Еволюція поглядів на феномен ризику

Будь-яка діяльність людини, особливо у сферах еконо­міки та підприємництва, пов'язана з вибором і прийнят­тям рішень щодо поведінки, дій (у т. ч. бездіяльності) за умов неповної інформації. Джерела невизначеності мо­жуть бути найрізноманітнішими: нестабільність економіч­ної, соціальної або політичної ситуації, непрогнозованість поведінки партнерів, випадкові фактори, виникнення і мінливість яких передбачити неможливо (наприклад, погодні умови, невизначеність смаків і переваг споживачів, неточність інформації тощо).

Ризик як феномен буття виник на нижній сходинці ци­вілізації з першою усвідомленою людиною можливою не­безпекою і супроводжує всю еволюцію людства.

Міжнародний інститут дослідження ризику виявив, що недостатній рівень розвитку базової економічної науки зумовив відсутність окремих необхідних базових дефініцій і понять. До них, зокрема, належить і ризик. Етимологічно слово «ризик» у різних мовах пов’язується насамперед з появою непевності та небезпеки в різних сферах господарювання та соціально-економічного буття, на що вказує розвиток термінології. Так, у словниках європейських народів слово «ризик» вживається у наближено подібних формах і семантиці, наприклад, в аглійській мові «risk», албанській «rezik», болгарській «риск», чеській «risiko», у фінській «riski», французькій «risque», італійській «rischio», німецькій «risiko», іспанській «riesqo», у румунській «risk». Подібність у виразі цього поняття в різних мовах свідчить про єдиний корінь походження слова «ризик». Як стверджується у спеціальній літературі, це слово є звульгаризованою формою латинського терміна «resecum», котре в перекладі означає «небезпека» або «скеля». Такий зв’язок невипадковий, бо, як відомо, зіткнення з прибережною скелею у мореплавців вважалося найбільшою небезпекою. У грецькій мові термін «ризик» співзвучний з терміном «ріса», що давньогрецькою означає «корінь», який, виступаючи над поверхнею грунту, може стати небезпечною перепоною на шляху. Отже, походження терміна «ризик» у багатьох європейських мовах Вольф-Рудігер Гейльман інтерпретує як відчуття небезпеки. На його думку, це — момент зіткнення з небезпекою (наприклад, як у китайському виразі ризику «WEI — JI», де поєднані два самостійних слова: «WEI» — «нещастя» і «JI» — «шанс». Зазначимо, що ієрогліфічний знак китайського слова «WEI» майже цілком відповідає значенню японського терміна «KI», взятого з виразу «KI-KEH» — «випадок, шанс». Обидва ієрогліфічні знаки мають семантичне насичення «ризик», тобто небезпека, нещастя).

Ризик як історична категорія виник на зорі цивілізації — тоді, коли у людини з’явилось усвідомлення щодо можливості виникнення несприятливих ситуацій, холоду, голоду, мору тощо. Таким чином, незважаючи на окремі нюанси та синтаксичні відмінності терміна «ризик» у різних мовах, його походження на побутовому рівні так чи інакше пов’язане з розумінням небезпеки, можливих збитків, загрози, ненадійності, незнан­ня, невизначеності тощо. Отже, про ризик, зокрема економічний, відомо з давніх-давен.

Ураховуючи онтологічні та етимологічні принципи дослідження, почнемо з Біблії — Книги книг, яка подає передусім вчення релігійного та метафізичного спрямування, котре містить не тільки ряд глибинних семантичних шарів, але й людські знання, і вся етико-соціальна, розумова діяльність знаходять у ній невичерпні багатства й досі. Наведемо дише кілька з багатьох цитат, які, на нашу думку, стосуються проблем економічного ризику. У розділі 41 книги Буття, де Йосип тлумачить сни фараона про семеро корів гарних і семеро корів худих, зокрема, пишеться: «Нехай учинить фараон, і нехай призначить урядників над краєм, і нехай за сім літ достатку збирає п’ятину врожаю єгипетської землі. І нехай вони позбирають усю їжу тих добрих років, що приходять, і нехай вони позбирають збіжжя під руку фараонову, на їжу по містах, і нехай бережуть. І буде та їжа на запас для краю на сім літ голодних, що настануть в єгипетській землі, — і край не буде знищений голодом». Тут ідеться, зокрема, про запаси як один із способів зниження ступеня ризику.

