Адиктивна і кримінальна поведінка як крайні форми соціальної дезадаптації

Ми розглянули типи важковиховуваності підлітків, поведінка яких хоч і не відповідає вимогам суспіль­ства, та все ж не виходить за рамки юридично допус­тимих норм. Подальше поглиблення соціальної деза­даптації виявляється у виникненні деліквентної пове­дінки, тобто в здійсненні підлітками дрібних правопо­рушень, за які їх досить рідко притягають до відпові­дальності. Потім цей перехідний період (звичайно за умови постійності негативних факторів та відсутності позитивних соціальних впливів) завершується вход­женням підлітка до злочинного угруповання та почат­ком кримінальної діяльності.

Адиктивна поведінка —термін, що означає пове­дінку людини, яка обтяжена хімічною залежністю, тобто того, хто зловживає алкоголем чи іншими нар­котичними (токсикоманічними) речовинами. Слід пояснити, чому ми об'єднуємо алкоголізм, наркоманію, токсикоманію в одну групу соціально дезадаптованої поведінки. Річ у тому, що всі ці явища мають спільну природу. Буденне уявлення про те, що п'янство «краще» за вживання наркотиків, — помилкове. В строго науковому значенні вживання міцної кави, чаю (тим більше «чифіру»), паління —теж «слабкі наркома­нії». Звичайно, зовнішня картина поведінки, як і суб'єктивний стан людини після вживання тієї чи іншої речовини, різні, але суть їх одна — зміна психічного стану. Тому для означення психологічного аспекту проблем алкоголізму, наркоманії та токсикоманії доцільно об'єднати всі речовини, що викликають різно­види одного феномену під загальною назвою.

*

Адиктивна — від англ. Аddiction — згубна звичка, схильність.

**

Наркоманія — від грецьких слів паrke — заціпеніння та manіа — божевілля, безумство.

**: *

Токсикоманія — від грецьких слів toxikon (що використовуєть­ся для змащування стріл, тобто отруйний) та manіа (божевілля, безумство).

Обґрунтування такого об'єднання ми бачимо як у вітчизняних, так і в зарубіжних літературних джерелах.

Так, Всесвітня організація охорони здоров'я визна­чила алкоголізм як одну з форм наркотичної залеж­ності й пропонує використовувати термін «узалежнення» не тільки щодо алкоголю, а й щодо інших фарма­кологічних засобів (див. доповіді експертів ВООЗ № 516 та № 526 за 1974 р.). У третьому виданні довід­ника з діагностики й статистики психічних розладів визначено п'ять видів речовин, що використовуються людьми для зміни свого психічного стану: алкоголь, барбітурати й седативні засоби з аналогічною дією; опіати, амфетамін і психостимулятори з аналогічною дією; препарати з індійських конопель (гашиш, маріхуана,).

Враховуючи те, що вживання тих чи інших з пере­рахованих речовин часто залежить від ступеня сформованості хімічної узалежненості, зарубіжні вчені пропонують розглядати стадії розвитку наркоманії від­повідно до того, яку речовину вживає людина: стадія 1—паління (нікотиноманія), стадія 2—вживання алкоголю, стадія 3 — паління маріхуани, стадія 4 — вживання власне наркотичних препаратів, забороне­них для немедичних цілей.

Зазначимо, що наркотик відрізняється від речови­ни, що викликає токсикоманію, тільки з юридичної точки зору. Алкоголь відрізняється від наркотика й токсикоманічної речовини тільки в соціальному зна­ченні, тобто він просто більш прийнятний для сус­пільства через культурно-історичні традиції, що скла­лися (як, наприклад, у мусульманських країнах люди, дотримуючись заборони алкоголю, вважають цілком соціальноприйнятним помірне вживання наркотиків). У психологічному ж значенні всі ці речовини фактич­но не відрізняються. Тому правомірно об'єднати їх одним терміном — «психотропні», тобто такі речови­ни, що змінюють психіку.

