Антропоніміка

Частиною ономастики є антропоніміка, яка вивчає систему особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми тощо).

Антропоніміка може слугувати джерелом краєзнавства, допомагаючи з'ясувати колишній етнічний склад та міграцію населення в минулому, датувати та локалізувати писемні пам'ятки.

Система імен формувалася протягом багатьох століть. В язичницькій Русі вибір імені для новонародженого визначався звичаєвим правом. Воно дозволяло жерцям добирати ім'я дитині залежно від порядку, часу та обставин її народження. Так, наприклад, третій дитині в сім'ї могли дати ім'я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак, восьмій – Осмак. Дівчинка, яка з'явилася на світ узимку, могла одержати ім'я Зима, а та, що народилася навесні, – Весна.

Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім'ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім'я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан. Зовнішність, психічні або фізичні вади новонародженого також могли впливати на вибір імені. Малюків, що не відзначалися зростом, могли назвати Дрібко, Дрібля, Коротко, Малко, Малишко, Комар, Муха і т.п. Світлий чи темний відтінок шкіри, волосся теж мали значення, і світловолосих та русявих іменували Білан, Світлик, а смаглявих – Чорниш. Вередунів і крикунів називали Ревами, Кричунами, Верещаками, а спокійних, невередливих – Мовчанами, Несміянами.

Дуже популярними в сиву давнину були магічні, або заклинальні імена. Вважалося, що таке ім'я могло вберегти дитину від хвороби, смерті, хижого звіра та іншого лиха, зробити її щасливою. Зокрема, досить поширеними були імена Продан, Куплен, які присвоювали з охоронною метою – вберегти новонародженого від смерті. Їх давали у сім'ях, де часто вмирали діти. Називаючи малюка Продан чи Куплен, мати виконувала своєрідний обряд: за незначну плату продавала його жінці, в якої діти росли здоровими і не вмирали.

Вважалося, що вдало дібране ім'я вплине на здоров'я, характер і долю дитини. Вона буде рости здоровою, якщо назвати її Здоровко, щасливою – коли Щасний. Ім'я Розумник принесе розум, а Сон – спокійні ночі.

Імена з негативним емоційним забарвленням давались як застережний захід: за уявленням наших пращурів погані імена - Горе, Захворай – оберігали дітей від злих сил.

Наші предки до прийняття християнства часто вживали двоосновні імена з компонентом –волод, –мир, –слав, –полк, –гост, –жир. Вони виникли внаслідок злиття в одне слово цілих словосполучень-побажань: наприклад, Ярослав – відомий запальністю; Радослав – той, хто прославляє радість; Твердослав – людина з твердим характером; Воїслав – воїн тощо. Імена Володимир, Святослав, Святополк, Ярополк, Всеслав, Всеволод, Мстислав, Ярослав, В'ячеслав найчастіше давали дітям князі та воєводи.

Наприкінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в X ст., а й пізніше у XI–XII ст., особи князівського дому мали по два імені – при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалася давньоруським, так званим,, мирським” іменем. У літописах натрапляємо на такі записи: під 1177 р.,, родился у Игоря сынъ и нарекоша имя ему в крещеньи Андреянъ, а княжее Святослава”, під 1113 р.,, преставися князь Михаиль, зовомый Святополк”, під 1164 р.,, Константинъ, а мирское Добрыло” та ін.

Великий князь Київський Володимир Всеволодович Мономах відомий нам під своїм мирським ім'ям. В хрещенні він був Василь, а його батько – Андрій, так що він звався за церковним ім'ям Василь Андрійович Мономах. А його внук Ізяслав Мстиславич, згідно зі своїм та батьковим церковним іменем мав зватися Пантелеймон Федорович. Крім того, імена супроводжувалися ще й прізвиськами. Наприклад: Володимир – Василь Мономах мав прізвисько,, Грізні Очі”. Схожі порядки були й у Західній Європі.

У XV–XVІ ст. подвійні імена були у царів: Іван III (1462–1505) мав ім'я Тимофій; Василь III (1505-1533) був Гаврилом; син Івана IV Грозного, відомий як царевич Дмитро (вбитий в Угличі), – не Дмитро, а Уар; одне ім'я – царське, друге – церковне.

Це спостерігалося майже до кінця XVII ст. Прикладом цього може бути найменування Богдана Хмельницького, загальновідомого під слов'янським ім'ям Богдан, хоча гетьман мав і церковно-християнське ім'я Зіновій.

Суть людських імен складають загальноважливі слова й давні назви прикмет людини, а також назви звірів, птахів, різних речей, назв міст, сіл, географічних територій, річок, гір тощо. Дослідимо походження деяких імен, які поширені в Україні.

