КОЛАПС КОНСЕНСУСУ

Так само, як Друга хвиля створила масове суспіль­ство, так і Третя хвиля демасифікує нас, рухаючи всю соціальну систему в напрямку до більш високого рівня різноманітності й складності. Цей революційний процес, багато в чому подібний до біологічної диференціації, яка має місце під час еволюції, допомагає пояснити одне з найбільш широковідомих явищ сьогодення — колапс кон­сенсусу.

Від одного краю індустріального світу до іншого ми чуємо голосіння політиків щодо втрати «національної ме­ти», відсутності старого доброго «духу Дюнкерка», ерозії «національної єдності» й раптового, що збиває з пантелику, поширення могутніх роздрібнених груп. «Група однієї проб­леми» — останнє найменування, яке раз у раз лунає у Вашингтоні, коли йдеться про політичні організації, котрі з'являються тисячами, як правило, навколо того, що кожним сприймається як окреме пекуче питання: проблеми абортів, контролю за загазованістю, права геїв, зайнятості в школі, ядерної могутності й тому подібне. Такими різними є ці інтереси як на державному, так і на локальних рівнях, що політики та урядовці не в змозі більше слідкувати за ними.

Власники пересувних будинків організовуються для то­го, аби боротися за зміну окружних зональних тарифів. Фермери виступають проти високовольтних ліній електро­передач. Самотні люди об'єднуються проти шкільного податку, феміністки, чіканос, підземні й наземні шахтарі ^організовуються так само, як це роблять батьки-одинаки та учасники кампаній «антипорно». А один журнал із Се­реднього Заходу навіть оголосив про утворення організації;«Геї-нацисти» — змішавши, без сумніву, гетеросексуальних нацистів і Рух за звільнення геїв.

Одночасно загальнонаціональні масові організації мають клопіт з тим, щоб зберегти свою цілісність: Як сказав один

учасник конференції з проблем добровільних організацій, «місцеві церкви не мають послідовників, національна іні­ціатива — тим більше». Експерт по праці доповів, що замість єдиного, загальнодержавного об'єднання, керовано­го АФП—КВП, філіальні профспілки дедалі більше прово­дять власні кампанії зі своїми цілями.

Електорат не просто розпався на окремі угруповання. Самі ці розрізнені групи вкрай короткочасні, вони з'явля­ються, відмирають, змінюють одна одну з усе зростаючою швидкістю і утворюють пінистий потік, який важко під­дається аналізові. «В Канаді, — сказав один урядовий чиновник, — ми тепер вважаємо, що період існування нових добровільних організацій буде від шести до восьми місяців. Існує дедалі більше груп, і вони стають чимраз ефемернішими». Комбінування, таким чином, прискорення й розмаїття веде до створення загалом нового виду політич­ної організації.

Цей самий розвиток відправляє також у забуття наші поняття про політичні коаліції, альянси або об'єднані фронти. В суспільстві Другої хвилі політичний лідер міг склеїти докупи частини дюжини головних політичних бло­ків, як це зробив Рузвельт у 1932 році, і очікувати, що створена коаліція стійко не покидатиме цієї позиції протя­гом багатьох років. Сьогодні треба застопорити разом сотні, навіть тисячі крихітних, недовговічних, об'єднаних на осно­ві специфічного інтересу груп, і сама коаліція на додаток виявиться такою ж недовговічною. Можна бути вірним об'єднанню настільки довго, щоб вибрати президента, по­тім знову розійтися нарізно на другий день після виборів, залишивши його без необхідної підтримки для реалізації своєї програми.

Ця демасифікація політичного життя, яка відображає всю глибину тенденції, що ми її розглядали в технології, виробництві, засобах комунікації й культурі, поширюється далі на здатність політиків приймати життєво важливі рішення. Звиклі до жонглювання з декількома добре організованими виборцями, вони раптом з'ясували, що самі перебувають в облозі. З усіх сторін незчисленні нові кате­горії виборців, майже неорганізованих, вимагають одночас­но уваги до реальних, але вузьких і незвичних потреб.

Повінь спеціалізованих вимог проникає в законодавчі установи й бюрократичні організації через кожну щілину, з.кожним надходженням поштових повідомлень і з кожним

кур'єром, через фрамугу й попід дверима. Це приголомшли­ве нагромадження вимог не залишає часу на розміркову­вання. Чим далі, тим більше, оскільки суспільство зміню­ється в прискореному темпі, і затримка рішення може бути набагато гіршою, ніж відсутність будь-якого рішення, бо кожен вимагає миттєвої відповіді. Як наслідок. Конгрес функціонує в такому напруженому ритмі, що, на думку члена палати представників Н.Й.Мінета, демократа з Ка­ліфорнії, «хлопці зустрічаються лише тоді, коли заходять, або на ходу. Це не дає можливості для послідовного обміну думками».

Звичайно, кожна країна в цьому плані має свої особли­вості, але що є незмінним, так це той революційний виклик, що його кидає Третя хвиля застарілим інститутам влади Другої хвилі — надто повільно вони йдуть слідом за змінами й надто одноманітно справляються з новим рівнем соціальної й політичної різноманітності. Спроектовані для більш повільного й простого суспільства, наші інститути завалені проблемами й не встигають вчасно їх розв'язувати. Не можна також здолати цей виклик шляхом простого перелицювання цих владних структур. Бо удару завдано самій головній передумові політичної теорії Другої хвилі — концепції представницької влади.

Отже, зростання різноманітності означає, що хоч наша політична система теоретично заснована на мажоритарному принципі, все ж, мабуть, неможливо сформувати більшість навіть по вирішальним проблемам нашого виживання. У свою чергу цей колапс консенсусу означає, шо чимраз більше й більше урядів є урядами меншості, які базуються на непостійних і невизначених коаліціях.

Відсутність більшості перетворює на посміх традиційну риторику демократів. Це змушує нас запитати, чи можуть будь-які виборці бути «представленими» в умовах конвер­генції швидкості й різноманітності. В масовому індустріаль­ному суспільстві, де люди та їхні потреби фактично були одноманітними й сталими, консенсус ставав цілком досяж­ною метою. У демасифікованому суспільстві ми не лише втратили загальнонаціональну мету, ми також втратили регіональну, в масштабах штату чи міста, мету. Відмінності серед виборців у кожному конгресовому або парламентсь­кому окрузі країни (чи то у Франції, чи в Японії, чи у Швеції) є настільки великими, що їхні «представники» не можуть на законних підставах говорити про консенсус. Він

чи вона не спроможні представляти спільну волю через ту просту причину, що такої, звісно, не існує. Отже, що тоді станеться із самим поняттям «представницька демократія»?

Поставити таке запитання зовсім не означає нападати на демократію. (Незабаром ми побачимо, яким чином Третя хвиля відкриває шлях для доповнення й розширення де­мократії) Але це робить неминуче очевидним один факт: не лише наші інститути Другої хвилі є застарілими, а й ті передумови, на яких вони базуються.

Побудована за неправильними розрахунками, нездатна адекватно розв'язувати транснаціональні та взаємопов'язані проблеми, не спроможна утримуватися на рівні з приско­реним потоком змін і впоратися з високим ступенем різно­манітності, ця перевантажена, застаріла політична техно­логія індустріальної ери розвалюється прямо на наших очах.