Розглянемо детальніше, як відбувається перехід від важковиховуваності до кримінальної та адитивної по­ведінки. Як уже зазначалося, на цьому шляху знахо­диться етап делінквентної поведінки. Суть цього періоду полягає в тому, що підліток ніби шукає «межі допустимого» в своїх діях. Взагалі цей пошук меж допустимого властивий усім підліткам, але для них це обмежено моральними вимогами, заборонами батьків і вчителів. Для педагогічно занедбаних підлітків ці межі розширені до статей Кримінального кодексу. Оскільки виховання в умовах гіпопротекції не перед­бачає санкцій з боку батьків за дрібні правопорушен­ня (а правоохоронні органи такими дрібницями теж не займаються), підліток, відчуваючи свою безкар­ність, все більше звикає до думки про допустимість протиправних дій.

Вивчаючи таку форму поведінки важковиховуваних підлітків, як «пошук меж дозволеного», Л. Б. Філонов виявив засоби захисту, якими користуються важкі підлітки для зняття напруженості, що завжди виникає при виході із зони нормативної поведінки. Така напруга є перепоною до пошуку меж дозволеного та перешкодою в реалізації власних дій. Спостерігаються два типи захисту від цього гальмуючого впливу. Якщо моральна (чи правова) норма, яку збирається пересту­пити підліток, визнається ним, тобто є значущою, то нейтралізуються насамперед такі внутрішні етичні структури, як совість і каяття. Для цього використо­вуються своєрідні засоби «заглушування» докорів сум­ління та каяття, які виступають у ролі захисних меха­нізмів, що блокують ці внутрішні впливи. Спеціальні запитання, внесені в схему опитування неповнолітніх правопорушників, показали, що у важковиховуваних є своя система виправдання вчинків. Передусім це типове уявлення про те, що є такі люди, яким багато що дозволено: «Правила існують лише для середніх людей». Другий тип захисту спрямований на знеці­нення, ігнорування самих соціальних норм. У цьому випадку підлітки виступають проти всіх норм, як вони говорять, «моралі» та «права». Як механізм такого захисту у них вмикається смисловий бар'єр, в резуль­таті чого до підлітка ніби «не доходить» все те, що для нього неприйнятне, хоч він і розуміє, що його поведінка все ж пов'язана (прямо чи опосередковано) з протиправними діями.

Сильним фактором включення підлітка в злочинну діяльність є його входження в асоціальне угруповання. Саме тут у нього з'являється почуття захищеності, він знаходить емоційну підтримку, способи самореалізації (нехай тепер уже в асоціальній, але все ж у реальній і значущій для нього діяльності) та можливість заслу­жити позитивну оцінку, взагалі все те, чого йому не вистачало в колишньому найближчому соціальному оточенні. Безумовно, всі ці можливості задоволення актуальних соціальних потреб підлітка викликають у нього намагання стати шанованим членом цього асо­ціального угруповання, а значить, прийняти їх цінніс­ні орієнтації, засвоїти норми поведінки та способи діяння.

Для важковиховуваних за типом педагогічної за­недбаності такий перехід досить легкий; оскільки їхні моральні принципи та соціально схвалювані норми поведінки так і не були сформовані, вони легко за­своюють ціннісні орієнтації нових друзів. Більше того, значна частина підлітків цього типу належить до неблагополучних сімей, а значить, вони ще раніше за­своюють кримінальну субкультуру. Саме вони й скла­дають основу асоціальних угруповань, підтримують їх ідеологію, традиції, є помічниками дорослих рециди­вістів, які здебільшого (явно чи таємно) спрямовують діяльність такої групи.

Для важковиховуваних підлітків ситуативного типу також можливе перебування в асоціальних групах. Найчастіше вони потрапляють туди у випадку втечі з дому (в період бродяжництва) або щоб довести до­рослим своє право на самостійність. Проте внутріш­ньо вони залишаються чужими цьому середовищу і в міру виходу із кризової ситуації намагаються порвати зв'язки з такими підлітками.