А які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Найпоширеніші імена та їх походження.

Слов'янські: Богдан – даний богом; Борис – малий; Володимир – силою великий; Святослав – свят (святий) і слав (слава); Ярослав – яр (ярий) і слав (слава); Людмила люд (люди) і мил (милий); Любов – любов; Світлана – світла (світло); Владислав – володіти славою.

Давньогерманські: Ігор – охоронець, молодий воїн; Олег– святий; Ольга – свята.

Перське: Дарья – та, хто володіє.

Давньоєврейські: Адам – людина; Данило – божий суд; Захар – божа пам'ять; Іван – дар богів; Ілля – мій бог; Михайло – рівний богові; Семен – відмічений; Яків – п'ята; Ганна (Анна) – милостива; Єва – жінка; Єлизавета – клятва; Марія – кохана, бажана; Тамара – фінікова пальма; Юлія – кучерява.

Грецькі: Анатолій – східний; Андрій – мужній; Артем здоровий; Василь – цар; Геннадій – благородний; Георгій – хлібороб; Григорій, той хто не спить; Євген - шляхетний; Кирило – володар; Леонід – лев; Микола – переможець народів; Олександр – захисник; Петро – камінь; Степан – вінок; Тарас – бунтівник; Трохим – годувальник; Федір – божий дар; Галина – тиха погода; Євдокія – добра слава; Зінаїда – подібна до Зевса; Зоя – життя; Ірина – мир, спокій; Катерина – чиста; Лариса – чайка; Майя – богиня весни; Оксана – чужа; Олена – сонячне світло; Раїса – легка; Софія – мудра.

Латинські: Антон – вступаю в бій; Віктор – переможець; Костянтин – стійкий; Павло – малий; Роман – римлянин; Сергій – служитель; Марина – морська; Маргарита – перлина; Наталія – рідна; Тетяна – призначена; Валентин – міцний; Гнат – вогненний.

Львівський мовознавець Р. Осташ провів дослідження козацького,, реєстра”, складеного після Зборівської угоди 1649 р. Реєстр зберігає імена і прізвища понад 40 тис. козаків з Наддніпрянської України (зафіксовано близько 200 імен). Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності.

Першість належить двом іменам – Іван (11% від загальної кількості імен), Василь – 6%. Далі 9 імен, кожне з яких має частотність 2-3%. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1% набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0, 5% – Кіндрат, Левко, Лук'ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько.

Незмінним лишався набір найуживаніших імен до початку XX ст.; у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення священик обирав зі святців – календарного церковного списку святих – ім'я для новонародженого.

Святий, за ім'ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим. Але сам склад власних імен, які є у святцях, був соціально-поляризованим. О.С.Пушкін писав:,, Сладко звучнейшие греческие имена, каковы например: Агафон, Филат, Федора, Фекла и прочие, употребляются у нас только между простолюдинами”. Найчастіше імена серед російських селянок у XVІІІ-ХІХ ст. – Ганна, Євдокія, Параскева – дуже швидко ріділи серед дворянок. Найкраще джерело – повний список вихованок,, Смольного інституту благородних дівиць”. З 1758 по 1914 рр. процент,, смолянок”, які отримали ім'я Ганна, упав з 12, 7 до 2, 9%; Євдокія – з 2, 4 до 0, 6%; Параскева з 4, 5 до 0, 2%. На рубежі ХІХ–ХХ ст. графиня Мотря або дворянка Фекла була також немислима, як селянка Тамара, а якщо ім'я, поширене в привілейованих прошарках суспільства, ставало надбанням низів, від нього відверталися,, верхи”, така доля імені Марія в XIX ст.

Прізвище – це те, що записано в нас у паспорті, це мовний знак, за допомогою якого ми відрізняємо одну людину від іншої, називаємо цілі сім'ї. По прізвищу записують учнів у школі, студентів у вузі, приймають на роботу, видають заробітну плату і т.д. Отже, прізвища дуже потрібні слова, без яких просто неможливо обійтися.

А чи давно існують прізвища? На це питання не можна відповісти однозначно, оскільки неоднозначне саме слово,, прізвище”. У XIX ст. перше і головне значення цього слова було,, сім'я”,,, сімейство”, а також,, рід”,,, коліно”,,, покоління”. Слово,, прізвище” у нашому сучасному розумінні є родовим іменем, тобто іменем родини (сім'ї). Таким було і первинне призначення цих особливих слів – іменувати все сімейство в цілому. Пізніше, коли великі патріархальні сім'ї майже повсюди перестали існувати, слово,, прізвище” стало відноситися в першу чергу до індивідуального іменування окремої людини.

