Історія нагород та відзнак

Рання фалеристика традиційно входила до складу нумізматики. Як самостійна диcципліна стала виділятися в першій половині XX ст. Це пов’язано з появою дослідницьких робіт Дурова В. А., Спасського та Ільїнського.

Великий внесок у розвиток науки Г. Антонова, Г. Баркова, Г. Круглова, Я. Семотюка та ін.

Термін,, фалеристика”, що дав назву окремій спеціальній історичній дисципліні, вперше був оприлюднений у 1937 року в Чехословаччині. Його запровадив відомий дослідник нагород і колекціонер Олдржих Пільц. Поширення це поняття набуло у післявоєнні роки в зарубіжних фахових виданнях Німеччини та Франції, зокрема у виданні,, Європейський журнал для колекціонування орденів і знаків розпізнавання”. Особливого значення для становлення фалеристики мала монографія В. Мержички,, Фалеристика” (1976), в якій чітко окреслено коло питань, якими має опікуватися фалеристика, подано прикладні схеми класифікації нагород, окреслено основні джерела нагородного комплексу. Для поширення нового наукового терміну в 1960 – 1970-ті роки багато зробили чеські вчені 3. Свобода і 3. Мікал.

У радянській історичній науці термін фалеристика. вперше з'явився 1965 року в статті відомого дослідника і колекціонера Р. Шейна,, Фалеристика – сестра нумизматики”, надрукованій в журналі,, Декоративное искусство”. У 1973 р. лінгвіст А. Суперанська ввела до наукового обігу слово,, фалеронім”. Стрижневе поняття,, фалера” вже існувало, тому назву будь-якої нагороди або знаку вирізнення дослідниця визнала за необхідне виразити через узагальнене власне ім'я – фалеронім. Назву створено із суворим дотриманням моделі ономастичного першоутворення з латинським терміноелементом в основі. Поняття фалеристика, фалеронім увійшли до енциклопедичних видань як правомірні складові наукової мови.

Нагороди і пам’ятні знаки відомі з найдавніших часів. Ще у VI ст. до н. е. в армії Римської республіки воїни, які відзначилися у битвах, одночасно із підвищенням по службі та збільшенням грошової винагороди або долі при розподілі трофеїв отримували право носити особливі золоті та срібні зап’ястя на руках, нашийні ланцюжки, медальйони із зображенням свого полководця чи покровителя. Найвищою відзнакою за бойові заслуги були вінки з дубових та лаврових гілок, що їх вручали перед військом за врятування життя товаришів у бою, подвиги при взятті ворожих укріплень, фортець тощо. Лавровий вінок тріумфатора – найвища нагорода, якою відзначали полководців.

У середні віки поширилася традиція нагородних відзначень у вигляді земельних угідь, отримання яких засвідчувала грамота, де перелічувалися подвиги чи заслуги нагородженого; часто при цьому дарували нашийну мініатюру з образом сеньйора, надавали лицарське звання. Така практика існувала у багатьох європейських державах. Особливого значення вона набула у період зміцнення централізованої влади.

Про наявність особливого виду відзнак – фалер згадують у своїх творах давньогрецькі історики Геродот та Ксенофонт. Історик Пліній писав, що ці відзнаки посідали найвищу сходинку у системі нагород; він наголошував на тому, що факт вручення фалери вершникові свідчив про його особисту мужність у бою з ворогом. Фалери прикріплювали до обладунку воїна. Коли фалери виступали в якості колективної нагороди, то їх прикріплювали до вексиллумів – прапорів, що їх на довгій жердині виносили перед строєм. Традицію кріплення на прапорах нагород військових частин спостерігаємо і в нові часи, зокрема у період Великої Вітчизняної війни.

Ордени в їхній сучасній формі виникають у Західній Європі у XIV ст. До числа найстаріших за часом створення відносяться: ордени Підв’язки (Англія, 1348), Савойського герцогства – Благовіщення (1362), бургундський, потім іспанський та австрійський – Золотого Руна (1429), згодом шведський – Меча (1522) і французький – Св. Духа (1579). Ордени призначалися, як правило, для представників дворянських родів, воєначальників, улюбленців королів та царів, ієрархів церкви. Вони надавали їх власникам чимало привілеїв, серед яких важливе місце посідало отримання кавалером лицарського звання, пізніше – права на особисте або спадкове дворянство.

У XVI – XVII ст. в Московській державі для нагородження,, людей служилих” використовували золоті медалі-монети з вушком (,, золоті московки”), якими відзначали за ратні подвиги. Воєводи, які відзначилися особисто в боях, одержували велику золоту медаль на ланцюжку. Називали ці нагороди срібними алтинами. В цілому нагородна система Київської Русі, пізніше Московської держави та періоду Козаччини була значно де-мократичнішою, аніж у країнах Європи, де відзначалися не безпосередні учасники воєнних операцій, а воєначальники та їх найближче оточення. Як правило, нагороджували всіх учасників переможних битв і військових керманичів, хоч певна нагородна ієрархія існувала і тут: воєначальники отримували золоті відзнаки, вояки – срібні і бронзові. Така практика збереглася і при запровадженні медалей-монет.