Власне важковиховувані підлітки стають на шлях протиправної поведінки найбільш усвідомлено й міц­но. Через те що їхня діяльність детермінується особистісними новоутвореннями і, передусім, розбіжніс­тю ставлень, вони здатні поступати асоціально, будучи певними в тому, що їхні дії зумовлені моральними принципами. Вони досягають це через протиставлен­ня себе суспільству в цілому. Якщо спочатку такий учень упевнений, що всі його біди походять від не­справедливого вчителя, то потім таке ставлення пере­носиться на всіх, хто стоїть вище, на органи влади особливо, і навіть на всіх законопослушних громадян взагалі. Стаючи злочинцем, такий юнак своєю агре­сивністю мстить за всі образи, що нагромадились у дитячому віці, ставить себе вище за інших і привлас­нює собі право розглядати інших людей як засіб для досягнення своїх цілей.

Таким чином, саме в протиправній діяльності влас­не важковиховуваний підліток найповніше задоволь­няє свої неадекватно завищені домагання, самостверджуючись через відчуття своєї влади над жертвою. При цьому механізм розбіжності ставлень звільняє його від будь-яких сумнівів у своїй правоті, докорів сумління, почуття жалості й т. ін.

Зважаючи на те, що власне важковиховувані підліт­ки, як правило, більш інтелектуально розвинуті, більш особистісно зрілі, ніж їх педагогічне занедбані ровес­ники, вони частіше стають лідерами злочинних угру­повань, їх ідеологами, творцями традицій та символів субкультури.

Особливу увагу слід звернути на тих підлітків, важковиховуваність яких зумовлена відхиленнями в особистісному та психічному розвитку. Відомо, що з цього середовища значний відсоток стає злочинцями. Проте такий зв'язок аж ніяк не можна вважати фа­тальним. Так, якщо ми проаналізуємо біографію тих злочинців, у яких діагностовано дебільність (серед за­суджених таких виявлено близько ЗО %), то стає оче­видним, що до протиправної поведінки вони про­йшли через педагогічну занедбаність як вторинний дефект, що зумовлений соціумом.

Аналогічно розглядаючи долі неповнолітніх право­порушників з акцентуаціями характеру, ми також можемо констатувати, що головну роль у їхній соці­альній дезадаптації зіграло все ж найближче оточення, насамперед сім'я. Навіть підлітки-психопати, незва­жаючи на всю серйозність цього первинного дефекту, при правильному психолого-педагогічному підході можуть поводити себе відповідно до соціально схвалюва­них норм.

Процес виникнення у підлітків адиктивної пове­дінки хоч і має багато спільного з зображеною вище схемою, все ж вимагає особливого розгляду. Це зумовлено тим, що якщо протиправні дії підлітка пере­бувають поза сферою психолого-педагогічного впливу, то зловживання психотропними речовинами не може залишатися поза увагою дорослих. Іншими словами, доки про злочин неповнолітнього ніхто не знає, він і не належить до категорії правопорушників. Коли ж правоохоронні органи знаходять винного, то ним уже починають займатися не вчителі й батьки, а спеціаліс­ти пенітенціарної системи*. Інша справа, коли підлі­ток роками зловживає алкоголем, про що знають не тільки батьки, а й учителі, лікарі, міліція. Навіть вжи­вання підлітками наркотичних (токсикоманічних) ре­човин не є цілковитою таємницею, в усякому разі для батьків. Тому поінформованість вихователів про при­чини, динаміку перебігу адиктивної поведінки та діаг­ностичні ознаки, що передують її виникненню, на наш погляд, необхідна.

Причини алкоголізму та наркоманії у неповноліт­ніх складні та багатоаспектні: від економічних і со­ціальних до психофізіологічних. Необхідно зважати й на властивості самих психотропних речовин, точніше, специфіку їх впливу на людський мозок. Проте жодна з цих причин не є вирішальною, не може виступати як головна у виникненні адиктивної поведінки в кон­кретного підлітка.