У 25-му розділі Євангелії від Матвія, у притчі про таланти (талант — вага срібла, приблизно 26—35 кг), пишеться: «Так само один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, — кожному за спроможністю його. І відійшов. А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, — і набув він п’ять інших талантів. Так само і той, що взяв два — і він ще два інших набув. А той, що один узяв, пішов та й закопав його в землю, — і сховав срібло пана свого». Зрозуміло, що сутність (семантика) цієї притчі має кілька шарів. Але якщо розглядати вчинок третього раба лише з економічного погляду, то неважко помітити, що йдеться тут також і про ризик невикористаних можливостей, за що цей лукавий раб і був покараний своїм хазяїном, коли останній повернувся додому.

Більшість істориків стверджують, що в XVI—XVII століттях, в епоху великих географічних відкриттів і морських подорожей, прибутки від торговельних операцій (якщо останні закінчувались успішно) були величезними і прямо пропорційними ступеню ризику. Фахівці висловлюють думку, що підставу вважати ризик предметом турботи ще античного світу дає М. І. Фінленд, автор книги «Античне господарство».

Наукові ж уявлення щодо ризику складалися поетапно. Це явище почали вивчати статистики, економісти, юристи, математики. На думку польського економіста Здіслава Шиманського, взаємозамінне вживання термінів «ризик» і «надзвичайний випадок» не завжди виправдане, оскільки останній термін має ширшу сферу охоплення, а тому не досить точний.

Вперше наукове, математичне визначення поняття «ризик» було сформульоване понад 200 років тому німецьким математиком Йоганном Ніколаусом Тетенсом (1736—1807) у праці «Вступ до розрахунку життєвої ренти і право на її отримання», виданій ще у 1786 р. в Лейпцігу. Цим самим він започаткував основи нового наукового напряму — ризикології, науки про ризик в економіці, яка знайшла практичне застосування у багатьох сферах економіки, зокрема страхуванні життя. Дослідники його творчості наголошують, що навіть за відсутності на той час необхідного емпіричного матеріалу він усе ж дуже часто інтуїтивно робив правильні висновки. З цього приводу йому приписують каламбурний вислів: «…Навіть коли відсутня теорія, то все ж добре видно, як вона повинна бути застосована»^*. Й. Тетенс запропонував узяти мірою ризику половину величини середньоквадратичного відхилення, вважаючи його обсягом очікуваного збитку страхового закладу, який виникає за умовами договору страхування. Відповідно до цього виникла поширена теза, згідно з якою ймовірність є лише мірою величини ризику, але не може бути ним самим.

Відомий усім видатний англійський економіст Адам Сміт на зорі промислової революції вважав за необхідне включати в прибуток щось подібне до страхової премії як компенсацію ризику, на який відважилась особа, вклавши свої капітали у певну, обтяжену ризиком справу, тобто в А. Сміта ризик є чинником частки одер­жаного прибутку. Приблизно півсторіччя згодом Г. фон Тю­нен вводить відмінність між застрахованим ризиком, який має покриватись передусім статтею «накладні витрати», і ризиком, що не може бути застрахованим і якому повинна відповідати частка прибутку, тобто котрий означає, наприклад, можливість банкрутства компанії (фірми).

Зростання питомої ваги ризиків, спричинених науково-технічним прогресом, привело наприкінці XIX століття до подальшого зростання наукового значення терміна «ризик».

Найпоширенішим, але й надто суперечливим у теорії ризику є погляд, згідно з яким ризик є непевністю. Понятійний тандем виявився настільки тісним, що, як зауважив відомий польський учений, професор Оскар Ланге, ще економісти неокласичної школи (кінець XIX—початок XX століття) протягом тривалого часу здебільшого замість терміна «ризик» вживали термін «непевність».

Наукова дискусія навколо обґрунтованості трактування поняття «ризик» через «непевність» точиться вже понад 100 років. Уперше спробу висвітлити з цього погляду економічний аспект ризику зробив американський вчений Алан Віллетт у праці «Економічна теорія ризику і страхування», виданій у 1901 р. Він виходив з концепції, що хоча термін «ризик» і вживається в різних значеннях, але все ж панує загальна думка, що він якимось чином пов’язується з поняттям непевності. Останнє може характеризувати кожну ситуацію, в якій неможливо абсолютно точно уявити процес діяльності та його наслідки, тобто там, де неможливо виявити причинно-наслідковий (детерміністичний) зв’язок між елементами цього процесу. Тому свій погляд на співвідношення ризику і непевності А. Віллетт сформулював, виходячи з принципу загального детермінізму, тобто з того, що всі очевидні явища, зокрема й випадкового характеру, обов’язково є явищами причинно-наслідкового характеру і тому виступають як наслідки інших явищ-причин. Але незнання повної групи передумов призводить до ефекту випадковості, тож, у людей виникає стан непевності.

