Філософські ідеї та методологія доби Відродження
Епоха Відродження припадає на ХІV-ХVІ ст., коли відбувався перехід від феодалізму до капіталізму. Соціально-економічні і культурні зміни, які інтенсивно відбувалися в цей період вплинули й на характер розвитку філософської думки. Серед цих змін найбільш вагомими виявились: 1) інтенсивний розвиток міст і міської культури; 2) бурхливий розвиток торгівлі і товарно-грошових відносин, що привели до появи нових соціальних груп, притаманних капіталістичному суспільству (банкірів, купців, підприємців), які прагнули відігравати активну роль в політичному житті; 3) технічні відкриття і нововведення (самопрялка, водяне колесо, вітряний двигун, доменна металургія, вогнепальна зброя і порох, книгодрукування, географічні відкриття Америки, морського шляху до Індії тощо); 4) укріплення централізованої державної влади і послаблення економічної могутності римсько-католицької церкви; 5) поява нової інтелігенції, яка безпосередньо була пов’язана з наукою і мистецтвом і, як правило, мало пов’язана з церквою; 6) широке використання античної культурної спадщини, яка була ближче і зрозуміліше народженій буржуазії. У II половині ХIII – на поч. ХIV століть в Західній Європі зароджується нові, буржуазні суспільні відносини. Буржуазне суспільство уявляло собою новий, промислово-міський тип цивілізації. Буржуазні суспільні відносини, що грунтувалися на промисловому виробництві речового продукту (спочатку мануфактурному, а згодом машинному), втілювали в собі тенденцію трансформації особистісного характеру феодальних відносин у відносини “речового” типу. Відбувається ніби “повернення” до речово-предметних орієнтацій античного соціуму. З виникненням ренесансної культури змінюються пріоритети у філософському мисленні: 1) схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; 2) логіка формалістичної доказовості витісняється методами спостереження та інтуїції; 3) на зміну санкціонованому церквою схилянню перед Арістотелем приходить шанування Платона; 4) відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідоцтва божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міф про створення світу з нічого змінюється натурфілософським вченням про безкінечність і несотвореність світу. Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в творах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1588), спиралася на велике відкриття теоретичного природознавства того часу - геліоцентричну систему світу Миколи Коперника (1473-1543). Відомим натурфілософом, який продовжив і розширив вчення М. Коперніка був Д. Бруно. Д. Бруно розвинув вчення, за яким речовина Землі, яка складається з води, землі, повітря і вогню фізично однорідна з усіма світами. Ефір прислуговує середовищем, який поєднує чотири елементи, всі планети і світи, виключаючи при цьому пустоту.
- усі світи населені і мають життя; світи безкінечні, світова душа наповнює увесь Всесвіт, усі речі; - бог розчиняється в природі, а матерія активний самостійний і самодіяльний початок; - матерія і форма нерозривні, але матерія головніша, вона матір усіх речей і здібна до безкінечного виробництва нових форм; - діалектичне осмислення природніх змін «..Те, що було насінням, стає стеблиною,..потім колоссям,..потім хлібом і т.д.»; - людина невід’ємна частина природи (мікрокосм), яка відтворює макросом (великий світ); - виділяють ступені пізнання: відчуття, розсудок і розум. Поява геліоцентричної теорії, створеної М. Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Розвиваючи геліоцентричну теорію, Д. Бруно висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, " розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Бруно сформулював основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. 5) змінюються форми тлумачення ідеї Бога: він або розчиняється у природі, натуралізується (пантеїзм, від грец. - пан: все, тео: бог) або піддається етико-раціоналістичній обробці на засадах християнського гуманізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології. Відомий натурфілософ Парацельс (1493-1541) розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла " керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живий початок. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути живе начало і увійти у контакт з природою. Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методів пізнання дійсності, який має такі особливості: 1) діалектичний підхід до тлумачення природних процесів. Так, філософи розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Діалектичні тенденції в філософії, властиві М. Кузанському (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509-1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Джордано Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі)
Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. 2) Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. Деякі мислителі (Мішель Монтень, П’єр Шаррон), виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак, скептицизм був спрямований насамперед проти " абсолютних істин", що висувалися теологами, але не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про " Двоїсту істину" (Кузанський, Помпонацці та ін.). За допомогою теорії " двоїстої істини" представники філософії Відродження обгрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але сфера його впливу вже обмежувалася. 3) Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою - у М. Кузанського і Д. Бруно. М. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання і Д. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим філософи підкреслювали роль розуму. Водночас в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму (дух – у Д. Бруно, інтуїція – у М. Кузанського), тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані. 4) Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом, який у центр пізнання висуває Людину. Перебудови зазнають і погляди на її місце у Всесвіті. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим " відкриття людини" як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Світське мислення що саме себе стверджувало, виводило людину із сфери релігійної компетенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Це переконання набуло програмного втілення у " Промові про достоїнство людини " натурфілософа і гуманіста Піко Делла Мірандоли (1463-494) і в діалозі «Про насолоду філософа» - епікурейця Лоренцо Валли. Середньовічна зневагадо земного існування змінюється визнанням творчих здібностей людини, могутності його розуму, прагнення до земного щастя. У світогляді Бог продовжує відігравати почесну роль " творця світу", але поряд з ним з'являється людина. Формально людина залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною здібністю мислити і творити, вона постає тепер як істота майже рівна богу, як вважав М.Кузанський. 5) пропагування культу краси людини. Ідеал нової людини – різнобічність (Альберті, Леонардо да Вінчі), обдарованих людей оточують майже релігійним поклонінням. Будь-яка діяльність сприймається як творча, в результаті якої створюється новий світ, краса й сама людина. Митець не тільки наслідує творінням Бога, а й самій божественній творчості. У цю добу найвище за все ставиться своєрідність і унікальність кожного індивіду; ознаками видатної особистості стають оригінальність та несхожість на інших людей (Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіциан та ін.).
Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. У цілому філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання, що зводилась до наступних положень: - по-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; - по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; - по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; - по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.
|
Сутність світоглядної концепції Д. Бруно