Сполучення різних факторів виникнення психічної залежності від алкоголю й наркотиків, інтенсивність їх впливу, безумовно, мають значення, але головна роль все ж належить переживанню підлітком своєї життєвої ситуації. Саме цим і пояснюються ті реальні факти й життєві спостереження, коли одна дитина з найнесприятливішого середовища, негативної сімейної атмо­сфери виростає достойною людиною, а інша, з цілком благополучної, забезпеченої сім'ї, яка займає досить високе соціальне становище, стає наркоманом чи ал­коголіком.

Суть алкоголізму та наркоманії полягає в тому, що тут метою людини є зміна свого психічного стану Незалежно від того, за яких обставин підліток почаї вживати психотропні речовини, які тоді в нього були мотиви, ми говоримо про наявність захворювання і тому випадку, коли виявлено саме цю мету — змінити свій психічний стан. Тому знайти психологічні причи­ни алкоголізму та наркоманії — значить відповісти на запитання: чому людина хоче змінити свій психічний стан саме штучним (хімічним) шляхом?

Психологічні аспекти боротьби з алкоголізмом та наркоманією неповнолітніх полягають передусім у ви­явленні психологічної готовності до вживання психотропних речовин, тобто таких психологічних особли­востей підлітків, які є свого роду «слабкою ланкою» в процесі соціалізації особистості. Саме ці психологічні особливості провокують «відхід від реальності» при зіткненні з життєвими труднощами.

Пошук «структури особистості» алкоголіка чи нар­комана, а також дослідження з метою виявити «спе­цифічний профіль» такої особистості проводились го­ловним чином зарубіжними вченими з використанням багатьох особистісних тестів. Результати показали, що існує ряд загальних рис, властивих людям, які зло­вживають наркотиками чи алкоголем. Це — слабкий розвиток самоконтролю, самодисципліни; низька стій­кість до всіляких несприятливих впливів; невміння долати труднощі; емоційна нестійкість, схильність не­адекватно реагувати на фруструючу ситуацію, невмін­ня знайти продуктивний вихід з конфлікту.

Неважко помітити, що ці риси особистості прита­манні не тільки алкоголікам і наркоманам, а й просто погано соціальне адаптованим людям, тим паче неповнолітнім. Напевно, велика кількість важковиховуваних підлітків мають такий самий психологічний портрет, хоч вони й не вживають психоактивних ре­човин. Психоактивні речовини — термін, який використовується як синонім терміна психотропні речовини.

Але тут мимовільно виникає острах: «Може, поки що не вживають?» Адже саме ці особистісні особливості викликають відхилення в поведінці, напруженість у соціальних контактах, що, в свою чергу, завжди пов'язано з виникненням у підлітка потреби змінити свій психічний стан.

Отже, потяг підлітка до вживання психоактивних речовин є симптомом більш загального особистісного неблагополуччя. Психологічна готовність підлітка до вживання психотропних речовин, формуючись посту­пово, поволі, може стрімко реалізуватися при виник­ненні відповідної ситуації в його житті. Тому, якщо неповнолітній починає зловживати алкоголем чи нар­котиками, це практично ніколи не буває випадково, суто ситуативно. За всієї несподіваності, видимої імпульсивності такої поведінки підлітка його алкоголіза­ція (чи наркотизація) є логічним завершенням попе­реднього розвитку.

Відсутність у підлітка психологічної готовності до вживання психоактивних речовин, навпаки, дає йому свого роду «запас міцності», який забезпечує можливість протистояти несприятливому впливу алкоголь­ного середовища. Можна навести велику кількість прикладів, коли в тій самій групі профтехучилища чи в робочій бригаді, де існують стійкі алкогольні тради­ції, хтось із неповнолітніх починає зловживати спирт­ним і потім «спивається», а хтось залишається байду­жим до випивки, хоч і бере участь у спільних застіллях, підкоряючись груповим нормам. Навіть епізодич­не вживання наркотиків чи інших токсичних речовин, через яке пройшла велика кількість підлітків, що входять до асоціальних угруповань, для декого з них так і залишилось епізодом.