Таким чином, згідно з А. Віллеттом ризик є об’єктивним, але зкорельованим із суб’єктивною непевністю або об’єктивним корелянтом суб’єктивної непевності. Зазначимо, що непевність, невизначеність теж сприймаються неоднозначно, а саме як:

· непевність об’єктивна;

· непевність суб’єктивна (або психологічна);

· непевність, яка виникає у процесі прийняття рішень.

Концептуалізоване на цій основі поняття ризику теж сприймається трояко:

1. Ризик як відображення об’єктивної непевності. Тут об’єктивна непевність сприймається як свідома інтерпретація непевності суб’єкта оцінювання, управління.

2. Визначення ризику як непевності через її психологічне сприйняття. У цьому розумінні ризик є комбінацією азарту та цілеспрямованих дій і вимірюється за допомогою показника ймовірності (ступеня, міри) переконаності особи. Разом з тим ризик супроводжує процес пізнання людиною світу.

3. Зв’язок «ризик — непевність» можна трактувати як суто психологічне явище, що проявляється лише в розрізі людських відчуттів і людського досвіду (поведінки суб’єкта). Послідовники психологічного підходу спираються на існуючий тісний зв’язок між суб’єктивними переживаннями людини та об’єктивною дійсністю. Згідно з такою позицією величина ризику повинна змінюватися відповідно до психології та свідомості особи, яка наражатиметься на щось невідоме.

Як бачимо, тут існує досить широкий діапазон у діаді «об’єк­тивне—суб’єктивне». Однак у міру відходу від об’єктивізації непевності й переходу до її суб’єктивного сприйняття для визначення на її підґрунті рівня ризику теоретична цінність таких спроб та отриманих результатів дедалі знижується, оскільки зменшуються можливості кількісної оцінки (квантифікації) ступеня ризику.

Серед низки варіантів уживання слова «ризик» можна виокремити певний семантичний інваріант, пов’язаний, по-перше, з констатацією невизначеності, недетермінованості, випадковості результатів ризикованої діяльності і, по-друге, з оцінковим судженням щодо несприятливості, загрози можливих результатів такої діяльності.

Дійсно, вже у відомому «Этимологическом лексиконе русского языка» П. Рейфа, що отримав у 1836 р. премію «Императорской Акдемии Наук полной премии Демидова», для слова «ризик» подаються французькі аналоги: hasard (випадок) і danger (загроза). Подібне трактування дієслову «ризикувати» дає і знаменитий мовознавець В. Даль (1882 р.): «Рисковать … подвергаться случайности … опасности … неудаче». Семантика цих слів залишається практично незмінною на рубежі XIX—XX століть.

Отже, на нашу думку, можна вважати цілком обґрунтованим уживання слова «ризик» та похідних від нього для опису ситуації, коли має місце невизначеність, для котрої характерною є наявність багатоваріантності, і коли одночасно не всі варіанти однаковою мірою є сприятливими.

Протягом усього XIX століття готовність іти на ризик виступає одним з пояснень утворення і привласнення прибутку. Цього погляду дотримувались французькі вчені Ж.-Б. Сей, Сурсель-Сеней. Поняття ризику починає застосовуватись в економічних, військових, демографічних, біологічних та інших дисциплінах. У СРСР у 20-ті роки XX століття таке поняття, як ризик, було нормативно закріплено у ряді законодавчих актів стосовно виробничої і раціоналізаторської діяльності. Проте вже з середини 30-х років воно характеризується як буржуазне. Встановлення командно-адміністративної системи управління невідворотно сприяло формуванню стереотипу поступового відмирання економічного ризику в міру зміцнення планового господарства. Вважалося, що соціалістична плановість та ризик — явища несумісні. Тож у СРСР важлива економічна категорія набагато де­сятиліть майже (але не зовсім) зникла з поля зору науки та практики управління економікою.

