МЕТАФОРИЗОВАНІ ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКІ НАЗВИ ЯВИЩ ПРИРОДИ ТА ЇХНІЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ФОЛЬКЛОРОМ

Проаналізовано особливості індивідуально-авторських назв явищ природи в українській поезії ХХ ст. як невід’ємних одиниць українського поетичного лексикону, у тому числі й фольклорного. Описано їхню символіку.

Ключові слова: індивідуально-авторські назви явищ природи, словесний символ, фольклор, український поезія ХХ ст.

 

The article is devoted to the analysis of peculiarities of individual author denominations phenomenon nature in Ukrainian poetry of XX century, as integral units of Ukrainian poetic vocabulary, including folk. The symbols of innovations were described.

Key words: individual author denomination phenomenon nature, verbal symbol, folklore, Ukrainian poetry of XX^th century.

 

Поетичний лексикон ХХ ст. характеризується наявністю значного за обсягом корпусу авторських лексичних новотворів (АЛН), поява котрих зумовлена безпосереднім впливом чинників позамовного характеру. Актуальність досліджуваного питання пов’язана зі значною поширеністю у поезії аналізованого періоду АЛН із нахилом до опредмечення духовно-емоційного світу, що узгоджувалося із загальною тенденцією до метафоризації зображуваної дійсності. Це певним чином виявлялося в активному творенні складених найменувань тематичної групи на позначення явищ природи, назви яких постають стилетворчим та системотворчим чинником художньої мови.

Метою статті є аналіз метафоризованих особливостей індивідуально-авторських назв явищ природи в українській поезії ХХ ст., як невід’ємних одиниць українського поетичного лексикону, у тому числі й фольклорного.

Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні аналізу АЛН на основі зв’язку з фольклором. Уперше проаналізовано семантику та відбиття мовно-поетичної картини світу індивідуально-авторських назв явищ природи, простежено їхній зв’язок із фольклором.

Дослідженню проблеми теорії оказіональності присвячено чимало наукових праць вітчизняних і зарубіжних лінгвістів: Є. Куриловича, Я. Мукаржовського, О. Александрової, М. Бакіної, М. Богданова, О. Габінської, Г. Гончаренко, В. Григор’єва, О. Земської, М. Калніязова, Г. Клименко, О. Ликова, В. Лопатіна, Е. Ханпіри, Н. Котелової, Р. Намітокової, Т. Смулкової, Г. Ядацької та ін. Значно менше розвідок про зв’язок АЛН із фольклором. Вагоме значення мають публікації М. Костомарова, де він зазначає, що „кожне поетичне порівняння повинно опиратися на символ, щоб не бути лише грою слів, оманливим видінням, яке пролітає повз нас безплідно, не западаючи ні на хвилину в серце” [8, с. 59]. Символ, на думку В. Виноградова, – це „естетично оформлена і художньо локалізована одиниця мови в художньому творі” [2, с. 374]. Словесна символіка є важливим чинником творення національно-культурної картини світу. „Словесний символ лише умовно передає відношення між означуваним і тим, чим він означується, або відповідає тільки одному означуваному” [6, с. 3]. Символ найбільш повно характеризує авторську індивідуальність, бо є тією формою, що умовно позначає суть одного поняття чи явища через інше на основі подібності. „Образний компонент у значенні слова-символу узагальнює народні уявлення про відповідний об’єкт чи явище природи на рівні його чуттєвого уявлення, що супроводжується певними змінами у семантичній структурі слова” [9, с. 7–8]. Проаналізуємо символіку основних назв явищ природи, які найчастіше використовувалися українськими поетами ХХ ст.