Вживання психотропних речовин підлітками, які не мають психічної готовності до цього, звичайно не закріплюється як звична форма поведінки, а в міру дорослішання, надбання особистісної зрілості «саме по собі» проходить, без втручання медиків і без засто­сування якихось інших заходів. Як справедливо заува­жує І. П'ятницька: ” у здорових підлітків (мається на увазі не тільки фізичне й психічне здоров'я, але й моральне), алкоголізація ніколи не набуває систематичності, інтенсивності, що відповідає загальній картині їх поведінки, яка позбавлена крайнощів. В літературі ми можемо знайти підтвердження того, що алкоголізація є поведінковим феноменом. На те, що алкоголізація підлітків нерідко лише складова «букета девіантної поведінки, звертали увагу багато дослідників — не тільки наркологи, а й соціологи. В усіх випадках, і мотиваційне, й прогностичне, це особливі явище, яке слід розглядати поза наркологією”.

Будучи елементом девіантної поведінки, зловжд вання алкоголем і наркотичними речовинами такоя як правило, починається в групі. Звичайно це те

саме асоціальне угруповання, в якому бере початок кримінальна поведінка. Проте серед елітарної молоді існують свої групи, де вживання психотропних речовин (здебільшого наркотиків) є елементом їхньої субкультури, невід'ємною складовою життєвого стереотипу.

Потрапляючи до компанії, де полюбляють випита підліток прямує в руслі її алкогольних звичаїв. Він п’є так, щоб «не відстати» від інших, а не відповідно до свого самопочуття, як це робить доросла людина. Оскільки в таких компаніях звичайно заведено пити «до відключення», то підліток, наслідуючи вже сформованих алкоголіків, вживає великі дози спиртного. Це призводить до того, що контроль організму з кількістю випитого пригнічується з самого початку Симптом алкоголізму — втрата контролю — виникає незважаючи на те, що контроль втрачається ще не встигнувши сформуватись. Іншими словами, вплив алкогольної групи на неповнолітнього призводить до перекручення стадій сп'яніння, що веде найкоротшим шляхом від зловживання до хвороби і навіть випереджаючи хворобу, оскільки ознаки алкоголізму спостерігаються раніше, ніж хвороба сформувалась.

В асоціально спрямованій групі завжди є місце зловживанню алкоголем, оскільки це традиція злочинного світу, яку наслідують підлітки, що входять сюди. Перетворення такої групи в наркоманічну відбувається досить часто. Звичайно таке перетворення пов'я зане з появою лідера — дорослого чи старшого за віком, та такого, що має досвід вживання наркотиків Він починає активно пропонувати підліткам спробувати наркотик, яскраво змальовуючи його «чудодійні» властивості та запевняючи в нешкідливості нарко­тичних речовин. Процитуємо дослівно «рекламний текст», який виголосив наркоман-«учитель», умовляю­чи підлітка вперше зробити ін'єкцію опіатів: «Ти не слухай тих, хто тобі розповідає. Це холопи. І кайф у них холопський. Ми з тобою королі, і кайф у нас буде королівський. Кайф — це ти сам. Якщо ти не відчував кайфу, ти не знаєш себе».

Перші спроби вживання наркотику звичайно почи­наються з паління гашишу. Під час чергової пиятики в затишному місці, де зібралася група, хтось пускає по колу «косяк». «Косяк» —жаргонна назва препарату з конопель, що закла­дається в сигарету.

Кожен підліток затягується сигаретою з гашишем і передає її сусідові. При цьому ті підлітки, у яких куріння гашишу викликає негативну реакцію, як правило, не зізнаються в цьому, а пристосовуються до загального настрою.

Іноді першим наркотиком, з яким стикається підлі­ток, є препарат опію. Звичайно це буває, коли нова­чок потрапляє до вже сформованої наркоманічної групи або має друга — досвідченого наркомана, який умовляє його «пізнати справжній кайф».

Етап перших спроб не є хворобою, він немає нія­ких наркологічних закономірностей і цілковито нале­жить до поведінкових порушень. Більше того, як зга­дувалося вище, перші спроби взагалі залишаться єди­ними, якщо це сталося з благополучними підлітками.