Двадцяті-тридцяті роки ХХ століття в західній політичній економії вважаються «роками високої теорії» — періодом, що характеризується «надзвичайною концентрацією інтелектуальних зусиль і появою низки нових теоретичних концепцій». Власне в цей період були опубліковані «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) Дж. М. Кейнса, «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) Дж. Робінсона, «Торгівля і кредит» (1928) Р. Хоутра, «Гроші» (1922) і «Банківська політика і рівень цін» (1926) Д. Робертсона, кілька праць Дж. Мілля, Л. Роббінса і Дж. Шекла, «Вартість і капітал» Дж. Р. Хікса та ін. У 1928—1931 рр. Дж. Р. Хікс опублікував у часописі «Економіка», який видається в США, низку статей, присвячених умовам формування заробітної плати в будівництві. У цих працях існування капіталістичного прибутку виводиться з невизначеності, яка характеризує операції підприємця, та зумовленого нею ризику. А поняття «прибуток» в економічній теорії і на практиці асоціюється з поняттями «ризик» і «невизначеність». Заслуга щодо цього належить також і американському вченому Ф. Найту, який опублікував у 1921 р. в Нью-Йорку свою працю.

Ф. Найт наводить відмінність між ризиком, величину (ступінь) якого можна обчислити методами теорії ймовірностей і математичної статистики, і невизначеністю, величина якої в принципі не піддається обчисленню. Відповідно до концепції Ф. Най­та власне невизначеність є джерелом виникнення чистого прибутку чи збитків. Прибутки (збитки) є різницею між попередньою оцінкою величини затрат і доходів та реальними затратами і доходами. При цьому така різниця — прямий наслідок впливу на про­цес відтворення некерованої невизначеності. Значним доробком концепції Ф. Найта є якісний аналіз неконтрольованих чинників, які ведуть до утворення прибутків. Однак, з Ф. Найтом важко погодитися в тому, що нібито весь прибуток — результат впливу лише абсолютно невимірюваної невизначеності. Зазначається також, що певною мірою концепція Ф. Найта шкідлива, оскільки породжує пасивність і непередбачливість підприємців: коли в основі прибутку перебуває певна невизначена подія, будь-яка спроба прогнозу (передбачення) недоцільна. Врешті-решт використання такої концепції призводить до парадоксу: виходить, що спроби підприємця здобути необхідну інформацію, його ініціатива щодо зменшення невизначеності й одночасного розширення області керованого ризику повинні приз­вести до зниження шансу одержання високих прибутків. На жаль, концепції недоцільності оцінки «сподіваних» величин і застосування математичних методів для оцінки ризику притримується ще дехто з економістів (наприклад, Р. Дамарі). Не варто, однак, нехтувати встановленою Ф. Найтом кореляційною залежністю між прибутком і неконтрольованими подіями. Важливість цього підтверджує наявність такого феномену, як несподіваний прибуток. Проте необхідно мати на увазі, що сучасна теорія ризику містить способи (інструментарій), що дають змогу враховувати здатність і здібність менеджерів управляти ризиком.

Аналізуючи поняття «норма відсотка» і полемізуючи з Дж. М. Кейнсом, Дж. Р. Хікс пише, що: «…відсоток на реальні цінні папери повинен бути частково зумовленим існуючим ризиком, який, у свою чергу, зумовлений можливою несплатою боргу; певною мірою це стосується цінних паперів з довгостроковим погашенням — невизначеністю майбутніх грошових відсоткових ставок».

Полярність «невизначеність — ризик» широко використовується в науковій економічній літературі наших днів. І справа тут не лише й не стільки в тому, що більшість дослідників схильні вживати готову термінологію, яка підтримується певною науковою школою. На нашу думку, полярній діаді «ризик — невизначеність» сприяє глибока реальна відмінність, притаманна ситуаціям, що описуються полюсами цієї діади. Більше того, власне в наші часи, коли відбувається переосмислення практично всіх теорій поведінки економічних суб’єктів, виокремлення ситуацій, що передбачають наявність імовірнісних оцінок, і ситуацій, для котрих звичні числові ймовірності неприйнятні, набувають особливого значення.

