Тема 7.2. уКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В другій половині ХХ СТОЛІТТя.

 

Мета заняття:

Навчальна: розкрити ускладненість напрямків розвитку української культури в ХХ ст., в умовах кризового стану сучасної цивілізації, розкрити специфіку культурно-історичного розвитку України у окремі періоди доби.

Розвиваюча: розвиток пізнавальних інтересів курсантів, умінь аргументовано обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до протилежних думок, користуватися науковою термінологією, аналізувати,оцінювати, пояснювати, давати різнобічну характеристику особистостям української культури, розкривати внутрішні мотиви їхніх дій.

Виховна: виховання наполегливості в здобутті знань із дисципліни, потреби у постійному культурному розвитку й моральному вдосконаленні, виховувати на зразках історії української культури несприйняття проявів тоталітаризму у суспільно-політичному та культурному житті.

 

Опорні поняття:: тоталітаризм, десталінізація, постіндустріальне суспільство, науково-технічна революція, "українізація", русифікація, соціалістичний реалізм, «відлига», «шестидесятники», дисидентство, «самвидав», репресії.

П Л А Н

1. Українська культура в період «відлиги». «Шестидесятники».

2. Умови розвитку культури в 60-х - 80-х рр. Наростання кризових явищ у культурі.

3. Основні здобутки та втрати української культури радянського періоду.

 

Процес визволення духовного життя суспільства з під пресу сталінізму був непослідовний, хвилеподібний, пульсуючий та складався з декількох хвиль: 1953,1956, 1961 рр. Суперечливий характер оновлення чітко спостерігався в сфері культури, згубний вплив на яку справляла русифікація, найважливішими гаслами якої стали розквіт, зближення та злиття народів СРСР. У 1961 р. у новій програмі КПРС було оголошено курс на «формування нової людини» як неодмінної складової комуністичного будівництва. У той час асигнування на розвиток культури на душу населення в Українській РСР були значно нижчими, ніж у багатьох інших республіках СРСР, формувалися за «залишковим принципом».

В умовах русифікації українська інтелігенція виробила позицію «Захистимо українську мову!» та «Розмовляймо українською!». 1963 р. в Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови.

Розширювалися рамки для творчої, культурної та наукової діяльності: пом’якшення цензури, реабілітація відомих діячів культури, відміна ряду «помилкових» партійних постанов 40-х років, посилення контактів української інтелігенції з закордонними науковими центрами. Серед досягнень українських вчених побудова найбільшого в світі на той час прискорювача електронів (1964), створення в інституті кібернетики (академік В.Глушков) цифрової машини «Київ» (1960), керуючої машини «Дніпро» (1961), машин «Промінь» (1962) та «Мир» (1964), створення перших штучних алмазів в українському науково-дослідному конструкторсько-технічному інституті синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСРС (1961). З’явилася низка суспільно-політичних, наукових, літературних журналів «Прапор», «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал». Наприкінці 50-х років розпочалася публікація Української Радянської енциклопедії, історії українського мистецтва та ін. Проте суспільні науки перебували під особливим контролем цензури і служб ЦК КПУ.

На літературний та суспільний терени вийшла ціла плеяда творчої молоді: нове покоління українських письменників, критиків, поетів, художників, які, починаючи із руйнування стереотипів та пошуку нових форм у мистецтві, поступово усвідомили необхідність докорінного оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя. Це шестидесятники. Вони пройшли в своєму розвиткові всі стадії, які до них проходив національно-визвольний рух: етнографічну, культурно-просвітницьку і вийшли на рівень ідеологічно-політичного протистояння системі: І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Караванський, В.Симоненко, А.Горська. Але починаючи з 1962 року піднімається хвиля гонінь: обмеження публікацій шестидесятників, створення перешкод перед ними при проведенні суто культурних справ, зростання тиску по фаховій лінії. Шестидесятництво стало інтелектуально-духовним підґрунтям розвитку руху опору в Україні, його новим етапом.

У ході антирелігійної кампанії 1950-60-х років відбувається адміністративне утвердження атеїзму, причиною якою був конфлікт між пануючою ідеологією та релігійною свідомістю. Створювалися відділи атеїзму, проводилися курси лекції з наукового атеїзму, значно підвищилися податки на релігійні громади (80 %), спрощувалася процедура припинення діяльності храмів.

Отже, у духовній сфері надзвичайно гостро відчувалася непослідовність, половинчастість, суперечливість хрущовських реформ. Демократичні прориви на окремих ділянка фактично блокувалися збереженням сталінізму на інших.

У 70-80і роки у школах України спостерігається обмеження сфери вжитку української мови. Нова хвиля русифікації розпочалася в листопаді 1978 року. Разом за 1960-80 роки кількість україномовних шкіл в республіці зменшилась на 8700 шкіл. У травні 1970 року в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співпраці народів СРСР». У травні 1983 року ЦК КПРС та Рада міністрів СРСР видали таємну постанову «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік». За заявами батьків учні могли звільнятися від вивчення української мови. Найцікавіші газети і журнали виходили російською мовою. Друк книжок українською мовою скоротився втричі. Відбувався соціальний тиск в містах на українську мову: на неї дивилися як на селюцьку мову.