Одиничним випадкам вживання наркотиків власти­ва відсутність мотивації зміни свого психічного стану, тут немає вибірковості, ритмічності приймання. Про­те, якщо через несприятливі обставини особистісного розвитку у підлітка сформується потреба в зміні свого психічного стану, в нього виникає бажання знову й знову вживати наркотичні речовини. Він активно шукає нагоди спробувати нових наркотичних речовин, щоб відчути незвичайні відчуття. Приймання наркоти­ків стає все частішим, ритмічним, формується свій стереотип вживання психотропних засобів. Так вини­кає наступний етап — пошуковий полінаркотизм.

Пошуковий полінаркотизм — найпоширеніша фор­ма вживання психоактивних речовин у підлітковому віці. За даними дослідників-наркологів 46, 3 % всіх обстежених ними підлітків вживали наркотики саме так. На цьому етапі підлітки встигають перепробувати всі психоактивні речовини, які вони тільки можуть дістати.

Оскільки вживання психоактивних речовин зви­чайно здійснюється в групі, воно тісно пов'язане зі стандартами групової поведінки. Підлітки збираються своєю компанією в такому місці, де їм не заважати­муть, вони налаштовані на те, щоб розслабитись, по­спілкуватися, послухати музику. Вживання наркотиків спочатку є ніби компонентом приємного дозвілля. Водночас підлітки з задоволенням прислухаються до своїх відчуттів, викликаних дією того чи іншого нар­котику, запам'ятовують 'їх, порівнюють. Вони охоче діляться один з одним своїми враженнями, обговорю­ють, який наркотик кращий. Престижним вважається вживання більш сильних наркотиків.

На етапі пошукового полінаркотизму потяг до наркотику поки що відсутній, у підлітка немає психіч­ної залежності від нього. Це швидше є стандартом групової поведінки, ситуативною (груповою) залеж­ністю, коли бажання вжити ту чи іншу психоактивну речовину виникає тільки в певній ситуації і в певному оточенні. У підлітків на цьому етапі вже виявляється готовність до адиктивної поведінки. Коли лідер групи пропонує вжити психоактивну речовину, ніхто з членів групи не заперечує. Проте поза своєю компанією підліток поки що не вживає наркотиків. Навіть маючи вдома певний запас психоактивних речовин, він при­берігає його для того, щоб вжити разом з усіма, в своєму звичному оточенні.

В період пошукового полінаркотизму для підлітка немає значення, яку саме психоактивну речовину вживати. Перевага спочатку все ж віддається алкоголю та легкодоступним наркотикам, що вважаються «без­невинними», що збуджують і позитивно забарвлюють бездумну комунікацію. Потому можна спостерігати своєрідне колекціонування: спробувавши новий нар­котик, підліток з гордістю розповідає про свої відчуття друзям, демонструючи свої враження про «кайф», так само як філателіст демонструє нову марку. Кожен учасник групи намагається поповнити свою «колек­цію» відчуттів від наркотиків, жадібно засвоює інформацію про дію психоактивних речовин, способи 'їх одержання і т. д. Серед інтелектуально розвинених підлітків-наркоманів поширений навіть такий афоризм: «Той, хто шукає свій наркотик, шукає самого себе».

Поступово етап пошукового полінаркотизму пере­ходить в етап фонового полінаркотизму. Перепробу­вавши багато психоактивних речовин, підліток визна­чає той наркотик, який дає йому найбільше задово­лення. Саме поява такої вибірковості, наявність нар­котику, якому віддається перевага на фоні інших, є головною рисою цього етапу. При пошуковому полінаркотизмі потягу навіть до цього вибраного наркоти­ку поки що немає, психічна залежність відсутня. Та й вибирає «свій» наркотик підліток лише в тому випад­ку, коли є вибір. Якихось активних дій у пошуках саме цієї психоактивної речовини підліток не вживає.