У період прискореного розвитку економіки індустріальних країн Заходу (1950—1975 рр.) категорія економічного ризику дещо втратила свою практичну гостроту. Але і в цей час були зроблені значні кроки щодо розвитку теорії економічного ризику. Оцінюючи вартість активів компаній (корпорацій), її пов’язують з поняттям ризику, притаманного ринковій економіці. Визнається, що ризик — це невизначеність щодо одержання доходу взагалі або одержання в очікуваному обсязі норми доходу від інвестицій, на який розраховує інвестор. Домінуюче положення акціонерного капіталу, розвиток фінансових рин­ків, активізація грошового обігу, з одного боку, і банкрутства невеликих компаній, з іншого, вимагали поглибленого дослідження питань оцінки вартості компанії (фірми) з погляду одержання нею необхідного стабільного доходу.

Основний принцип на ринку цінних паперів у країнах з розвинутою ринковою економікою відповідає побутовій мудрості: «Ніколи не клади всі яйця до одного кошика». Стосовно ринку це означає, що інвестор не повинен купувати цінні папери лише одного виду. Необхідні різноманітність, диверсифікація вкладень. У противному разі інвестор приречений або на низьку ефективність вкладу, або на надто високий ступінь ризику. Вклавши гроші в акції однієї компанії, інвестор виявиться залежним від коливань її курсової вартості. Але якщо він вкладе свій капітал в акції кількох компаній, то ефективність, звичайно, теж залежатиме від курсових коливань, але не кожного курсу, а усередненого. Власне тому досвідчений інвестор виступає власником не одного якогось певного виду цінних паперів, а кількох видів, які складають так званий портфель інвестора.

Важливим є завдання вибору структури портфеля цінних паперів. Приймається гіпотеза, що будь-яке конкретне значення ефективності операції купівлі-продажу цінних паперів — це реалізація випадкової величини, за яку послуговує ефективність. Ця гіпотеза дозволяє використовувати для вивчення властивостей портфеля цінних паперів правила теорії ймовірностей і математичної статистики. Теоретична концепція та економіко-мате­матична модель задачі обрання оптимальної структури портфеля фінансових активів уперше була запропонована Г. Марковіцем. Другий відомий американський економіст, Дж. Тобін, узагальнив цю задачу, показавши, що оптимальна структура портфеля, до якого залучені також і майже безризикові цінні папери (короткострокові державні векселі), не залежить від схильності інвестора до ризику. Теорія портфеля стала поширеною під впливом робіт ряду інших американських економістів, зокрема В. Шарпа. Дж. Р. Хікс пропонував дещо модифікувати концепцію портфеля, враховуючи ліквідність та інші фінансово-економічні показники.

Дослідження того, як взаємодія попиту і пропозиції призводить до рівноваги на конкурентному ринку, є однією з головних проблем економічної науки. Але класична теорія рівноваги ринку капіталів, що дістала широкого розповсюдження, непридатна для вивчення процесів на ринку цінних паперів в основному тому, що не враховує ролі невизначеності як чинника ризику. Разом з тим урахування ризику (його суб’єктивна оцінка) і визначає поведінку суб’єктів на ринку, обрання ними обґрунтованих, раціональних рішень, а отже, цінової політики на ринку. Власне праці таких учених, як Шарп, Лінтнер, Моссін, створили основи теорії та відповідних математичних моделей щодо ціноутворення на ринку капіталів (Capital Asset Pricing Model (CAPM)).

В останній чверті XX сторіччя в зв’язку з уповільненням (у більшості країн) темпів економічного зростання проблеми врахування ризику, його оцінювання посіли чільне місце. Суттєво зросла частка застрахованих ризиків (страхуванню підлягають різноманітні експортні ризики, валютні ризики, результати господарської діяльності у разі тимчасової зупинки виробництва внаслідок стихійних лих, практикується звернення до факторинго­вих операцій для управління обсягом зобов’язань до сплати).

В низці випадків неспроможність сплатити борги була викликана не прикрою випадковістю, а внутрішніми ризиками (некомпетентним управлінням), а також ускладненням соціально-економічного середовища тощо. Збитки багатьох компаній, починаючи з 1975 р., певне зростання кількості безробітних і численні банкрутства яскраво свідчать про значущість ризиків, якими обтяжені компанії (фірми). Так, ризик банкрутства має місце майже завжди, але особливо він зростає в періоди різкого збільшення кон’юнктури. В економічно розвинутих країнах спостерігається прямо пропорційна залежність між середньою нормою прибутковості в певній галузі економіки і притаманним цій галузі ступенем економічного ризику.

