Дисфункції сімейного виховання та їх вплив на особистісні характеристики майбутнього психолога

Особистісна психокорекція має на меті відкрити нові резерви та можливості суб’єкта в його особистісному розвитку через виявлення травмуючого минулого досвіду та інфантильних фіксацій, які впливають на формування особистісної проблематики. Таке самопізнання в групі АСПН дозволяє вивільнити творчий потенціал майбутнього психолога з-під затисків деструкцій, що сприяє як його психологічному благополуччю, так і здатності до самовиховання й професійного зростання.

Дослідження З.Фрейда засвідчують його позицію про тісний взаємозв’язок психоаналітичного й педагогічного процесів. В психоаналітичній процедурі він вбачав педагогічний вплив «перевиховування» психологічно незрілих пацієнтів, які потребують аналізу їх проблем, рекомендацій та порад. Групова психокорекція грунтується на психодинамічному підході до пізнання інфантильних детермінант труднощів майбутніх психологів у спілкуванні, обумовлених внутрішніми суперечностями психіки. Особливо діагностично спроможною виявилася методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків, яка в змозі об’єктивувати та нівелювати деструкції, задані виховними впливами на дитину. Виходячи з дослідження, є підстави ствердити, що дисфункції психіки детерміновані не лише об’єктивними закономірностями формування несвідомої сфери, індивідуально-неповторним життєвим досвідом конкретного суб’єкта, а й виховними впливами з боку близьких людей, що мали місце у дитинстві. У психологічних дослідженнях у межах різних підходів незмінно постулюється думка, що сімейне виховання, в якому присутня конфліктогенність, відсутність емпатії та любові, створює несприятливі умови для психічного розвитку особистості, підвищує ризик формування дисфункцій психіки. З.Фрейд писав, що дезадаптацію людини у житті, яка грунтується на ігноруванні вимог суспільства й соціуму, породжує інфантильна позиція нездатності долати власне " хочу" на користь соціального " потрібно".

М.Кляйн [5, с.60] вказувала на важливість взаємодії дитини з матір’ю уже в немовлячий період розвитку через материнські груди як об’єкт, який забезпечує їжею і до якого може сформуватися амбівалентне ставлення. Д.Віннікотт [2, с.172] стверджує, що важливим є створення " материнського середовища", у якому дитина відчуває затишок, безпеку, любов та відсутність стресових станів. Л.Бінсвангер [див.: 7, 172] зауважував про небезпечність як недостатньої уваги з боку матері, так і надмірної турботи, яка може мати вияв у намаганні позбавити дитину свободи, що призводить до невротизації. На важливість ролі матері в житті дитини вказував також Е.Фромм [10, с.172]. Навчитися любити дитину - не означає, на думку дослідника, безмежного " заласкування". Це швидше турбота та розуміння дитячих потреб, що можливе за умови психологічної зрілості самої матері.

Оволодіння професією практичного психолога передбачає пізнання особливостей виховних впливів, які він сам зазнавав у дитинстві. Хоча слід враховувати, що в основі формування особистісної проблематики лежить наявність об’єктивного феномену едипової залежності, який вписується як в позитивне, так і негативне ставлення до дитини з боку батьків, які складають її гармонійне або деструктивне оточення. Формування розвиненої системи психологічних захистів започатковується в Едиповий період формування психіки, базується на умовних цінностях, які в процесі соціалізації зінтегровуються з нормативними цінностями. При цьому можуть закладатися деструкції, що каталізуються огріхами виховних впливів.

Дослідники психоаналітичного та неофрейдистського спрямування (А.Адлер, К.Хорні, З.Фрейд, Г.Юнг та ін.) вказували на те, що захисні тенденції психіки формуються уже тому, що дитина з народження потрапляє у залежність від батьківської турботи (на відміну від тварини, індивід не може вижити без піклування батьків), тому дитина першопочатково обтяжена почуттям залежності й тривоги перед небезпечним оточуючим світом і самими батьками. Стосунки з батьками (особливо з матір’ю), їх виховний вплив, можуть сприяти зняттю такої тривоги, що нівелює відчуття залежності та сприяє гармонійному розвитку, зростанню психологічної зрілості, і в той же час вони (батьки) можуть посилювати її страхи та невпевненість дитини у власних силах, що сприяє розвитку неврозу.

Результати застосування методики психоаналізу комплексу малюнків відкривають нові аспекти бачення батьківського виховного впливу: інфантильна ситуація взаємодії з батьками впливає на подальшу життєву долю суб’єкта; вона може призводити до формування особистісної проблеми незалежно від того, " позитивним" чи " негативним" було виховання з точки зору загальноприйнятих морально-етичних норм. Майбутньому практичному психологу важливо розуміти сутність впливу особистісної проблеми, якою нерідко обтяжені батьки, на формування дитячої психіки.

