе ж існує останній, навіть більше всього до­стойний осуду дефект у тій аргументації, що потрібен якийсь політичний месія для того, аби врятувати нас від катастрофи. В такому судженні припускається, що наші базові проблеми — особистого плану. Однак це не так. Навіть, якби ми були під опікою святих, геніїв і героїв, ми все ще знаходились би в стані граничної кризи уряду представницького типу — політичній технології Другої хвилі.