Щодо валютного ризику, то, як відзначається в ряді праць, кардинальні зміни відбулися після прийняття Міжнародним валютним фондом (у січні 1976 р.) рішення про скасування фіксованого золотого вмісту і використання «плаваючих» (таких, що змінюються залежно від ринкової кон’юнктури) валютних курсів. Валютний ризик — це загроза зазнати збитків, пов’язаних зі зміною (коливанням) курсів іноземних валют в ході здійснення угод купівлі-продажу.

У проблемах ризику виокремлюють два аспекти:

· ризик, пов’язаний з виникненням аварійної ситуації, яка спричиняє в основному економічні і технологічні наслідки;

· ризик, пов’язаний з можливістю катастрофи, яка зумовлює не лише економічні і технологічні, а й екологічні та соціальні наслідки.

Ці види ризику істотно відрізняються ймовірністю їх виникнення. Якщо ймовірність аварій відносно висока, то ймовірність катастроф мізерна. Однак наслідки аварій розглядаються у масштабах досліджуваних систем, наслідки ж катастроф носять глобальний характер (аж до руйнування самої системи або утворення у ній незворотних змін). Вивчення ризику катастроф розпочалося порівняно недавно.

Завдання, що постають перед теорією економічного ризику (ризикологією), багато в чому аналогічні тим, які вирішуються при проведенні техніко-економічних досліджень стосовно ефективності об’єктів (галузей народного господарства). У загальному вигляді ці завдання формулюються таким чином: оцінити затрати ресурсів (у вартісній формі) у разі використання різних, принципово можливих і технічно здійсненних способів задоволення певних суспільних потреб і обрати той з них, з яким пов’язані якомога міні­мальні сукупні затрати ресурсів на одиницю продукції.

У теорії ризику аналогічне завдання можна сформулювати таким чином: встановити залежність «затрати—ризик», яка характеризує зниження ступеня ризику при використанні різних технічно здійсненних способів задоволення суспільних потреб, та обрати той з них, який забезпечує при заданому рівні ризику якомога мінімальні сукупні затрати (чи при заданих затратах — найменший ризик). Однак суспільство може виявитися неспроможним створити необхідний обсяг засобів для того, щоб покрити затрати на зниження ризику, досягнення необхідного (допустимого) його рівня. Тому виникає додаткове обмеження на обсяг реальних затрат, отже, й ступеня ризику.

Спрямування засобів на зниження ступеня ризику означає у цілій низці випадків відволікання частини трудових і матеріальних ресурсів від безпосереднього виробництва продукції (послуг) та фінансування за їх рахунок робіт, на перший погляд, таких, що не приносять негайного результату. Однак більш прискіпливий аналіз показує, що ефект від прийняття таких рішень проявляється у зниженні збитків від аварій, втрат унаслідок зростання захворювань і смертності людей.

Дослідження (аналіз) ризику дозволяє заздалегідь передбачити певні тенденції відносно допустимості його ступеня. Зрештою, як зазначають деякі автори, урахування ризику повинно стати невід’ємною складовою економіки кожної галузі, і насамперед енергетики, машинобудування, транспорту, агропромислового комплексу.

У другій половині XX століття почали вживати таке поняття, як політичний ризик. Одна з перших праць з цієї проблеми — це «Бізнес США за кордоном і політичний ризик» Ф. Рута, де на фор­мальних засадах був проведений аналіз політичного ризику, на який наражається діяльність американських компаній в інших країнах. У першій половині 80-х років американські аналітики М. О’лері і В. Коллін для визначення політичного ризику запропонували відповідну систему оцінок (шкалювання), що ґрунтується на аналізі позиції головних діючих осіб. Свою систему вони назвали «Prіnc model». Відомі також праці таких фахівців США в сфері політичного ризику, як В. Оверхольт, О. Хеммер, Ф. Ханер.

У результаті іранських подій піднявся престиж теоретиків ризику, бо власне вони (а не практики) передбачили можливість революції. Стало очевидним, що потрібні ефективніші інтелектуальні засоби захисту, які допомагали б точніше передбачати небажані події в політичній сфері та оцінювати їх наслідки (ризик) для конкретної фірми.

В огляді спеціальної служби ризику при Конгресі США відзначається, зокрема, що управління ризиком включає всі технологічні та регулюючі методи зниження його ступеня, а також соціально-економічні аспекти різних альтернатив. Підкреслюється, що однією з важливих проблем є необхідність у подальшому впровадженні наукових засад і принципів його оцінки.