Одним із найдавніших символів для людства є блискавка, яка здавна вважається виявом надприродних сил. Найчастіше – це „символ світла й освіти, духовного осяяння, одкровення; початку весни; емблема суверенної влади, швидкості; появи божества, знак суду і гніву Господнього на нечестивих; несподіваного одкровення, істини, що проникла через час і простір. Крилата блискавка – це влада і швидкість.У засушливі роки блискавка пов’язувалася з родючістю, уважалася ознакою життєдайної сили” [7, с. 33]. У „Короткому словнику авторських неологізмів в українській поезії ХХ століття” Г. М. Вокальчук зафіксовано такі індивідуально-авторські переосмислення номінації „блискавка”: блискавиця-змія (Б.-І. Антонич), блискавичник, блискавичнитися, блискавиччя (В. Барка), блискавока-жарина (М. Хвильовий), блискавка-жах (А. Калиновський), блискавка-змія (М. Драй-Хмара), блискавка-меч (О. Олесь), блискавка-мисль (Д. Павличко), блискавка-профіль (О. Забужко), блискавка-реклама, блискавка-шабля (М. Рильський), блискавка-удар (В. Еллан-Блакитний). Такі складені найменування утворено за аналогією до фольклоризмів, бо вони є невід’ємними одиницями українського поетичного лексикону й виражають поняття, що значною мірою можуть бути переосмисленими, по-новому трактованими і витлумаченими з позицій авторського світобачення і світосприйняття, порівняйте народнопоетичне блискавка-мигушка [5, с. 432]та індивідуально-авторське блискавка-маяк (М. Хвильовий).

Буря у фольклорній символіці в більшості випадків „відрізняється від вітру і вважається грубим втіленням сфери богів. Коли божество неба, грому й блискавиці хотіло покарати людей, то роздмухувало вітер, вчиняючи зливу, сипало град і насилало бурю” [7, с. 34]. Словотворчий етап ХХ ст. засвідчує такі новотвори з цією семою: безбуряний (Є. Маланюк), борвій-буран (І. Драч), борвій-ураган (В. Барка), бурянодишний (М. Бажан), буря-туча (Т. Осьмачка), буря-хвища (П. Дорошко), пробуранити (С. Бабій), птиця-сніговиця (М. Рильський), шура-буря (Б. Лепкий). Використовуючи подібні складені найменування явищ природи, поети продовжували і творчо розвивали фольклорні номінативні традиції (фольк. борвій, гуррикан [5, с. 341]).

Веселка „здавна символізує міст між небом і землею, між тимчасовим земним та вічним життям (у християнстві); красу; радість; літо; тепло. Веселка, виграючи розмаїттям кольорів на блакитному небосхилі, викликала божественний трепет у всіх народів світу. Окремі народи щиро вірили: райдуга – це райська дуга, по якій можна знайти шлях у країну праведників. В Україні веселка (за народними віруваннями) – це водоносна дощова дуга, що п’є воду із озер та рік, а потім повертає у вигляді дощу. У літературі веселка – символ пробудження життя, краси, таємничості, світлоносності, напр.: в українському фольклорі засвідчено такі відповідники до назви веселка: дуга, туга, смок, цмок, веселуха, коромисло, росалка, райдуга (в рай дуга), коркобець ” [7, с. 34]. Зв’язок неології з фольклором можна простежити за такими АЛН-відповідниками, що утворені від різних частин мови: веселка-слід (О. Ющенко), грай-дуга (П. Тичина), дивосяйниця-дуга (В. Кочевський), доля-райдуга (І. Драч).

Вітер – „символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки; шкоди, руйнації і водночас оновлення. Давні слов’яни обожнювали вітер, як і інші природні стихії. Людина уявляла, що це божества чи якісь незвичайні істоти з величезних пащ випускають вихори, завірюхи та заметілі. Легкий весняний вітерець і вітер, що приносив сніг чи град – зображувалися у вигляді людських голів, які дмуть із небесних хмар” [7, с. 34]. Саме такі уявлення і стали причиною виникнення різних народнопоетичних номінацій, які увійшли до словника Б. Грінченка [5]: вихор – ігрець [с. 196], повітриця [с. 223]; вітер поривчастий – бурхайло [с. 114]; вітер сухий – суш [с. 234]; вітер сильний – шаркан [с. 486]; вітер зі снігом – шквиря [с. 500]; північний вітер – верховик [с. 140]; південний вітер – низовик [с. 563]; суха вітрова погода – суховітриця [с. 233]. В українському фольклорі символіка вітру дуже широка. О. Потебня підкреслює поняття швидкості, здатності переносити вість, людину:

Ой повій, вітроньку, з гори на долину,

Ой принеси, Боже, здалеку родину!... [10, с. 330].