В історичному розвитку кожного народу наступає такий період, коли звати людину лише одним власним іменем стає недостатньо. Вказівка та ім'я батька або діда також не завжди задовольняє. Особливо гостро це відчувається мірою розвитку юридичних інститутів та формування норм офіційного іменування особи.

Початковим місцем виникнення прізвищ дослідники вважають Північну Італію XI ст. Звідти прізвище перекинулося до Провансу, який до альбігойських війн кінця XII ст. був в авангарді соціально-економічного і культурного розвитку. Спочатку прізвище виникло у феодалів. Спадкове землеволодіння вело за собою успадкування імені. Незабаром за феодалами слідували буржуа. Власні інтереси буржуазії примушували до наслідницьких найменувань. Зростаючий розмах комерційних операцій вимагав спадковості фірми не менше, ніж потомственого землеволодіння, щоб зберегти і розширити клієнтуру, бажаючих вести справу і знайомити з торговим або банкірським домом, репутація якого була відома. Прізвище служило товарним знаком, символом надійності. Пізніше прізвища почали з'являтися в інших міщан і проникати в селянське середовище.

Із Франції прізвище перейшло за Рейн і Ла-Манш. У Німеччині прізвища стали широко розповсюджуватися в XII ст., спочатку в великих торгових містах південного заходу. З Рейну прізвища поступово поширювалися на північ і схід.

В Англію прізвища були занесені норманським завоюваннями. Правда, деякі дослідники відзначають, що прізвища там були і до норманів, хоча вони і не були спадковими. Вперше спадкові прізвища, як вважають, були зафіксовані в 1068 р. Процес їх встановлення закінчився в 1400 р. Аж в Уельсі та Шотландії прізвища продовжували формуватися ще і в XVIII ст.

На межі XV і XVII ст. прізвища прийшли в Данію, в 1526 р. розповсюдилися там на все дворянство. Звідти й із Німеччини прізвище в XVI ст. досягло Швеції.

Найдавніші прізвища, тобто власні особові назви, близькі за значенням до сучасних прізвищ, зустрічаються в грамотах XIV—XV ст. Це князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатинський. Характерно, що все це прізвища людей, які належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників земельних маєтків. Чому саме в них з'явилися прізвища? Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. А для дітей та внуків було зручно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і спадкоємці такого-то предка.

Найчисленнішу групу серед українських прізвищ становлять ті, що утворилися від власних імен. Найпоширенішим було ім'я Іван, від нього виникло близько 130 прізвищ: Іванів, Іванців, Івасів, Іваненко... Більше півсотні прізвищ походять від таких імен, як Григір, Михайло, Семен, Степан, Федір, Яків.

В невеликій Угорщині на розповсюдження прізвищ потрібно було п'ять століть (з XIV до XVIII ст.). В Чехії про прізвища можна говорити лише з видання наказу імператора Йосифа II (1780), хоча з XIV–XV ст. можна навести приклади переходу найменувань до наступного покоління. В Польщі документи XIV ст. в містах фіксують найменування зовнішньо повністю відповідні прізвищам, але в дійсності ще не прізвища. В списку студентів Краківського університету лише 10% мають найменування, які тепер сприймаються як прізвища, а чи були вони спадковими – невідомо. Польський дослідник Ст. Роспонд датує появу прізвищ у шляхти на межі XV–XVI ст., а у простого народу (люду) – лише в XVIII ст. С. Гжібовський зазначає, що,, прізвище, як розвинене правове установлення шляхетське, датується останньою чвертю XVI ст.”. Польська антропонімістка М. Камінська підкреслює, що,, сільські прізвища XVІІ–XVІІІ ст. ще не були прізвищами. В XVIII ст. становлення селянських прізвищ лише тільки розпочалося".

Історичні документи свідчать про те, що на території України з XIV ст. представники вищих верств суспільства перестають зватися одними лише іменами. Для уточнення місця особи в суспільстві звертаються до вказівок на місце проживання. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були прізвища, що утворювалися від назв населених пунктів (Острозькі, Каширські, Волконські, Одоєвські, Хованські, Дольські та ін.).

Спадкові прізвищні назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов'янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -ski, -cki були ознакою шляхетного походження і протиставлялися міщанським і,, холопським” особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватися прізвищами цього типу нешляхтичам.

