Становлення ономастики як спеціальної історичної дисципліни

Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап – це т. зв.,, доакадемічна доба”, коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. – першу половину ХХ ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст.), коли ономастичні ослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.

Значний внесок у ономастичні дослідження зробили як вчені-лінгвісти, так і історики. Зокрема, велика роль Я. Розвадовського, М. Рудницького, польського мовознавця Т. Лер-Сплавінського,

Великий внесок у зародженняя ономастики зробили Нестор-літописець, Стефаній Славинецький, Памво Беринда.

У російській історіографії серед істориків в ХVІІІ ст. першим особливу увагу на оніми звернув В. Татіщев. У ХІХ ст. особливо слід відмітити роботи Марсова, М. Надєждіна, І. Філевича. На межі ХІХ–ХХ ст. над вивченням онімів працювали видатні російські сходознавці: В. Радлов та В. Бартольд, П. Маштаков. Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження Я. Головацький, який у своїх студіях спирався на досягнення тогочасного слов’янського мовознавства і праці П.-Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. та Я. Гріммів.

Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Мертье-Делагард, а на початку ХХ ст. – відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін.

У ХХ ст.ономастичні дослідження здійснювали відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич, К. Цілуйко, Ф. Шевченко, О. Компан, історик П. Чучка, Ю. Карпенко, історик С. Бевзенко та ін.

Подальший розвиток ономастики в Україні відначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів.

З середини 60-х рр. ХХ ст. по-перше різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, по-друге поглибилась їх спеціалізація. З ономастики, яка вивчає власні назви, остаточно виокремлюються спеціальні історичні дисципліни, котрі мають більш вузький предмет дослідження. Насамперед, це топоніміка – дисципліна, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, що вивчає власні імена людей, етноніміка – вивчає власні імена племен, народів, держав. Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикону. Це – космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об’єктів), теоніми (імена міфічних та релігійних персонажів), зооніми (прізвиська та назви тварин) та ін.

В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен людей (Г. Півторак), проблеми української антропонімії (Р. Керста) тощо.