На етапі фонового полінаркотизму підвищується толерантність до психоактивних речовин (частіше до наркотику, якому віддається перевага), знижуються або зникають захисні рефлекси. Такою, якій віддасть­ся перевага, звичайно стає речовина з найвищою наркогенністю або препарат, до якого підліток виявився найбільш чутливим через свої індивідуальні особли­вості. Найчастіше такою речовиною є опій (точніше, його сурогат) та снотворні препарати, значно рідше — гашиш та ефедрон. Практично не спостерігається на цьому етапі вживання холінолітиків та летких речовин (інгалянтів).

Тривалість етапу фонового полінаркотизму невели­ка — від трьох тижнів до півроку. Цей етап ніби підготовлює становлення першої стадії наркоманії.

Таким чином, захворювання на алкоголізм та наркоманію ніколи не буває випадковим («через цікавість»), раптовим. Захворюванню завжди передує досить тривалий період соціальної дезадаптації дитини (спочатку вдома, а потім і в школі), період перших спроб психоактивних речовин, пошуковий полінаркситизм, де головну роль відіграють стандарти групової поведінки, фоновий полінаркотизм, у якому все яскравіше виявляється мотив зміни психічного стану за допомогою наркотику, якому віддається перевага.

Отже, схема виникнення психічної залежності ві алкоголю та наркотиків матиме такий вигляд:

1) нездатність підлітка до продуктивного виходу з ситуації утрудненості задоволення життєво важливих соціальних потреб, яка виникає внаслідок певного поєднання особистісних властивостей (особистісна схильність);

2) несформованість чи неефективність засобів психологічного захисту особистості, що перетворює особистісну схильність у психологічну готовність;

зловживання психотропними речовинами;

3) наявність фруструючої (психотравмуючої) ситуації, що актуалізує прояви («вмикання») цієї психологічної готовності;

4) поінформованість підлітка про властивості психотропних речовин, які дають можливість зняти психічну напруженість, досягти емоційного комфорту.

Психологічна готовність до зловживання психотропними речовинами є свого роду функціональним органом, що являє собою поєднання певних особитісних особливостей, актуалізуючих в ситуації утрудненості задоволення значущих соціальних потреб підлітка.

Які ж особистісні особливості входять до структуру цієї психологічної готовності? Дослідження показали:

1. У підлітків, які зловживають алкоголем та епізодично вживають наркотики, статистично достовірно визначається уникаюча мотивація. Соціально адаптованих підлітків спонукає до діяльності потреба досягнення успіху (вдячності, нагороди, похвали тощо). Підлітків, схильних до адиктивної поведінки, ця особливість загальмована (або не розвинута). Їх спонукає до дії протилежна потреба —уникнути кари, поразки, негативних емоцій і т. д.

2. Соціально адаптовані підлітки розглядають свою діяльність як джерело позитивних емоцій. Підлітки, що схильні до адиктивної поведінки, чекають від своєї діяльності тільки негативних емоцій.

3. Соціально адаптовані підлітки вважають необ­хідним передбачити результати своєї діяльності, аналі­зують наслідки своїх вчинків, беруть на себе відпові­дальність за них. Підлітки, що схильні до адиктивної поведінки, не тільки не вважають необхідним перед­бачати наслідки своїх дій, а взагалі не відчувають себе суб'єктом своєї діяльності. На їхню думку, все, що з ними відбувається, не залежить від їх волі і не є наслідком їх поведінки. Життя вони розуміють як нагромадження випадкових подій, які неможливо обми­нути чи уникнути їх. Тому будь-які зусилля, на їх думку, не мають сенсу.

Яке значення мають указані особливості мотива­ційної сфери особистості для розуміння суті алкого­лізму та наркоманії"? Спробуємо пояснити. Нагадаємо, що силою, яка рухає життєдіяльність людини, є по­треби. Задоволення потреб викликає позитивні емоції. Людина, яка не має відхилень у розвитку особистості, вже в підлітковому віці добре усвідомлює зв'язок між своїми діями, задоволенням своїх потреб та позитив­ними емоціями. Усвідомлюючи себе суб'єктом діяль­ності, підліток вчиться керувати обставинами, тому що впевнений, що від його дій значною мірою зале­жить, чи будуть у нього позитивні емоції (задоволен­ня, нагорода, похвала, радість), чи ні.