Так, обтяженість батьків особистісною проблематикою може породжувати ситуацію, коли на дитину невидимо покладається " психотерапевтична" роль - позбавити батьків від існуючої, проте неусвідомлюваної внутрішньої напруги, яка сформувалася внаслідок власного (часто травматичного) життєвого досвіду. Цим може зумовлюватися з боку батьків маніпулятивною стратегією спілкування з дитиною як з об’єктом задоволення їх інфантильних потреб. Саме цей захисний механізм власної " психотерапії" може зумовлювати жорстку систему заохочень і покарань у вихованні дитини. При цьому спостерігається дія захисного механізму раціоналізації, коли батьками проголошуються " добрі" наміри щодо виховання дітей, що виправдовує будь-яке деструктування стосунків з дитиною: психологічний тиск, примус, агресія тощо. Внутрішні суперечності батьків жорстко програмують стратегію і тактику поведінки з власними дітьми. Дитина при цьому потрапляє у " ножиці" їх особистісної проблематики, яку дорослі не мають змогу розв’язати без глибинної психокорекції або розвиненої саморефлексії. Проблематика породжує очікування, що дитина буде відповідати вимогам та моральним цінностям батьків (наприклад, відомі усталені аксіоми на зразок: " виховую тебе, що в старості було кому подати склянку води"). З глибинно-психологічної точки зору, за цим криється тенденція перетворити дитину на засіб позбавлення від почуття меншовартості, одинокості, незахищеності. Ставлення до дитини як до " друга" або " подруги" (окрім позитивного значення), може приховувати інфантильний інтерес з боку батьків - позбавлення від почуття одинокості. У результаті ідентифікації зі значущою особою дитина немов би живе життям батьків, поступово й невидимо втрачаючи тотожність з собою, відчуття власної індивідуальності. Внаслідок недостатнього біологічного та психічного розвитку дитина не в змозі адекватно розуміти " проблеми дорослих". Наведемо приклад: донька внаслідок ідентифікації з мамою змушена ненавидіти батька (як то диктує мама), хоча в душі вона любить його та страждає від конфлікту між батьками. Неусвідомлювана внутрішня суперечність, сформована під впливом поведінки близьких значущих людей, не відповідає ні істинним бажанням дитини, ані можливостям усвідомлення й розв’язання внутрішнього конфлікту. В результаті внутрішній конфлікт може знайти вираження у соматичних ознаках.

Захисний механізм ідентифікації в єднанні з тенденцією «від слабкості до сили» породжують неусвідомлювану тенденцію до прийняття дитиною ролі батька або матері (над власними батьками). До цього підштовхують відомі тези: " я піклувалася про тебе, то і ти піклуйся про мене". Така " батьківська" позиція для дитини може бути психотерапевтичною, бо вона має змогу " віддати належне" родині як в позитивному, так і негативному аспектах.

Нерідко самі батьки у дитинстві переживають відчуття емоційної знедоленості. Інфантильний розвиток самих батьків може виразитися в прагненні уникнути у стосунках з власною дитиною такого спілкування, яке їх травмувало (по типу компенсації), або ж, навпаки, можуть виміщувати на дитині власні негаразди у вигляді агресії, невипраданого покарання тощо. У першому випадку також є небезпека деструктивного впливу на дитину, що може приховано виражатися, шляхом створення " золотої клітки", через блокування свободи вибору й незалежності, особистісного потенціалу, творчості, самостійності у прийнятті рішень. Нерідко відбувається порушення партнерських стосунків з дитиною, оскільки позиція батьківства за умови наявності особистісної проблематики батьків немов би санкціонує їм авторитарний, і навіть деспотичний стиль виховання, “привласнення” дитини, немотивовані повчання, які актуалізують почуття провини. Така позиція може детермінуватися неусвідомлюваним почуттям провини самих батьків перед їх власними батьками та почуттям меншовартості. Таким чином закладаються підвалини формування у дитини захисних механізмів з вираженою орієнтацією на компенсацію, необхідність " вирівнювання" у подальшому житті будь-якими способами (зокрема, шляхом пригноблення інших людей).

Конфліктогенна атмосфера у сім’ї породжує формування певного типу об’єктних відношень, коли стають вираженими стабільні мортідні почуття ворожнечі, ненависті. До того ж, відбувається неусвідомлюване і латентне засвоєння дитиною конфліктного стилю поведінки, який виступає заміщенням бажаного, проте неможливого лібідного єднання її зі значущими людьми дитинства. Покарання як превалюючий метод виховання формує агресивні тенденції поведінки. Ірраціональний страх матері перед емоційною «втратою» доньки зумовлює невидиме прагнення підпорядковувати особистість дитини, проникаючи у таємниці її внутрішнього світу, що раціоналізується необхідністю тісного спілкування з нею. Виражене почуття меншовартості у матері зумовлює актуалізацію конкурентних тенденцій по відношенню до доньки, що проявляється у вигляді критичних зауважень, сарказму, гноблення бажань доньки бути жіночною, гарною. Адже за логікою несвідомого мати не повинна програвати дитині, тобто бути " найкращою". Спонтанні прояви дитячої індивідуальності може викликати у батьків почуття психологічної слабкості, недосконалості. Це породжує своєрідну стратегію виховання дитини, наріжним каменем якої є позбавлення її можливості говорити правду, висловлювати щире ставлення до батьків та сімейної ситуації.