Історична протиставленість родових найменувань польського і українського панства безіменності безправних народних мас підкреслена у романі Павла Загребельного,, Я, Богдан”:,, Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній – лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, пастухами, кашоварами, лугарями, камишниками, збігами, безіменний і безправний, а над ним гриміли імена вельможних родів: Острозьких, Збаразьких, Заславських, Вишневецьких, Потоцьких, Конецьпольських, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Даниловичів, і кожен намагався випхатися поперед іншого”.

За вірну службу Польщі українська старшина отримувала шляхетство і нове прізвище. Наприклад, в 1658 р. Ніжинський полковник Василь Золотаренко (виходець з міщан м. Корсуня) за участь в боях проти російських військ отримав від польського короля шляхетство, одержав герб і прізвище Золотаревський.

Старшина правдами і неправдами намагалась отримати шляхетство та закріпити належність до нього.

Звичай обирати собі шляхетне прізвище на -ський, -цький, -зький поширився у XVIII–XIX ст. Письменник Іван Нечуй-Левицький в,, Автобіографії” пише, що прізвище на -ський прибрав собі, перейшовши в духовний сан, дід письменника по материнській лінії:,, Мій дід, Лукіян Трезвінський, був простий козак, родом з Полтавщини, і зайшов звідтіль в Київщину з своїм братом. Вони поставали священиками, і мій дід дав собі шляхетське прізвище Трезвінський, а брат його назвав себе Коцевольським”.

У сучасній українській антропоніміці прізвища на -ський, - цький, -зький належать до найпоширеніших, посідаючи трете (після прізвищ на -енко та -ук, -чук) місця.

Особові назви з суфіксом -енко вперше фіксують латино-польські писемні пам'ятки з західноукраїнської території першої половині XV ст. У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко вже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацькому реєстрі, складеному після Зборівської угоди 1649 р., прізвищні назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над усіма іншими. У реєстрі Ніжинського полку найменування на -енко становлять близько 50% від усього складу прізвищних назв. Частина дослідників пояснює таку величезну кількість назв на -енко тією обставиною, що до реєстру записувалися переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль - Коваленко і т.д.

Дійсно, найменування з суфіксом -енко (-енко) первісно позначали малих, недорослих: Бондаренко- первісно,, малий бондар, син бондаря”; Іваненко-,, малий Іван, син Івана”; Коваленко –,, син коваля”; Писаренко –,, син писаря”; Шевченко – " син шевця" тощо.

Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

Що стосується утворень на -ук (-юк)у -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Павлюк, Менюк, Фенюк, Сенчук, Карасюк, Бунчук та ін.

Водночас у XVII ст. в Україні склалася ситуація, коли офіційна ідентифікація особи ґрунтувалася і на народно-побутовій традиції. Уживання особових іменувань навіть у суто офіційних документах не було строго регламентованим, відзначалося різноманітністю форм і нестабільністю їх використання.

Красномовною ілюстрацією може слугувати факт, який описав Іван Франко у статті,, Причинки до української ономастики”. У 1667 р. московський стольник Кікін у Полтаві розглядав скаргу, але не міг її вирішити, бо прізвищних назв козаків, зазначених у скарзі, не було у полковому реєстрі. На запит стольника полковник Витязенко відповів:,, А що козаки прозвищами не сходяться, так се тому, що у нас в Україні такий звичай, що люди називаються різними прозвищами: у одного чоловіка три й чотири прозвища: по батькові, по тестеві, по тещі, по жінках прозиваються, і ось чому одні й ті самі люди у воєводи в мужицькім реєстрі написані одними прозвищами, а у нас, у полковім козацькім, іншими”.

До другої половини XVII ст., як вважають учені, прізвища стабілізуються, але не скрізь. На Запоріжжі ще і в XVIII ст. відбувається процес їх утворення. Курінні списки та інші документи із запорозького архіву дають можливість спостерігати цей процес, вивчати джерела й умови виникнення українських прізвищ. Запорожці, придумуючи їх, виявляли неабияку творчість, гумор та винахідливість. У прізвищах відбилася історія, демографія, етнографія, економіка, соціальні й національні відносини, побут і звичаї українського народу. Наочно можемо переконатися в інтернаціоналізмі Запорозької Січі, де збиралися представники різних націй, народностей. Так, багато козаків дістали прізвища: Лях, Полулях, Гуржуй, Гуржій (так у XVIII ст. в Україні називали грузинів), Сербин, Литвин, Вірменко, Циганко, Московит, Турчин, Волох, Молдовин, Гуцул, Угорець та ін. Нерідко за новим козаком закріплювалася назва місцевості або міста, села, звідки він прибув: Бершадський, Галицький, Калміуський, Калницький, Кодацький, Киянин, Криловський, Лебединець, Миргородський, Ніжинець, Полтавський, Самарець, Сибірський, Ставицький, Сумський та ін.