Зовсім інше властиве нашим обстежуваним. Не усвідомлюючи себе суб'єктами власної діяльності, вони вважають, що не можуть керувати обставинами свого життя, досягти позитивних емоцій завдяки ви­конанню суспільно корисної діяльності. Але потреба в досягненні позитивних емоцій від цього не зникає. Підліток намагається відчути стан задоволення, радос­ті, але не бачить шляхів досягнення цього. Дізнав­шись, що такий стан можна викликати штучно, підліток, не вагаючись, починає вживати психотропні ре­човини.

Аналіз даних, одержаних за методикою вивчення самооцінки та рівня домагань, показав, що самооцін­ка, рівень домагань та їх співвідношення у підлітків, які зловживають алкоголем, істотно відрізняються від показників як підлітків групи «норма», так і важковиховуваних учнів, що не вживають психотропних речо­вин. Найяскравішою в цьому плані ознакою є відмова продовжувати діяльність при найнезначніших трудно­щах. Яким би високим не було бажання виконати завдання, підліток з адиктивною поведінкою відмовляється від обраного завдання, усвідомивши його складність. Якщо звичайні школярі (як важковиховувані, так і групи «норма») в більшості випадків проси­ли продовжити час на виконання завдання, яке вони не встигали виконати («Я майже виконав, ще хвили­ночку»), то підлітки, що вживають психотропні речо­вини, відмовлялися від роботи відразу.

Таким чином, самосвідомість підлітків з адиктив­ною поведінкою суперечлива: навіть за наявності ви­сокої мотивації досягнення вони відмовляються від обраної мети діяльності при зіткненні з труднощами. Така поведінка спостерігається у 57 % підлітків, схильних до вживання наркотиків та алкоголю. Страх неуспіху, небажання навіть спробувати подолати труд­нощі свідчать про невпевненість у собі.

Водночас, незважаючи на невпевненість у своїх інтелектуальних здібностях, вони проявляють завище­ний рівень домагань. Це проявляється і в висловлюваннях учнів, і в динаміці вибору завдань. Так, у графіках вибору й виконання завдань відображаються одночасно дві тенденції: завищений рівень домагань і низька самооцінка, невпевненість. Усе це свідчить про алогічність, суперечливість вибору лінії поведінки підлітком у складній ситуації.

У соціально адаптованих підлітків такі експеримен­тальні результати спостерігаються порівняно рідко (8—10 % випадків), у важковиховуваних підлітків, які не вживають психотропних речовин, —в 16 % випад­ків, у підлітків з адиктивною поведінкою такі показ­ники становлять 62 % випадків.

Цей факт має, на нашу думку, принципове значен­ня. Якщо підліток має завищений рівень домагань, але не усвідомлює своєї нездатності досягти бажаного, то він (завдяки тому, що в нього підсвідоме «вми­кається» механізм психологічного захисту) може збері­гати звичний рівень самоповаги та впевненість у собі. Якщо ж механізми психологічного захисту неефектив­ні, підліток усвідомлює свою неспроможність, і це викликає в нього психічну напруженість, негативні емоційні переживання.

Вживання наркотичних речовин знімає всі ці нега­тивні відчуття, і підліток вважає цей ілюзорний вихід найбільш придатним.

На основі викладених діагностичних ознак нами розроблена методика виявлення підлітків «групи ризи­ку» адиктивної поведінки. Рання діагностика схиль­ності до зловживання психотропними речовинами дає змогу своєчасно розпочати психокорекційну роботу з такими підлітками з метою запобігання у них реаліза­ції цієї схильності та виникнення психічної залежності від алкоголю й наркотиків.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття соціальне дезадаптованої поведін­ки. Які бувають її різновиди?

2. Які причини соціальне дезадаптованої поведінки?

3. Які особливості сімейного виховання несприятливо впливають на особистісний розвиток дитини?

4. Яка роль механізмів психологічного захисту у виник­ненні важковиховуваності?

5. Що таке «розбіжність ставлень»?

6. Які ви знаєте крайні форми соціальне дезадаптованої поведінки?