Правове регулювання робочого часу і часу відпочинку

Конкретна тривалість виконуваної працівником роботи вимірюється його робочим часом, який є однією з істотних умов трудового договору (контракту). Його раціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної праці.

Трудове законодавство не подає визначення поняття робочого часу. Тому його визначено в науковій літературі.

Робочий час – це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов’язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором.

КЗпП України встановлює нормальну тривалість робочого часу – 40 годин на тиждень. Колективним чи трудовим договором може бути встановлена менша норма, але в кожному разі не більше норми тривалості робочого часу.

Крім нормальної тривалості робочого часу існують його інші види:

1) для певних категорій працівників передбачена скорочена тривалість робочого часу. При цьому розмір оплати праці є таким, як і при нормальній тривалості робочого часу. Скорочена тривалість робочого часу встановлена:

а) для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці;

б) для осіб, що не досягли 18 років (від 12 (24) до 36 годин на тиждень);

в) для інших категорій працівників, чия робота потребує особливих розумових чи фізичних зусиль (вчителі, лікарі та ін.).

Для всіх працівників крім окремих категорій на одну годину роботи скорочується робота в нічний час (з 10 годин вечора до 6 годин ранку) і робота напередодні святкових і неробочих днів;

2) трудовим договором (контрактом) за згодою з роботодавцем може бути встановлений неповний робочий час. Але в деяких випадках роботодавець зобов’язаний на прохання працівника встановити неповний робочий день чи неповний робочий тиждень (для вагітної жінки, для жінки, що має дитину у віці до 14 років або дитину-інваліда, для особи, що здійснює догляд за хворим членом родини). При цьому оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу;

3) надурочна робота. Такою вважається робота понад встановлену тривалість робочого часу. Вона допускається у виняткових випадках (гостра виробнича необхідність, аварія, або соціальне чи стихійне лихо). До надурочних робіт заборонено залучати вагітних; жінок, що мають дітей до 3 років; неповнолітніх; осіб, що навчаються в середніх загальноосвітніх школах чи професійно-технічних училищах без відриву від виробництва. Тривалість наднормових робіт не може перевищувати 4 години протягом двох днів підряд і 120 годин на рік;

4) особливий режим праці – це ненормований робочий день. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.

Як правило, для працівників установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіком змінності, які затверджує власник за погодженням з профспілковим комітетом.

На тих підприємствах чи установах, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин, при тижневій нормі 40 годин; 6 годин – при тижневій нормі 36 годин; 4 години – при тижневій нормі 24 години.

Особливим видом режиму робочого часу є перервний робочий час, який, зокрема, встановлюється для працівників, зайнятих у сфері обслуговування населення, у сільському господарстві, для водіїв автобусів, трамваїв і тролейбусів.

Видом спеціального режиму робочого часу є гнучкий графік роботи. Він передбачає право працівників самостійно регулювати час початку, закінчення та загальну тривалість робочого дня. При цьому обов’язковим є повне відпрацювання встановленої законом сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду – робочого дня, робочого тижня і т.д.

Видом спеціального режиму робочого часу є також вахтовий метод організації роботи, який запроваджується для проведення робіт на значному віддаленні від місця знаходження підприємства або місця постійного проживання працівника. До робіт на умовах вахтового методу забороняється залучати осіб віком до 18 років; вагітних та жінок, які мають дітей до 3 років або медичні протипоказання до такого виду робіт.

Одним із конституційних прав працівника є право на відпочинок. Трудове законодавство також не дає визначення поняття часу відпочинку, але як і щодо робочого часу таке визначення вироблене наукою трудового права.

Часом відпочинку працівника, що перебуває у трудових відносинах, вважається весь час, який знаходиться поза межами робочого часу. Основними видами часу відпочинку є:

1) перерви протягом робочого дня, які надаються для відпочинку
і харчування (не більше 2 годин). Перерви не зараховуються
до робочого часу, їх початок і закінчення встановлюються
правилами внутрішнього розпорядку;

2) щоденний (міжзмінний) відпочинок, тривалість якого становить не менше подвійної тривалості робочого дня за винятком перерв в роботі;

3) щотижневий відпочинок (вихідні дні).

Загальним вихідним днем є неділя, а другий вихідний день має, як правило, надаватися підряд із загальним вихідним днем;

1) святкові та неробочі дні, які встановлені законодавчо. Це: 1 січня (Новий рік), 7 січня (Різдво Христове), 8 березня (Міжнародний жіночий день), 1 і 2 травня (День міжнародної солідарності трудящих), 9 травня (День Перемоги), 28 червня (День Конституції України), 24 серпня (День незалежності України). Робота також не здійснюється в дні Великодня і Трійці. Але якщо вихідний і святковий день збігаються, вихідний день переноситься на наступний після святкового робочий день;

2) відпустки, які згідно Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., поділяються на такі види:

— щорічні відпустки - це основна відпустка (тривалістю, не менше 24 календарних днів), додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці або за особливий характер праці;

— додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

— творчі відпустки(надаються, зокрема для наукової праці);

— соціальні відпустки - це відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також додаткові відпустки працівникам, які мають дітей у віці до 15 років;

— відпустки без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Особи, які працюють на умовах цивільно-правового договору, а також засуджені до позбавлення волі або до виправних робіт без позбавлення волі не мають права на відпустку. При визначенні тривалості щорічних відпусток та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, святкові та неробочі дні не враховуються.

Законом заборонено замінювати відпустку грошовою компенсацією, крім випадків виплати такої компенсації за всі не використані дні відпустки при звільненні, а також у випадках виплати грошової компенсації за бажанням працівника.