Предмет і завдання ономастики. Основні напрямки ономастики
Ономастика (від грецького ONOMA – ім’я, назва) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає власні імена, їх функціонування в мові і суспільстві, закономірності їх утворення, розвитку і постійних перетворень. Вона виникла в результаті взаємодії досліджень з історичного джерелознавства і лінгвістики. Кожен онім – власна назва – містить інформацію про особливості іменованого об’єкту, історичну епоху, в якій виникла назва, етнос, котрий створив назву, мову, на якій створена назва і багато іншого. Власні імена виникли дуже давно в процесі розвитку мови. Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, є ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо. З часом у наукових дослідженнях виокремились два підходи у вивченні онімів. Перший об'єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий – вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу в філології ономастика – частина лінгвістики, дослідницький об’єкт істориків мови. Предметом досліджень ономастики як історичної дисципліни є географічні назви та власні імена в найширшому значенні. До географічних назв входять найменування місцевостей, а також гір і рік, країн та їх адміністративних одиниць, островів і частин світу, а крім того назви територіальні (полів, лугів, лісів, частин поселень та інших об’єктів подібного типу), в містах – назви вулиць і площ. До власних назв можна зарахувати особові імена, прізвища, прізвиська, різного роду лицарські псевдоніми, а також гербові назви, а також – назви племен і народів. Крім того, ономасти досліджують власні назви тварин (собак, коней, корів, овець), окремих будівель, наприклад палаців, фортець, будинків, готелів, млинів, човнів і кораблів. Ономастика має два основні вектори досліджень – лінгвістичний і історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках. Основу ономастикону (кола власних імен) становлять географічне середовище, біологічна природа людини, її антропологічний і расовий тип, тваринний і рослинний світ, космічні об’єкти тощо. В цілому ономастичний простір охоплює наступні власні імена: антропоніми – особові імена людей; етноніми –групові, родові, етнічні імена людей; топоніми – назви географічних об’єктів; космоніми – назви космічних об’єктів: галактик, зірок, планет, супутників, атсероїдів, комет і т. ін.; зооніми – власні імена тварин; фітоніми – назви рослин; хрононіми – назви періодів часу; ергоніми – назви політичних і громадських об’єднань людей; хрематоніми – назви різних предметів: знарядь праці, зброї, інструментів, приладів, побутових предметів, коштовностей і т. ін.; порейоніми – назви засобів пересування: автомобілів, потягів, літаків, кораблів, космічних апаратів і т. ін.; документоніми – назви документів, правових актів і т. ін.; алероніми – назви нагород; геортоніми – назви свят, ювілеїв, урочистостей; фіктоніми – вигадані імена, які використовуються в художніх творах; міфоніми – назви фантастичних об’єктів; теоніми – імена божеств. Народження онімів відбувається в результаті взаємодії різноманітних природних, мовних, соціальних, психологічних чинників. Без визначення ролі кожного з них в даному конкретному випадку неможливо встановити достеменне значення тієї або іншої власної назви. Тому ономастика є за своєю суттю синтетичною дисципліною, яка узагальнює методику дослідження і джерельну базу широкого кола природничих і гуманітарних наук – географії, астрономії, геології, історії, лінгвістики, а також джерелознавства, археології тощо. Значення історичної ономастики. Оніми, як історичне джерело, входять в коло досліджень історичної науки, джерелознавства, а також багатьох спеціальних історичних дисциплін. Для їх справжнього розуміння необхідно добре вивчити спосіб життя, світосприйняття, господарську діяльність, періпетії історичних подій, економічні і соціальні відносини в тих людських спільнотах, в яких у свій час народилися ці власні назви. Всебічний розвиток ономастичних досліджень є необхідною передумовою для подальшого поглибленого вивчення історії, філології, етнографії та інших гуманітарних наук. Найбільший ефект дає вивчення ономастичних джерел в дослідженнях на стику наук. Власне ім’я є своєрідним історичним джерелом. Своєрідним способом у ньому закодована інформація про минуле людського суспільства. Особливе значення ономастики для істориків полягає в тому, що вона поряд з археологією, етнографією, лінгвістикою, фольклористикою дає змогу дослідникам зазирнути в такі глибини часу, про які немає інформації в писемних джерелах. В результаті можуть бути висвітлені невідомі науці події політичної, економічної, соціальної історії, досліджена матеріальна і духовна культура минулих часів. При наявності писемних джерел інформація, закладена в онімах, завжди суттєво доповнює інформацію, котру містять в собі письмові джерела. Подальший успішний розвиток історичної науки в першу чергу залежить від підвищення інформативної віддачі історичних джерел. Цьому прямо сприяють дослідження в галузі ономастики, розвиток її як спеціальної історичної дисципліни, що має свій власний об’єкт дослідження. Ономастичні дані бувають двоякого роду: збережені в сучасній живій мові й уже зниклі з неї, але відбиті в текстах минулих часів. Відмінність це певною мірою формальне, оскільки на ділі, за досить рідкісними винятками (зв'язаними звичайно з аналізом мікротопонімії), дослідник має справу з ономастичними даними, уже вбраними в письмову форму, так що справа лише в часі створення тексту. Найбільшу цінність представляють, природно, відомості, синхронні досліджуваному часу, але досить часто через нестачу джерел доводиться задовольняти більш пізніми, іноді й більш ранніми матеріалами. У першу чергу це стосується топонімії. Левова частина середньовічних ономастичних даних утримується в нарративних (оповідальних) і особливо в документальних джерелах; по зрозумілих причинах законодавчі в цьому змісті набагато бідніше. Звичайний документ тієї епохи нерідко взагалі на загал полягає на добру половину з антропо- і топонімів: крім імен учасників угоди і її об'єктів (головним чином земельних і, отже, що бідують у локалізації) у ньому, як правило, є також більш-менш довгий список свідків. Картина стане повною, якщо врахувати, що події, у тому числі й сам акт створення грамоти, найчастіше датувалися за іменами правителів, а земельні володіння суцільно й поруч характеризуються за іменами їх нинішніх і минулих власників, а також обробних їхніх селян-власників. Дуже насичені антропонімічними відомостями земельні й податкові описи, прибутково-видаткові книги, боргові й заставні зобов'язання. Документ без власних імен – рідкість, виключення із правил; інша справа, що документи різних типів містять неоднакову кількість онімів. Інформативні можливості нарративних джерел щодо цього менш значні. Деякі види нарративних текстів, наприклад трактати й проповіді, часом майже зовсім обходяться без згадування конкретних людей і місць їх проживання. Хроніки, літописи, послання, тим більше саги або мартирологи, звичайно, набагато багатші, але все-таки поступаються документальним. Цінність їх, однак, дуже велика: не говорячи вже про те, що в багатьох випадках це практично єдині носії ономастичних відомостей (саги для Скандинавії до XIII ст., літописи для Русі до XIV ст.), саме ці відомості трохи інші, чим в грамотах і описах. По останнім можна скласти родовід, але з меншою впевненістю в його повноті, чим по хроніках, мемуарах і подібним їм творам. Зрозуміло, число родоводів, що відтворюються по нарративних пам'ятниках, мізерні в порівнянні з тими, що засновані на документах, і, як правило, не містить у собі родоводів простолюду, але зате здебільшого вони надійніше й повніше і тому можуть служити свого роду еталонами, оберігаючи нас від помилок в оцінці чисельності родин, правових і моральних відносин між родичами і т.д.
|