Більшістю компаній (фірм) розробляються щонайменше чотири сценарії можливого розвитку зовнішнього середовища. Перший розглядає поведінку фірми за найсприятливішого перебігу подій (при мінімальному політичному ризику); другий — за відносно сприятливих умов (ризик, яким фірми можуть бути обтяжені, є допустимим); третій — коли фірмі доведеться зіштовхнутися з серйозними, але такими, що їх можна подолати, проблемами; четвертий — виявляє обставини, які призводять до краху фірми (ризик катастрофічний). Викликають інтерес також праці російського вченого В. Тихомирова стосовно прогнозування політичних ризиків та методів їх оцінювання.

Відоме твердження Е. Канта: «В кожному знанні стільки істини, скільки в ньому математики». Це стосується й економічної науки. Але відзначимо, що не варто також і перебільшувати роль математики в економічній теорії, бо будь-яка крайність призводить до негативних наслідків. Можна, зокрема, визначити два напрями математизації економічних знань. Обидва вони пов’язані з необхідністю спрощення предметної області досліджень у процесі економіко-математичного моделювання. У межах першого напряму постулюється детермінізм для виявлення простої закономірності (сутності) складного економічного явища, для чого виокремлюється кілька суттєвих чинників, а решта вважаються несуттєвими. Це так звані задачі організованої простоти, для розв’язування яких, наприклад, у фізиці Ньютоном і Лейбніцем був розроблений адекватний математичний апарат диференційного числення. В межах другого напряму постулюється стохастичність для абстрагування від детального опису окремих проявів однорідного явища і визначення його загальних тенденцій. Це так звані задачі неорганізованої складності, для розв’язування яких були розроблені методи теорії ймовірностей і математичної статистики, фундаторами яких є Бернуллі, Лаплас, Больцман, Дж. Гібс. Практично одночасно зі своїм виникненням обидва ці підходи стали досить широко використовуватись в економічному аналізі. Для аналізу неоднорідних економічних процесів (явищ) були розроблені та досить ефективно застосовуються формальні методи групування та класифікації. Однак зробити статистичні методи універсальним інструментарієм економічного аналізу не вдалось. Як характерний приклад можна навести низьку прогностичну здатність статистичних закономірностей на підґрунті ретроспективних даних, без огляду на досить детально та глибоко розвинену теорію часових рядів.

Обмеженість використання в економічній теорії та практиці детерміністичних (аналітичних) і ймовірнісних (стохастичних) методів стимулює до пошуку інших шляхів формалізації. Принциповим є застосування категорії розпливчастості (нечіткості) як оригінального способу математичного моделювання економічних систем.

Фундатор теорії нечітких (розпливчастих) множин Л. А. Заде пише: «...Ключовим елементом мислення є не числа, а певні мітки розпливчастих множин, тобто класів об’єктів, для елементів яких перехід від належності до певного класу не є різким, а поступовим. Насправді відома розпливчастість (нечіткість) людського мислення приводить до думки, що логіка суджень людини не є звичайною двозначною чи навіть багатозначною логікою; це — логіка з нечіткими істинами, нечіткими (розпливчастими) співвідношеннями і нечіткими правилами щодо висновків. Така розпливчаста логіка, на нашу думку, є важливим компонентом людського мислення, а власне здатності до узагальнення інформації... З огляду на це традиційні методи аналізу не зовсім придатні для роботи з гуманітарними системами, бо їм не вдається виявити розпливчастість (нечіткість) мислення і поведінки людини. Отже, необхідні підходи, які не фетишизують питання точності, строгість, формалізм, а використовують методологічні схеми, які містять невизначеність і неповноту інформації».

Аргументи, наведені Л. А. Заде, особливо актуальні щодо прийняття рішень у широкому спектрі економічних проблем, бо центральною (головною) ланкою тут є процес цілепокладання, який припускає опис, структурування та формалізацію цілей суб’єкта ризику в адекватній для живої мови формі, використовуючи так звану м’яку (вербальну) інформацію, її шкалювання, що надзвичайно важливо за умов невизначеності та зумовленого нею ризику, яким обтяжена економічна діяльність.