У галузі освіти в 1966-67 роках почався перехід на нові програми, вводилися нові курси. За Конституцією 1978 року впроваджувалася обов’язкова середня освіта. Розвивалася професійно-технічна освіта. Збільшувалася кількість вищих навчальних закладів. Проте спостерігалося зниження якості навчання. В сільській місцевості закривалися малокомплектні початкові і восьмирічні школи. Рівень підготовки спеціалістів в професійно-технічних навчальних закладах не відповідав вимогам виробництва. Лише деякі внз Києва, Одеси, Харкова, Львова мали все необхідне для повноцінного навчального процесу. Якість знань студентів знижувалася внаслідок обов’язкової праці в студзагонах на колгоспних полях тощо.

У сфері науки в 1960 році налічувалося 46 тис. науковців, у 1977 - 213 тис. Наукову діяльність в Україні координувала АН УРСР (Б. Патон). На тлі досягнень у сфері електрозварювання, біохімії, сільськогосподарських наук, гуманітарних наук відбувалося брутальне втручання партійних органів у наукову діяльність, між науковими розробками та впровадженням їх у виробництво проходило багато часу, що призводило до втрати інтересів до результатів праці. Недостатність фінансування. Негативне сприйняття московським керівництвом «Історії міст і сіл України». У 1965 році стаття М.Брайчевського для історичного журналу «Приєднання чи возз’єднання?» не була надрукована, але потрапила без відома автора в самвидав, що коштувало М.Брайчевському втрати роботи за фахом. На початку 70-х років співробітники інституту археології під керівництвом Ф.Шевченко. були звинувачені в історичних, методологічних і теоретичних помилках, в антирадянській діяльності - співробітники інституту філософії Є.Пронюк, В.Лісовий.

Протиріччя та труднощі суспільного життя 60-80-х рр. відбилися на стані літератури та мистецтва України. Офіційними виконавцями волі партії були відповідні суспільні організації, союзи письменників, художників, композиторів. Вони виконували функції тиску на діячів культури. Культивувалися кон’юнктура, пристосовництво, намагання вгодити вищому партійно-державному керівництву. Виконання волі партії стимулювалося лауреатськими званнями, преміями, почестями, матеріальним достатком. На позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму знаходилися О.Корнійчук, М.Бажан, Ю.Смолич, М.Стельмах, талановиті майстри пера. Але були й інші талановиті діячі, яких номенклатурні кола сприймали вороже. У 1968 році розгорнулася кампанія травлі О.Гончара за його роман «Собор», Р.Іваничука за роман «Мальви», Ліни Костенко та інших. Посилення цензури, виключені зі спілки письменників М. Лукаш, І. Дзюба, В. Некрасов та інші. Трагічно склалася доля В.Стуса, одного з найяскравіших поетів 20 ст., Івана Світличного та інших, арештованих та відправлених у заслання.

В умовах русифікації чимало художніх колективів змогли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал: хор ім. Верьовки, капела «Думка», ансамбль танцю ім. Вірського. Проте в 1971 р. було розформовано хор «Гомін», який налічував близько 160 учасників, а його керівник Л.Яценко виключений зі спілки. Яскраву серію пісенних творів створили Платон Майборода, О.Білаш, В.Івасюк, який у 1979 році трагічно загинув за незрозумілих обставин. Українське оперне мистецтво презентували Є.Мирошниченко, Г.Ципола, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко та ін. Русифікація охопила театральне мистецтво: в Києві був з семи театрів функціонував тільки один український, в Одесі з шести - також один. Фактично були відсутніми театральні колективи, які працювали на мовах інших народів, які населяли Україну.

Друга половина 60-70 років - це період формування українського поетичного кіно: «Кам’яний хрест» (Л.Осика), «Білий птах чорною ознакою», «Криниця для спраглих» (Ю.Ільєнко), «Вавилон 20» (І.Миколайчук), «Тіні забутих предків» (С.Параджанов). Втім ідеологічний диктат вимагав покладення цих фільмів на полицю. Доля творів літератури та мистецтва визначалася не професіоналізмом, а реакцією влади.

Розвивалася українська школа живопису. Немало художників виконували на «побажання» керівних інстанцій щодо зображення буден розвиненого соціалізму. Проте навіть в умовах тоталітарного режиму майстри кісті М.Дерегус, В.Чеканюк, Т.Яблонська, В.Шаталін, М.Серветник та інші, прославляючи природу рідного краю, демонструючи високу художню майстерність, сприяли формуванню естетичних смаків тощо.

Таким чином, в умовах русифікації та політичної реакції гостро стояло питання про самобутність українського народу, який за волею центрального керівництва мав трансформуватися в «радянський» народ. Кращі представники культури віддавали всі сили в боротьбі з цією загрозою.