Українська вексилологія Історія використання знамен, стягів на українських землях

Становлення української вексилології як наукової дисципліни відбувається фактично протягом останніх 15–17 років. На сьогодні продовжується розробка методології й терміносистеми, виявляються й систематизуються нові архівні матеріали, ведуться різні дослідження, опрацьовуються основні засади сучасного творення прапорів з метою формування цілісної геральдично-вексилологічної системи.

Перші публікації, присвячені українським прапорам, мали переважно описовий характер. Важливим етапом для утвердження національних символів була вищезгадана дискусія 1911–1913 рр. між львівськими та київськими дослідниками (І. Крип'якевич, С. Томашівський, К. Широцький) та подальша поява низки публікацій на цю тематику після 1917 р. (В. Різниченко, С. Шрамченко та ін.).

Піді впливом прийнятих у німецькій геральдиці норм побудови прапорів у 1920–1930-х роках у Західній Україні поширилася думка, що національний прапор повинен мати зворотний порядок розташування кольорів – із жовтою смугою вгорі (Т. Скотинський). Це призвело до затяжних дискусій та суперечок, які тривали вже в діаспорі фактично до 1990 р. (В. Січинський, М. Битинський, Р. Климкевич, В. Трембіцький та ін.). У науковий обіг було запущено низку неточностей та помилкових тверджень. Основними причинами такого стану вивчення проблеми були: трактування національних символів як,, буржуазно-націоналістичних” в умовах УРСР і відповідно – відсутність будь-яких спеціальних досліджень на цю тему в радянській історіографії; неможливість доступу дослідників з-поза меж УРСР до радянських архівних збірок, оскільки матеріали з цієї теми мали гриф,, таємно” й зараховувалися до так званих,, спецфондів”; плутанина з датуванням за юліанським та григоріанським календарями, оскільки новий календарний стиль було запроваджено в УНР тільки з 1 березня 1918 р.; друкарські помилки, хибні цитування дослідниками чужих праць, а то й просто творчі домисли окремих авторів; тенденційність з огляду на політизацію питання про порядок розташування кольорів на прапорі.

У радянській історіографії розглядалися хіба що проблеми козацьких прапорів, і то переважно під мистецтвознавчим оглядом (М. Макаренко, В. Іванов, І. Крип'якевич, Я. Ісаєвич, І. Величко, П. Жолтовський). Тільки з процесом національного відродження в 1989–1991 рр. значну увагу було приділено питанню національного прапора (К. Гломозда, А. Гречило, Я. Дашкевич, Б. Якимович, В. Сергійчук та ін.). Діяльність Українського геральдичного товариства та пов'язаних з ним академічних, установ і організацій, проведення з 1991 р. щорічних наукових геральдичних конференцій у Львові дали поштовх до всебічного вивчення окремих напрямків та аспектів вексилологїї: дослідження козацьких П. (Л. Гісцова, С. Лепявко, Ю. Мицик, Ю. Савчук, В. Стафійчук та ін.), міських і територіальних (А. Гречило, Є. Турек), цехових (Ю. Легун, О. Соловка), організаційних (О. Круковський, А. Сова), військових (М. Чмир, М. Слободянюк, В. Карпов), церковних хоругв (Р. Косів), проблем термінології (Б. Якимович, О. Кохай) та ін.

Методологічну основу вексилологічних досліджень становить системний підхід опрацювання матеріалу та вивчення предмету в контексті тих процесів і явищ, які найбільше впливали на його розвиток. Поряд із загальнонауковими методами застосовується джерелознавчий аналіз у поєднанні з прийомами та елементами порівняльно-історичного, статистичного методів. Метод порівняння й систематизації дозволяє узагальнити основні типи прапорів, визначити їхні спільні та відмінні характеристики. Метод аналізу та синтезу прапорів дає змогу окреслити основні тенденції розвитку прапорництва. Також використовуються методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими СІД.

Джерельну базу вексилології становлять збережені пам'ятки з музейних колекцій. На жаль, чимало експонатів було знищено протягом радянського періоду як,, націоналістичні” чи такі,,, що не мають історичної цінності” (зокрема у збірці Львівського історичного музею). Багато українських прапорів, хоругв і знамен знаходяться за межами України –в музеях Росії, Польщі, Швеції, Словаччини, США, Канади та ін. Окремі реліквії тепер повертаються на Батьківщину.

Специфіка вексилології полягає в тому, що основні джерела – оригінальні прапори, знамена чи штандарти – є недовговічними. Тому для вивчення та досліджень пам'яток давнішого періоду необхідно залучати не лише речові, а й писемні описові джерела та іконографічні матеріали, які зберігаються у фондах архівних установ чи рукописних збірках бібліотек.