За прізвищами, наданими на Січі, можна дізнатися про поширені того часу в Україні ремесла, промисли та характер військової, торговельної, творчої діяльності: Сердюк, Гардовий, Гуртовий, Купчин, Крамар, Канторій, Дегтяр, Стаднюк, Свинар, Саловар, Стороженко, Солдат, Слюсар, Скляр, Стельмах, Порохня, Попович, Кумпан та ін. Багато новоприбраних імен походило від назв музичних інструментів: Тримбач, Трубач, Скрипка, Бубнистий тощо.

Найбільш цікаву групу складають прізвища, в яких закладена характеристика зовнішнього вигляду, вдачі, поведінки запорозьких козаків. Для означення найбільш типового, промовистого вишукувалося найвлучніше слово: Головатий, Головко, Чуб, Зуб, Зубатий, Зубенко, Ніс, Носань, Носенко, Губа, Борода, Усатий, Синегуб, Косий, Косач, Остроух, Шрам, Горбоніс, Кучера, Сухий, Сторчак, Спичак, Череватий, Великий, Лантух, Рябий, Сморчок, Крючок, Білан, Чорний, Чорномаз, Блакитний, Писанка, Сіроокий, Салогуб, Стовбур, Стражак, Сліпий, Немилостивий, Нещадний, Хижняк, Хмара, Бистрицький, Біда, Круть, Побігайло, Легкоступ, Цинодрига, Свистун, Покотило, Шморгун, Спорник, Солодкий, Гаркуша та ін.

Помічаючи схожість якоюсь рисою з представниками флори і фауни, запорозькі козаки називали своїх нових товаришів Сич, Сова, Сорока, Синиця, Ворона, Голуб, Лелека, Селезень, Кулик, Шпак, Чайка, Орлик, Таран, Таранець, Соболь, Дунчук, Шкапа, Чалий, Сивокотило, Сивокінь, Кущ, Лоза та ін.

Іноді запорожці називали іронічні прізвища, які виражали не справжню ознаку, а її протилежність. Малютою, Малюком називали високу людину, а Махинею – невеличку на зріст. У новостворених прізвищах відбилися також назви пір року, днів тижня: Зима, Засуха, Понеділок, Середа, Субота, Вечірній та ін. Джерелом для нових прізвищ були одяг – Свита, Столата; іжа – Борщик, Кисіль, Куліш тощо. Деякі утворювалися від імен – Пилипча, Климовець, Стае, Стефан, Сабадан.

У наш час розглядувані антропонімічні типи мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності.

Прізвища на -енко (Кириленко, Коваленко) максимально часті в східній половині України, охоплюючи там 30-50% населення. А зона найбільшої чисельності прізвищ на -ук(-юк), -чук (Тарасюк, Німчук) охоплює значну частину Правобережної України, головним чином Поділля і Волинь (області Вінницька, Хмельницька, Чернівецька, південь і захід Житомирської і Волинської, Рівненська) і суміжну південно-західну частину Білорусії, де в Брестській і сусідній областях суфікси -уку -чук утворюють абсолютну більшість прізвищ.

Прізвища з формою -ак особливо часті на крайньому заході України – в Закарпатті.

Прізвища українські та неукраїнські. Одне із найпоширеніших прізвищ у всьому світі – Коваль – пов'язане з професією. З кузні пішли українські прізвища - Коваль, Коваленко, Ковалюк, Ковалик, Ковальчук. Російське – Кузнецов; Ковальов – у білорусів; Ковальський – у поляків; Ковач – у сербів, словенців і угорців; Ковачев – у болгар; Шмідт – у німців; Сміт – в англійців; Смед – у шведів; Фабр (Фебр, Лефебр) – у французів; Ковачичек, Коварик – у хорватів; Коварж – у чехів; Калейс і Кальвинш – у латишів; румунів – Феррару; грузинів – Мчеделі та Мчедлешвілі; вірменів – Дарбинян; тюркомоних народів – Темирчі, Демірчі, Демірджі.

Українські прізвища Мельниченко, Мельничук, Миколайчук, Петренко та інші вказують на далеких пращурів. У прізвищах німецького походження на це вказує закінчення -сон, -сен, -зон. Вільсон –,, син Вільяма”, Клаусон –,, син Клауса” тощо. В іранських мовах,, заде” –,, дитина”; наприклад таджицьке Турсун-заде, в тюркських,, огли”,,, оглу” –,, син” (турецьке Джа- фар-огли), у грузинських -швілі -,, народжений”, -дзе,,, син” в абхазьких –ба (Гунба, Ардзінба), в шотландських –мак (Макнамара), в ірландських – О' (О'Брайен).