У поезії С. Руданського „Повій, вітре, на Вкраїну” вітер повинен принести на чужину звістку про вірність чи зраду коханої. Багате символічне навантаження несе образ вітру у творчості Т. Г. Шевченка – від страшного передчуття „Реве та стогне...” до трагічного фіналу у багатьох творах „Причинна”, „Утоплена” та ін. У фольклорі, розмовній мові існують численні стійкі звороти: „вітер змін”, „свіжий вітер” – символи кращих часів, надії [11, с. 168]. Крім позитивних конотацій, АЛН із морфемою вітер / вітр можуть символізувати негативну, страшну силу, що здатна все знищити: Сонце-велетень в знемозі / десь за обрій порина, / і регоче в перемозі / дикий вітер-сатана. (С. Черкасенко); Вдягнуті в пальто з дощок і цегли – зводяться будівлі / Їх не простудять протяги-вітри (А. Михайлюк); Регочуть халамидники-вітри (М. Береза). Такі варіації зі словом-символом вітер зумовлені передусім ідейно-тематичними настановами поетів, адже образи реальності тісно пов’язані з образами явищ природи, які наповнюються відповідним символічним звучанням. Осмислення поетами фольклорних образів-символів перепліталося з пошуком нових форм вираження певного змісту.

Грім і гроза у християнстві асоціюються з карою за гріхи [5, с. 105–106]. Природні явища не залежали від людини, тому в уявленні українців вони стали носіями внутрішніх потрясінь, переживань [1, с. 116]. У мовотворчості поетів ХХ ст. слова-явища природи сприймаються як символи, що позначають такі поняття, як: „тривога”: ятаган-гроза (Д. Луценко); „покарання”: кара-грім (С. Черкасенко); „небезпека”: гроза-загроза (М. Доленго).

У християнській символіці дощ є символом божої благодаті. Дощ означає очищення, має спільність зі світом, бо ллється з небес. За спостереженнями В. І. Кононенка, слово-образ дощ означає „смуток”, „тривогу” [6, с. 108]. Якщо у фольклорі аналізована сема має негативну семантику (сильний холодний дощ або сніг із вітром – хвища [с. 393]; сильний дощ – сплав [с. 179]; злива – сплюща [с. 180]; дощова погода – блюхавина [с. 76]), то АЛН символізують „добро”, „світло”: Жили ми в глечику колись, / пили з горнятка, / до нас дощі у гості йшли / і дощенятка. (В. Слап); Дощику-друже, спасибі тобі за цю музику милу... (М. Рильський); Дощиком-росичкою обійди травичкою, злий на цвіт, на ріст черемшини лист! (О. Лятуринська); Дощинки тихо огортають плечі, / А в серці – світлий сум і доброта; В дощинках-блискітках стоять кущі… (В. Малишко).

Роса – „символ святості; вісника світанку; благодаті (у християнстві); животворної сили; чистоти; любові; здоров’я; сльози; запліднюючого начала; родючості; дитинства; важкої праці” [6, с. 108]. У поетичному лексиконі ХХ ст. можна виокремити такі АЛН зі семою ‘роса’: першороса (А. Таран), роса-дощ (Д. Загул), роса-зоря (Б.-І. Антонич), роса-перлина (М. Рильський), роса-поле (П. Карманський), роса-росиця (І. Драч).

Сніг здавна символізував благодать, страждання, сум, тугу, терпіння, спокій, злу силу [6, с. 111]. Новотвори із такою символічною семантикою наявні в словотворчості поетів ХХ ст.: сніг-благодать (І. Римарук), сніг-мочар (П. Тичина), сніг-думка (О. Олесь), сніги-терни (С. Бабій).

