Малюнок 29 (а) Одинокість

М.: Тут два малюнки. Це скрипка, яка не грає.

П.: А це - шматки серця?

М.: Це троянди. Голівки від них.

П.: І вони падають на скрипку?

М.: Так.

П.: Якщо скрипка не грає, то чому усе трояндами усипано?

М.: За те, що вона вже відіграла. Для мене одинокість не є чимсь трагічним.

П.: Можна думати, що одинокість у вас наступає після певних бурхливих подій, в яких ви можете сповна «відіграти».

М.: Так.

П.: Тільки яку мелодію?

М.: Як для кого: від ріжучих вуха звуків до самих прекрасних.

П.: Але напевне тут швидше ріжучі звуки, бо темно. Бо одинокість після чогось приємного, теплого навряд чи наступить, ви з іншою людиною продовжуєте стосунки. Якщо вони в негатив перейшли, то тоді одинокість, але ви її скрашуєте тим, що як обірвані голівки троянд. Коли одинокість, то все прекрасно. Але ж вимушена одинокість.

М.: Вимушена. Це мабуть єдине прекрасне – стан спокою.

П.: Але спокій може буди і в добре виконаній вами роботі.

М.: Дома я добре виконую роботу - коли я сама, нікого немає. Бо її робити не можна, якщо хтось є вдома, бо займають моє робоче місце.

П.: А ви і на роботі помічаєте, що вам заважають ефективно, гарно працювати?

М.: На роботі – ні.

П.: То можна думати, що одинокість у вас швидше в приватних аспектах?

М.: Так.

П.: Звертає увагу, що скрипка відіграла, одинокість настала після якоїсь бурхливої діяльності. Це заслужена чи вимушена одинокість?

М.: Скоріше вимушена. Все перепробуєш, граєш добре, ще краще, а ніхто не аплодує, закидають помідорами.

П.: Тоді чому там пишеться, що це прекрасно?

М.: Це з іронією, в лапках.

П.: Це знову та троянда, яку ви даруєте сама собі.

М.: Так.

П.: Це певний спосіб відступу від реальності. Тобто «я весь час існую, але в лапках, в переносному плані». Тоді виходить, «в справжній реальності мені погано, бо помідорами закидають, а коли одинокість - це прекрасно. Але мені знову погано, бо це - прекрасно в лапках». Це тенденція до психологічної смерті, бо «мені недобре і коли ми разом, і коли я одна. Тоді добре, коли б мене не існувало взагалі».

М.: У дитинстві я так і думала. Коли сестра сіла на мене, накрила подушкою, я подумала: “Слава Богу, все”.

П.: Хотіла, щоб задихнулася?

М.: Так, це вже було котрий раз. Вона не усвідомлювала, звичайно, чому вона це робить.

П.: Вона, напевне, ревнувала вас до батьків, до матері.

М.: Так, вона навіть казала: “Спробуй тільки підійди до когось із них! Так би тільки мене любили, а так і тебе”. Я їй відповідала: „Заспокойся, вони тільки тебе і люблять”. І вона мені: “То геть звідси! ” В неї завжди було право вибору, а в мене не було ніколи.

П.: Але тепер якщо і є можливість вибору, то ви ним не можете скористатися.

М.: Так, я боюся вибирати сама. Я не впевнена, що мій вибір буде відповідним.

П.: Але ж із хлопцем так не відбулося? Ви вибрали його, ваші серця разом. Чи є сумнів?

М.: Є деякий сумнів.