Довгоочікувана дитина у сім’ї має ризик перетворитися на основну фігуру, навколо якої центрується життя сім’ї. У подальшому це може зумовити очікування у вихованого таким чином суб’єкта подібного ставлення до себе з боку інших людей. Природне не підтвердження таких очікувань є приводом для відчуття образи за те, що їй не " віддають належного". У випадку втрати одного з дітей у сім’ї за несвідомою логікою мати немовби " не має права на радість", оскільки відчуває глибоку провину. Її психіка змушена рятуватися від травматичних відчуттів, психологічно " омертвляючи" існуючу дитину.

Можна виокремити певний тип виховання, коли дитина задовольняє будь-яку природну потребу (наприклад, у незалежності або відпочинку) виключно через драматичний характер взаємодії з батьками (наприклад, потреба задовольняється через конфлікт). Породжується втрата відчуття радості від життя та формування недовіри до почуття щастя та гармонії, що може супроводжувати людину упродовж життя як форми об’єктного відношення. Підкреслена суворість виховання часто вуалює заборони, які блокують таку активність дитини, яка порушує комфорт батьків. За таких умов вияв спонтанної активності, що є невід’ємною частиною психічного розвитку дитини, блокується почуттям провини та відчуттям порушення меж санкціонованого їй. Є ризик, що в дорослому житті у суб’єкта такого виховного впливу може виявитися заблокованим творчий потенціал.

Згідно з психодинамічною теорією, можна окреслити глибинно-психологічні чинники, що формують внутрішню суперечливість психіки ще в дитинстві. Як знаємо з педагогічної літератури, виховний вплив передбачає посування дитини до ідеалу шляхом створення певних обмежень, що залежать від загальнолюдських, моральних, соціальних цінностей. У цьому процесі першопочатковою рушійною силою для дитини виступає її прагнення догодити значущим дорослим - батькам. Проте прагнення до ідеалу нерідко породжує невиправдану заборону відступати від окресленої батьками лінії поведінки, особистісного становлення. Унаслідок цього формування особистості дитини може втратити ознаки гармонійного розвитку. До того ж, завдяки домінуванню нормативних вимог дитина вчиться поступатися власними потребами й бажаннями задля отримання заохочення. Це й формує суперечність: з одного боку, дитині усе важче досягати окресленого ідеалу (адже вона дорослішає, і вимоги батьків зростають), а з іншого - любов батьків набуває умовності (винагорода, любов - " за щось"). Сім’я є найпершою інстанцією, у якій дитина отримує зворотній зв’язок від інших людей стосовно власної особистості та вчиться сприймати себе очами оточуючих. Ідентифікуючись з батьками, вона набуває певного типу ставлення до себе: " я люблю себе, коли відповідаю вимогам батьків (ідеалу)". Так створюється ригідний механізм, коли дитина змушена " заслужити" любов батьків, а значить, і любов самої себе. Тоді за будь-якої невдачі психічна енергія невиправдано витрачається на самодокори, самокритику, самоїдство (" батько сам для себе"), або ж формується образа на батьків. Оскільки витіснене бажання батьківської любові (заохочення) зберігає свою силу й імперативність, формується амбівалентне ставлення до вимог батьків, що перешкоджає просуванню до бажаного ідеалу. На допомогу приходять психологічні захисти: витісняючи не лише лібідні порухи до батьків, а й усі негативні емоції, вони створюють ілюзію, що " я завжди на висоті". Тоді через захисний механізм заміщення уже в дорослому житті психіка уникає власного оцінювання, хоча через інтроєктування батьківської позиції оцінює інших. Важливим тоді виступає пошук партнера, який би не оцінював, а ставився так, як батьки у ранній період дитинства: забезпечував безумовне прийняття та любов, тобто " психотерапевтував" від пережитих травм. Особистісні характеристики та потреби заміщуючого суб’єкта при цьому можуть нівелюватися, не братися до уваги, що руйнує партнерські стосунки та призводить до розчарувань. Прагнення любові й водночас - " привласнювання" певних (як правило, негативних) батьківських та материнських рис може виступати глибинно-психологічною цінністю, оскільки існує інфантильна потреба бути разом з ними. За цих умов активність спрямовуються не на досягнення просоціальних успіхів, налагодження конструктивних контактів з іншими людьми, а на реалізацію інфантильних потреб, які можуть імперативно управляти поведінкою, зумовлюючи слабкість суб’єкта. Загострення внутрішніх суперечностей породжує тенденцію до самопокарання та покарання тих, хто знаходиться поряд, і в першу чергу – батьків, що може мати вияв у " психологічній імпотенції": невдячність, дискредитація, регресивних формах поведінки тощо. Вуалювання слабкості здійснюється, знову ж таки, системою психологічних захистів шляхом відступу від реальності. Тоді адаптація до соціуму досягається парадоксальним шляхом - розтотожненням з собою, а нереалізована інфантильна потреба формує тенденцію повернення до минулого з метою " завершення" незавершених справ дитинства.