Хмара, за народними уявленнями, – це перешкода, перепона, яку треба подолати [6, с. 107]. У поетичному лексиконі ХХ ст. засвідчено АЛН із подібною семантикою, напр.: лахміття-хмари (М. Йогансен), розбишака-хмара (А. Калиновський), хмара-запона (А. Гризун), хмара-кара (О. Олесь). Але крім того, хмара була символом родючості, бо давала на землю дощ [7, с. 41], напр.: А з хмаренятками у звишші / Хмарина-мама йде сумна... (М. Вінграновський).

Словотвірні експерименти з проаналізованими номінаціями, як зазначає Г. Вокальчук, „не випадково приваблюють сучасних поетів. Адже ці назви є невід’ємними одиницями українського поетичного лексикону, в тому числі й фольклорного, і виражають такі поняття, що значною мірою можуть бути переосмисленими, по-новому трактованими і витлумаченими з позицій авторського світобачення і світосприйняття. Переважна більшість таких номінацій служить засобом більш точної, конкретизованої характеристики позначуваних об’єктів: Суха та шибка чи волога/ У сніголет чи в дощосіч (М. Вінграновський);засобом економії мовних ресурсів (у загальному вжитку для позначення того чи іншого об’єкта існує описова конструкція): А снігодощ над вовком пролітає / І Ріг Кривий поволі обніма (М. Вінграновський); засобом створення емоційно-експресивної характеристики денотата: З далеких берегів і лоз / В цю снігопадь лапату / Приніс від зайця Дід Мороз / І дещо нам у хату (М. Вінграновський); оригінальною назвою денотата, яка замінює загальновживану номінацію, наприклад, сніженя замість сніжинка ”[4, с. 3].

Значна частина розглянутих найменувань створені за аналогією до фольклоризмів. Функціонування епітетів у формі іменників-прикладок загалом є типовою ознакою народнопісенної мови. Використання аналізованих найменувань, як правило, стилістично виправдане, оскільки вони здебільшого функціонують у текстах, близьких за своїм поетичним словником, образністю і звучанням до народнопісенних зразків, наприклад: Які пригоди / Шуміли на мандрівнім кораблі, / Які кресали блискавки-шаблі, / Які блакитні хвилювались води! (М. Рильський). Вплив традицій народнопоетичного мовлення на формування переважної більшості аналізованих назв безперечний.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що розглядаючи слова-символи на позначення явищ природи, слід враховувати їхню символіку, контекстуальне оточення та передумови вживання. Створення поетами ХХ ст. оригінальних номінативів досягається поєднанням національно-літературних традицій із фольклорними.

Отож, використовуючи народну творчість, поети аналізованого періоду продовжували і творчо розвивали фольклорні номінативні традиції. У поетичному лексиконі ХХ ст. знаходимо різнотипні за структурою і семантичним наповненням АЛН, утворені на основі фольклоризмів, що використовуються як яскраві стилетворчі засоби. Вони несуть у поетичних текстах значне експресивне навантаження, виконують важливу синтаксично-ритмічну функцію, забарвлюють поетичну мову народнопісенним колоритом. Досліджувані конструкції мають на меті „уточнити семантику вже позначеного денотата, наголосити на його додаткових, проте не менш важливих, на думку автора, ознаках, допомагають створити поетичний образ, виконують функції оригінальної рими” [4, с. 5]. Таким чином, аналізований матеріал свідчить, що речники українського слова ХХ ст. активно використовували у поетичних текстах складені іменникові найменування – як традиційні, характерні для народнопісенного мовлення, так і індивідуально-авторські, утворені у переважній більшості за фольклорними зразками типу „означуване + означення (прикладка)”.

Активне використання поетами досліджуваних одиниць пояснюється різноманітними завданнями, наприклад: пошук більш точних, порівняно з простими за структурою, номінацій реалій, стилізація тексту під народнопоетичне або народно-розмовне мовлення, пошук необхідної рими, прагнення замінити узуальну номінацію новою, емоційно виразнішою, експресивнішою.