Українські прізвища дуже часто схожі на шотландські. Так, українське прізвище Макогон у Канаді звучить як шотландське Макмагон (син могутнього), а Антонишин – як інтонейшн (інтонація).

Таким чином, антропоніми несуть на собі відбиток часу та місце свого виникнення. Вони можуть служити своєрідними координатами, при цьому нерідко безпомилковими.

Знайомство зі складом та історією прізвищ дає можливість знайти свої корені, розширює кругозір людини, дозволяє поглянути на деякі речі іншими очима. На жаль, ми не зможемо дати відповідь кожному читачеві на питання, звідки походить його прізвище, але окреслимо шляхи, якими він попрямує у своїх пошуках. Це перш за все архівні записи тих місць, звідки він родом. Його сьогоднішнє прізвище може бути неточним повторенням первісного прізвища (в результаті численних переписувань). Якщо точна первісна назва буде встановлена, потрібно звернутися до словників – історичних, діалектичних, тлумачних – і спробувати віднайти, яке ж слово лягло в основу прізвища. Цей шлях може видатися нелегким, оскільки прізвища утворювались, як правило, від імен предків, а історія імені відрізняється від історії прізвиша.

4. Топоніміка.

Ономастика – наука, яка вивчає власні імена, а історична ономастика вивчає історію власних імен. З одного боку, ця наука примикає до лінгвістики, з іншого, – до історії. Історик шукає в ономастичному матеріалі відомості про певні аспекти минулого рідного краю. А філологів вона цікавить з точки зору розвитку мови.

Крім цього, в ряді пунктів ономастика тісно зливається і з географією, етнографією, соціологією. Об'єднує їх і матеріал досліджень. Наприклад, літописи, розрядні книги, підсумки перепису тощо, які є основними документами для історичних досліджень, є також і невичерпним джерелом для ономастики. Але ці документи (географічні назви, імена та прізвища і т. ін.) історик, лінгвіст, етнограф, географ і соціолог аналізують по-різному, з різною метою та для одержання різної інформації.

Історичний потенціал, який є в імені, знаходить своє відображення в тому, що воно багатьма нитками пов'язане з різноманітними сферами людської культури. Воно виникає в колективі, з потреб колективу і відображає риси, що мають значення для колектива, який знаходиться на певному ступені історичного розвитку. Епоха і рівень знань людства накладає свій відбиток на ім'я. Звертання до окремих ономастичних основ і моделей завжди історичне, тому доповнення в ономастичне дослідження історичним моментом вкрай необхідне.

В ономастиці історика-краєзнавця найбільше за все цікавить топоніміка та антропоніміка.

Топоніміка – це наука про походження географічних назв (від грецьких слів " topos" – місце й " оnyma" – назва, найменування, ім'я), але топоніміка – поняття загальне. В сукупності її значень існує своєрідна градація.

Топоніміка включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т.д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 5) ороніми (назви хребтів, гір, долин, ярів, впадин і ущелин); 6) хороніми (назви країв і країн).

Проте в краєзнавстві виникає потреба детальнішої класифікації географічних назв. Серед гідронімів можуть виділятися: лімноніми (назви озер), потамоніми (назви річок), гелоніми (назви боліт). Серед ойконімів виділяються полісоніми (назви міст). В містах можуть існувати агороніми (назви площ), годоніми (назви вулиць), ергоніми (назви підприємств) та ін.

Для топоніміки характерні свої специфічні методи досліджень. Основну роль відіграють польові дослідження, збір первинного матеріалу, виявлення природних, історичних і етнографічних особливостей певного регіону, особливостей, які визначають своєрідність топонімів.

Топоніміка використовує методи, які притаманні історичній науці, – роботу з архівними матеріалами, аналіз письмових джерел. На службу топоніміці поставлені методи, які властиві географічній науці – картографічний, просторово-порівняльний та ін.

Велике значення має етимологія географічних назв, тобто пояснення їхнього походження, усвідомлення первинного змісту назви того чи іншого об'єкта.

Будь-яка географічна назва має своє значення. І переважна більшість їх виникла стихійно, проте зовсім невипадково: беззмістовних топонімів немає. Втім, частина з них цілком,, прозора”. Місто Львів, наприклад, заснував князь Данило Галицький у XIII ст. і назвав ім'ям свого сина Лева. Не може бути двох думок щодо топонімів Івано-Франківськ, Запоріжжя, Піщанка.