Вивчення прапорів у світі велося в рамках різних геральдичних організацій. Першою вексилологічною науковою організацією став Центр дослідження прапорів, заснований 1962 року в США, який ставив за мету зібрати різноманітні прапорничі джерела, сформувати бібліографічні покажчики з дисципліни, видавати періодичний бюлетень („Тhе Flаg Вullеtіn”, перше число вийшло ще у 1961 р.). У 1965 р. в Мюйдерберзі (Нідерланди) відбувся Перший вексилологічний конгрес, під час якого заслухано було 17 доповідей, а також вирішено заснувати міжнародну організацію. Ці конгреси стали періодичними (проводяться раз на 2 роки). У Бостоні (США) під час Третього вексилологічного конгресу 7 вересня 1969 р. було утворено згадувану вище FІАУ (Fеdеrаtіоn Іntеrnаtіоnаlе dеs Аssotіаtіоns Vехіllо1оgіquеs). Нині вона об'єднує понад 50 організацій з різних країн світу, більшість з яких веде активну дослідну роботу і видає власні друковані часописи.

Науковий розвиток вексилології в Україні пов'язано з Українським геральдичним товариством (далі – УГТ), утвореним 9 липня 1990 р. у Львові. Від 1991 р. УГТ проводить щорічні наукові геральдичні конференції, на яких також розглядаються питання вексилологічної термінології, методики досліджень та ін. Від 1993 р. видається вісник УГТ,, Знак”, в якому регулярно приділяється багато уваги мілітарному, муніципальному, територіальному прапорництву. У 1995 р. УГТ стало членом FІАV, представники Товариства беруть участь у міжнародних вексилологічних конгресах.

Завдяки діяльності УГТ активізувалися вексилологічні дослідження в університетських, музейних і архівних установах, а також академічних інституціях,, в яких працюють члени Товариства: ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ та Інституті історії України НАНУ (зокрема, в останньому вексилології присвячена окрема рубрика в періодичному збірнику,, Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та практики”). У ЛНУ ім. І. Франка для студентів історичного факультету від 1999 р. опрацьовано й читається спецкурс – або окремо, або в рамках спецкурсу,, Українська геральдика та вексилологія”.

На формування прапорництва на українських землях важливий вплив справили як традиції Візантії, Центральної Європи, Скандинавії, так і східна практика використання бунчуків – прикріплених до древка кінських хвостів. Про вживання стягів у Київській Русі маємо згадки у писемних та іконографічних джерелах. Переважно це були трикутні клиноподібні прапорці з релігійною символікою.

Давні хроніки та літописи досить часто подають відомості про використання різних прапорів Скажімо, Я. Длугош описує під 1209 р. епізод, коли русини у бою біля Галича захопили польську хоругву, підняли її вгору, а поляків, що збіглися до неї, знищили. Галицько-Волинський літопис повідомляє про облогу в 1229 р. Данилом і Васильком Романовичами разом із Конрадом Мазовецьким польського міста Каліша, коли міщани дорікали Конрадові:,, Якщо руська хоругва стане на заборолах, то кому честь учиниш? Чи не обом Романовичам? ” Після придушення смути в Галичі у 1238 р. Данило на знак перемоги поставив на Німецьких воротах свою хоругву. На печатці короля Юрія з документу 1316 р. (вважається, що це печатка Юрія Львовича) маємо типове для тогочасних європейських володарських печаток зображення – вершник на коні в одній руці тримає щит з гербом, в іншій – спис з прикріпленим прямокутним прапорцем з трьома косицями. Про прапори,, Львівського королівства” середини XIV ст. повідомляють т. зв.,, Книга знань” і тогочасні південноєвропейські портолани (морські компасні карти), хоча ці джерела потребують доволі критичної оцінки.

Першим джерелом, яке містить докладні описи хоругв українських земель, полки яких брали участь у Грюнвальдській битві 1410 року, є згадувана вище хроніка Я. Длугоша. її відомості підтверджуються надалі низкою інших згадок, що свідчить про стабілізацію в цей час символіки адміністративно-територіальних утворень. Із розвитком від XIV ст. місцевого самоврядування на основах Магдебурзького права поширюється використання міських і цехових прапорів (описи деяких з них навіть фіксувалися у королівських привілеях). Окремо слід виділити функціонування церковно-процесійних і поховальних хоругв.

Значний вплив на українське мілітарне прапорництво справив розвиток козаччини. Наймаючи козаків для воєнних походів, монархи перш за все дарували їм клейноди, серед них і прапори, що трактувалися як знаки визнання особливих бойових заслуг. Так, наприкінці XVI ст. запорізькі козаки отримали хоругви від імператора Священної Римської імперії Рудольфа II, цісаря Максиміліана, семигородського князя, а пізніше – від польських королів, московських царів, турецьких султанів. Під час національно-визвольної війни козацьке військо використовувало прапори різного забарвлення із зображенням зірок, хрестів, місяців, гетьманських або земельних гербів. Історичні джерела подають різні види гетьманських прапорів, а до числа гетьманських клейнодів належав також бунчук.

Від другої половини XVII ст. з утвердженням в Гетьманщині сотенно-полкового устрою використовувалися полкові, сотенні, курінні та інші корогви (великий полковий прапор), знамена й значки (малий прапор). Ордером гетьмана Кирила Розумовського у 1755 р. було уніфіковано порядок зображень елементів на сотенних і полкових прапорів – з лицьового боку фігурував національний герб (козак з мушкетом), а з іншого – знак відповідної сотні чи полку.