Історія становлення і розвитку нагородної справи в Росії-СРСР. Значний матеріал для дослідників містить історія російської фалеристики (1698 – 1917). За різний час в імперії були створені: орден Св. Апостола Андрія Первозванного (1698), орден Визволення, невдовзі перейменований на орден Св. Великомучениці Катерини (1714); орден Олександра Невського (1725); Воєнний орден Св. Великомученика і побідоносця Георгія (чотири ступені, 1769); орден рівноапостольного князя Володимира (1782). Список існуючих орденів у 1797 р. був поповнений орденами Св. Анни, Білого Орла (1831), Св. Станіслава (1765), який вважається покровителем Польщі. До нагородної системи Росії у 1797 р. було долучено також Орден Св. Іоанна Ієрусалимського.

Кожен з орденів мав статут, стрічки визначених кольорів, ступені ієрархії, зірки. Кавалери й офіціали орденів одягалися у відповідні орденські однострої. Нагородження відбувалося згідно із порядком наступності та із суворим дотримуванням ієрархій ступенів орденів у нагородній системі, яка проіснувала до середини XIX ст. Двічі одним і тим самим орденом (одного достоїнства) не нагороджували. До 1826 р. всі ордени давали право на дворянство, з 1846 р. – тільки Св. Анни, Св. Станіслава І ст., Св. Георгія, Білого Орла, Олександра Невського. Ордени із ступенем більш нижчого класу не давали для їх кавалерів права на особисте дворянство.

До 1797 р. знаки орденів щедро прикрашали дорогоцінним камінням, пізніше зірки і ордени з діамантами стали вважатися більш високим ступенем нагороди. За 219 років існування нагородної системи в Росії орденські відзнаки не отримав жоден селянин чи робітник. У російському законодавстві прямо зазначалося:,, Мещанам и лицам сельского состояния ордена не испрашиваются".

У 1807 р. для героїв-солдатів було засновано особливий Знак ордена Св. Георгія (,, Знак отличия военного ордена для нижних воинских чинов”). З 1856 р. він розділяється на чотири ступені. У 1913 р. цей знак отримує назву солдатського Георгіївського хреста і був офіційно затверджений як орден, але тільки воєнний і виключно для солдатів та унтер-офіцерів.

В Російській імперії було створено великий масив нормативних нагородних документів. Статути орденів, порядок нагородження ними в мирний і воєнний час, особливі права і привілеї нагороджених, тощо заносили до Зводу законів Російської імперії. Нормативна база детально регулювала всі питання, що стосувалися відзначень за заслуги, форми нагородних подань, статистики тощо.

1 (14) листопада 1917 р. ВЦВК та РНК Росії прийняли декрет,, Про знищення станів і громадянських чинів”. Про ордени і медалі конкретно не йшлося, однак їх скасували разом із чинами. Офіційно царські ордени було скасовано, як і зовнішні знаки чинів та титулів, декретом від 16 (29) грудня 1917 р.

У вересні 1918 р. були засновані перші революційні радянські нагороди – ордени, знаки відзначення за мужність: Почесна революційна зброя (шабля) та Почесна революційна вогнепальна зброя (маузер) із кріпленими на них орденами – знаками ордену Червоного прапора РСФРР, що розглядався спочатку як бойова нагорода.

У республіках, які виникли після розпаду Російської імперії, були засновані власні системи нагород.

Поширеною групою відзнак у перші роки радянської влади стали,, нагрудні знаки”. Бронзові та срібні жетони у вигляді медалей почали карбувати на честь перемоги більшовиків у жовтні 1917 р., а пізніше – з нагоди різних визначних подій, пов'язаних із знаменними датами в історії (,, будівництво Шатурської електростанції”, будівництво перших об'єктів,, ГОЕЛРО”, відмінні стрільби тощо).

Радянські нагороди і знаки відзначення 1920–1941 рр., на відміну від Ордена Червоного Прапора, створеного для нагородження військовиків, змінили вектор делегованості. Відтепер країна потребувала героїзму в праці, самовідданості на виробництві, у всіх галузях народного господарства. У грудні 1920 р. був заснований орден Трудового Червоного Прапора РСФРР.

За прикладом Російської Федерації трудові нагороди заснували й інші республіки, зокрема, Азербайджанська СРР (1921), Вірменська (з 1922), Грузинська (грудень 1930) та ін.

Радянська нагородна система, яка проіснувала з 1918 р. до грудня 1991 р., була досить представницькою та розвиненою. її склали 21 союзний орден (разом із ступенями їх було 38) і 61 нагородна медаль.

Формування комплексу трудових нагород СРСР відноситься до часу перших п'ятирічок. У 1928 р. з'явився загальносоюзний цивільний орден Трудового Червоного Прапора СРСР. З квітня 1933 р. постановою Президії Раднаркому СРСР було припинено нагородження республіканськими орденами – відтоді нагороджували виключно орденами СРСР. Питання про 21 республіканську нагороду (всі нагородження попередніх років вважалися чинними) не розглядалися і не вивчалися до розпаду СРСР.

Вищою нагородою СРСР був Орден Леніна (1930), який з 1988 р. став виключно особистою, а не колективною відзнакою. У 1941–1945 рр. було засновано дев'ять орденів за ратні подвиги, найвищим з яких був Орден,, Перемоги” (1943).

Від кінця 1930-х років в СРСР склалася складна нагородна система з кількох видів нагород: 1) ордени СРСР; 2) нагородні медалі СРСР (з 1938); 3) почесні звання; 4) Почесний Революційний Червоний Прапор; 5) Почесна Революційна Зброя; 6) Почесна Грамота Верховної Ради СРСР (з 1936); 7) грошова винагорода (Державні премії).