Однак багато топонімів розгадати не так легко. Що, наприклад, означають назви Карпати, Прип'ять, Чернігів, Харків чи Азовське море? Щоб відповісти на ці запитання, вчені-топонімісти проводять багаторічні кропіткі дослідження, звертаючись до здобутків історії, мовознавства, географії, етнографії, археології та інших наук. Але деякі топоніми України, які дійшли до нас із глибини віків, і досі не вдалося розшифрувати. Невідомо, наприклад, походження назв міст Фастів, Тульчин, найменування озера Світязь. Є чимало гіпотез, здогадок, проте багато з них ще чекають пояснень, які б задовольнили допитливих.

Місто Керч (Крим) у VI ст. до н.е. звалося Пантикапей і було грецькою колонією. Назву цю дехто пояснює даними скіфської мови, де панта –,, шлях”, а капа –,, риба”. У ІХ–ХІ ст. воно належало до Тьмутараканського князівства і називалося Кърчевъ. Від цієї назви і виводять сучасне Керч. Одні перекладають його як,, гора”, другі виводять із тюркського слова кертик –,, виїмка, розріз”, треті пов'язують із давньоруським,, кърчи”, що означає,, коваль”, четверті дотримуються думки, що це корчить –,, корчувати”, а ще –,, къръкъ” – горло, шия. Остаточно первісне значення назви Керч так і не встановлено.

Географічні назви служать серйозним доповненням документальним довідникам про давно минулі віки. Топоніміку через це називають мовою землі. їй довірили зберігати пам'ять про себе минулі епохи, зниклі народи і культури. В Європі, наприклад, Саксонія отримала свою назву від німецького племені,, саксів”, Бургундія – від давньонімецького племені,, бургундів”. А Париж пов'язаний з назвою гальського племені,, парісії”.

Таке звичне для нас слово,, Європа” тлумачилося по-різному в різних народів. Мабуть, ця назва походить від фінікійського слова,, Єреб”, що означає,, морок, Захід”, а у греків ця сама територія мала назву,, Єуропе”. Назва країни в Латинській Америці – Аргентина, що означає,, срібло”, пов'язана з легендарними уявленнями про казкові багатства цієї країни.

У давнину люди не розрізняли загальних і власних назв. Так, під словом,, вода” наші пращури розуміли і річку, і море, й озеро, і джерело, і воду в посудині. Освоюючи нові місця, людина надибувала нові річки, джерела, озерця чи гори, які чимось відрізнялися від уже відомих. Виникала потреба в їх розрізненні. Так народжувалися власні назви, або топоніми, наприклад: Велика Вода, Мала Вода, гора Чорна, гора Біла тощо.

Минав час... З'являлося все більше власних назв, особливо тих, що пов'язані з природою. Якщо на березі якоїсь річки росло багато сосен, її називали Соснівкою. Згодом ця назва поширювалася на все русло річки. Річку, в якій водилося багато бобрів, іменували Бобрівкою. Рікам, горам, окремим урочищам, серед яких жили наші далекі предки, давали імена роди чи племена різних народів. На території України в різні часи жили різні кочові народи. Згодом вони переселялися в інші місця, а деякі, розгромлені сильнішими, зникали назавжди. Та назви, які вони дали річкам, озерам, вершинам гір, байракам, залишилися й передавалися від племені до племені, від народу до народу. Частина цих топонімів дійшла до наших часів, багато з них видозмінені, старі назви нерідко витлумачують по-новому.

Чим більші річки, тим довше зберігалися їхні назви. Цікаво, що чим довшою була річка і чим більше народів жило на її берегах, тим більше назв мали окремі частини річища. Так, верхня течія Дунаю, де жили фракійські племена даки, була відома під іменем Дунавій, тоді як ту частину, що розташована нижче, на берегах якої мешкали племена гети, називали Істр. Адже й Дніпро мав різні назви: Борисфен – Бористен, Данапріс – Данапер, Славута – Славутич.

Можна впевнено сказати, що значна частина топонімів – творіння кількох народів. Є, приміром, у басейні Десни дві річки з однаковою назвою – Дівиця. На березі однієї з них притулилося село Салтикова Дівиця. Звідки ця назва? Здається, пояснюється все легко. Насправді відповідь далеко не проста.

Найменування це дуже давнє, взяте з індоєвропейської мови. Звучало вони колись як,, дхеціна” – джерело, течія. Людям, які жили пізніше, ця назва, як це часто буває, стала незрозумілою, і вони переосмислили її на схожу до попередньої, але зрозумілу. За тисячі років таке переосмислення могло відбуватися кілька разів, аж доки не набуло сучасного звучання. Пізніше назву цієї річки переселенці віднесли у теперішню Липецьку область Росії, отже й там є три Дівиці.

