Ділової української мови. Мова – це не лише засіб спілкування, а також спосіб сприйняття світу, відтворення його у свідомості людини
Мова – це не лише засіб спілкування, а також спосіб сприйняття світу, відтворення його у свідомості людини. Чим більшою є сфера функціонування мови, тим багатшою, розвиненішою є мова, рівень її культури. Мова – основа існування нації, зникнення мови призводить до зникнення народу (у ХVІІІ ст. вийшла з ужитку полабська мова – припинив існування один зі слов’янських народів). Українська мова, попри складний і досить великий шлях розвитку, довгий час залишалася другорядною для представників своєї нації, і тільки незалежність України спричинила новий розвиток, новий підйом у зростанні авторитету української мови як державної. Українська мова мала статус, близький до державного, ще в XIV-XVI століттях, про це свідчить існування державного і приватного листування. Але разом з тим довгий час державною українська мова була тільки на папері. Учені довели, що державність мови можлива при створенні мовної ситуації, при якій мова функціонує безперешкодно, крім того, мова повинна ефективно вивчатися на різних ділянках освіти. Українська мова як державна бере свій початок із кінця ХІ століття і пов’язана з обслуговуванням офіційного листування. Поняття „ділова мова” передбачало розвиток офіційно-ділового стилю. Історія мови ділового спілкування розпочалася з 20-х років ХХ століття. Існує три періоди в історії її функціонування: 1) 20-30-ті роки; 2) 40-80-ті роки; 3) 90-ті роки. Перший період – пов’язаний з періодом українізації, коли українська мова впроваджувалася в усі сфери функціонування (у цей час виходять словники В. Підмогильного та Є. Плужника „Фразеологія ділової мови”; „Практичний російсько-український словник ділової мови (конторсько та рахівничої)” за редакцією М. Гладкого та К. Туркала, „Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М. Дорошенка, М. Станіславського, В. Страшкевича). Другий період – 40-і роки: ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти („Відомості Верховної Ради УРСР”, „Збірник постанов і розпоряджень уряду УРСР” тощо); 50-60-ті роки: офіційно-діловий стиль виділяється як окремий функціональний різновид (відбуваються певні зміни в діловій лексиці, н-д: шпитальний листок – заміняють на лікарняний листок; з’являється ряд нових канцелярсько-ділових слів, н-д: діловод, начфін, класний керівник, керуючий тощо; розвиваються монологічні жанри службової мови, н-д: дипломатичне звернення українською мовою; поширюються книжні штампи, н-д: питання, недооцінка, зрив, домагатися, викорінювати, нижчепідписаний тощо; стають ненормативними деякі архаїчні форми, н-д: об’ява; негативно оцінюються русизми, н-д: міроприємство, любий, співпадати тощо). У цей час виходить „Русско-украинский словарь” (1968-1969), книжка „Як ми говоримо” Б. Антоненка-Давидовича. Третій період – ознаменований проголошенням незалежності України, бурхливим розвитком офіційно-ділового стилю, шліфуванням його норм і появою у зв’язку з цим нових словників, довідників, посібників („Російсько-український словник. Сфера ділового спілкування” О. Тараненко). В усіх навчальних закладах викладається курс „Українська ділова мова”, перевага українській мові віддається на радіо, телебаченні, на вищих рівнях державного спілкування, процес українізації спостерігається і в армії. У зв’язку з тривалим контактуванням української та російської мов (інтерференції) значної ролі набули запозичення. Особлива увага в цей час звертається на правильне вживання книжних прийменників (відповідно до, згідно з), розрізнення близькозвучних слів (учбовий – навчальний), уникнення суржикових елементів на зразок приймати участь – брати участь, поширення офіційних форм звертання пан (пані, панове), добродій (добродійка, добродії) тощо.
|