Стосовно сучасного стану теорії ризику, то, окрім згаданих вище праць окремих вчених та окремих шкіл, у світі існує ще низка наукових шкіл, які вносять значний доробок у теорію ризику. Відомі досягнення німецької школи, які, спираючись на розроблену Дж. фон Нейманом і О. Моргенштер­ном теорію корисності, а також використовуючи теорію розпливчастих множин, досягла значних результатів.

Необхідно відзначити видатні досягнення української (київської) школи в теорії та моделюванні ризику (на чолі з такими вченими, як В. С. Михалєвич, Ю. М. Єрмольєв, О. І. Ястремський та їхніми численними учнями). Вчені цієї школи вносять суттєвий вклад як у методологічні питання щодо теорії ризику та невизначеності, так і стосовно його інструментарію. Передусім ідеться про моделі стохастичного програмування і методи розв’язання (клас методів стохастичних квазіградієнтів). Постановка задачі стохастичного програмування суттєво залежить від цільових засад та їх інформаційної структури.

Відомі також досягнення московської школи (М. М. Моісєєв, Ю. Б. Гермейєр), які зробили суттєвий внесок у теорію ризику, розвиваючи теорію дослідження операцій, математичну теорію систем, теорію ігор.

Щодо розвитку проблематики, поєднаної з ризиком та адаптивними стохастичними моделями, відомі також результати естонської школи.

Широке врахування недетермінованих, розпливчастих аспектів стосовно економічних процесів істотно змінює загальну економічну теорію. Дедалі ширше застосовуються такі системні характеристики економічних рішень, як маневреність, гнучкість, стійкість, адаптивність, надійність, тісно пов’язані з категорією економічного ризику. Тут слід згадати про результати, що їх одержала новосибірська школа стосовно методики та математичного моделювання економічних об’єктів (процесів) з урахуванням згаданих вище системних характеристик.

За сучасних умов особливу увагу в менеджменті необхідно приділяти чинникам, які впливають на стратегічну ефективність компанії (фірми, підприємства). Враховуючи динамічний (нестаціонарний) характер економічного середовища, можна дійти висновку, що умовами стратегічної ефективності є адаптивність, стійкість, маневреність економічних рішень (стратегій). Це виражається в переході від стратегічного планування до стратегічного менеджменту. Він, власне, і включає дослідження та врахування маневреності, адаптивності, гнучкості стратегії, яка обирається (розробляється) і завдяки цьому забезпечує зниження ступеня ризику.

Особливості осмислення ризику як економічного явища в Україні. Революція 1917 р., яка відбулась у Російській імперії, особливості соціального ладу, суспільного розвит­ку фактично унеможливили розвиток багатьох економіч­них теорій на національному підґрунті.

У 20-ті роки XX ст., які характеризувались певним лібе­ралізмом в економіці, було прийнято законодавчі акти, які нормативно визначили зміст поняття «нормальний виробни­чо-господарський ризик» відповідно до виробничої і раціона­лізаторської діяльності. Однак уже в середині 30-х років ка­тегорія «ризик» була оголошена «буржуазним поняттям», оскільки соціалістична економіка і ризик — явища несумісні. Ризик відносили до явищ капіталістичного господа­рювання. До 1990 р. на теренах СРСР не було опублікова­но жодної праці з питань оцінювання і управління ризика­ми. Але і в умовах командно-планової економіки ризик теж мав місце. Порівняно із ринковою економікою він ха­рактеризувався такими особливостями:

— об'єктом ризику була держава. Вона встановлювала і доводила до первинних ланок народного господарства планові завдання, визначала правила і норми, у межах яких відбувалася виробничо-господарська діяльність під­приємств. За ризикованість планових директив не було індивідуальної відповідальності, збитки списувались за рахунок держави. Держава проводила політику дотуван­ня збиткових підприємств (у ринковій економіці об'єкта­ми ризику є підприємства, об'єднання, фірми; при бан­крутстві вони підлягають ліквідації або реорганізації);

— ризик набував переважно негативної форми (показ­ники державного плану з року в рік не виконувались);

— управління ризиком було неможливим (було виклю­чено можливість вибору постачальників, покупців, своє­часного реагування на зміну господарської ситуації тощо);

— наслідки ризику виявлялися в особливо негативних формах (дефіцит, низька якість виробів, затовареність не­якісною продукцією тощо).

Ігнорування і недооцінка економічного ризику при розробленні тактики і стратегії економічної політики, прийнятті конкретних рішень стримували розвиток су­спільства, науково-технічного прогресу ( НТП).