До індоєвропейських найменувань належать також назви таких річок: Стрий – правої притоки Дністра, та Остер (в давні часи Встр, Остр, Остредь) – правої притоки Десни. В індоєвропейській мові,, стр” означало – річка. Пізніше у праслов'ян цей корінь звучав як,, стр” – у значенні,, текти, струїтися, текуча вода, річка”.

Про походження назви цих річок існують й інші думки. Одні вчені виводять від скіфо-сарматського,.стр” – швидкий. Звідси, мовляв, стріла, стрижень, струг, струмінь та ін. Інші вважають, що гідронім походить з балтійських мов і що,, стр” означає,, річка”. Проте всі ці мови – дочки індоєвропейської прамови, тож не дивно, що цей корінь звучить у них подібно.

Найбільшою річкою Лівобережної України є Десна. Походження її назви пов'язують із давнім слов'янським словом,, десънъ” – правий, обумовлюючи цю назву тим, що слов'яни, рухаючись вздовж Дніпра на північ, зустріли праворуч річку і назвали її Десною, тобто,, Правою”. Деякі дослідники, підтримуючи цю гіпотезу, саме слово,, десънъ” виводять з іранського,, дасіна” – права. Інші вчені гадають, що назва утворилася поєднанням двох основ:,, дна” і,, сна”. Гадають, колись цю річку у верхній течії називали Сна, а в нижній, при впаданні в Дніпро, – Дна. Згодом ці дві назви злилися докупи - Де-сна, при цьому " н" у першій (нижній) частині випало, а звук,, а” змінився на звук,, е”– Дна – Сна, Д – н – а(е) – сна, Де-сна, Десна. Але є ще одна думка, назву Десна виводять від скіфського -сна, -сно, -сне,, вода, річка”.

Проте найбільш обґрунтованою гіпотезою вважають виведення гідроніма з індоєвропейського кореня де, де –,, яскраво блищати, світити”, до якого згодом приєднався іранський елемент –,, сън”, спільний для гідронімів Де - сна, Сн - ов, Сн - опот та ін. Існує ще одна Десна у басейні Південного Бугу. Назву її, ймовірно, перенесли туди у XVIII ст. переселенці з Лівобережжя.

Розшифровка топонімів – справа непроста і потребує кропітких досліджень, праці з джерелами, консультацій з представниками різних наук, інакше помилка неминуча.

Наприклад, ось таке пояснення назви річки Ворскли. Петро І після Полтавської битви, плаваючи річкою на човні, зронив у воду монокль – округле скло, яке служить замість окулярів. Довго шукали солдати те скло у воді, та так і не знайшли. І тоді Петро І начебто сказав:,, Віднині ця річка буде називатися Ворскла”. Це народна етимологія (від грецького,, етімон” – істинне значення слова). Виникла вона за подібністю звучання, звичайно, без урахування історичних фактів. Адже річка Ворскла в літописі згадується під 1105 роком, тобто майже на 700 років раніше, ніж жив Петро І, тому її назва має зовсім інше значення і походження.

Річку в давні часи називали Ворскол. Одні топонімісти найменування виводять від аланського слова,, Ворьс” – білий та тюрського,, кол” – вода. Таку назву алани могли дати за білуватий колір води у верхній течії річки, де вона протікає серед крейдяних порід, частково розчиняючи крейду. Тоді річка спочатку була відома як Ворьс, тобто Біла, а вже пізніше тюрки, які з'явилися на її берегах, додали свою частинку,, кол”. Так утворилася назва Ворскол, тобто Біла вода. На думку інших дослідників, назва походить від давніх слов'янських слів,, вор” – бір та,, скол” – світла, вона означала:,, світла річка, що протікає в бору”.

Змінюється людство, зазнає змін населення, але ономастичні назви залишаються. Такі назви становлять собою правдивий мовний релікт, якнайкраще збережений залишок мови, якою за давнини розмовляли тутешні люди.

Наприклад, довга суперечка про прабатьківщину слов'ян була розв'язана, в тому числі й за допомогою ономастики.

Походження назви,, слов'яни” пояснювали по-різному. Тепер мовознавцями доведено, що корінь -слову -слав – є дуже давнім і первинно означав,, текти, литися, зрошувати”. Вчені роблять припущення, за яким назва слов'ян означає,, мешканці тих місць, де багато річок, озер чи боліт”, і справді свої