Управління зайнятістю

Управління зайнятістю здійснюється за допомогою розробки і реалізації державної політики зайнятості. Вона має декілька рівнів: загальнодержавний (макрорівень), регіональний і локальний. В Україні державна політика зайнятості населення базується на наступних принципах:

– забезпечення рівних можливостей всім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статевий ознаки, віку, політичних переконань, відношення до релігії, – в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей і професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

– сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць і умов для розвитку підприємництва;

– координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної і регіональних програм зайнятості;

– співпраці професійних союзів, асоціацій (союзів) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації і контролі за виконанням заходів по забезпеченню зайнятості населення;

– міжнародної співпраці в вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за рубежем і іноземних громадян в Україні.

Згідно статті 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

З метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю держава передбачає:

– заходи інвестиційної і податкової політики, направлені на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці і надомної праці, інші заходи, сприяючі збереженню і розвитку системи робочих місць;

– забезпечення прав і інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, удосконалення законодавства про зайнятість і працю;

– проведення аналітичних і наукових досліджень структури економіки і прогнозування майбутніх змін якості і розподілу робочої сили;

– регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

– сприяння (у разі потреби) створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;

– організацію професійної орієнтації.

Основна мета систем управління зайнятістю полягає в стимулюванні попиту на робочу силу і в наближенні структури пропозиції праці до структури попиту на працю. Практично це означає розробку і реалізацію комплексу заходів по забезпеченню відповідності структури робочої сили структурі робочих місць, що змінюється.

Прийнято виділяти два типи політики зайнятості: пасивну і активну. При пасивній основну роль виконує держава, яка прагне забезпечити працівникам збереження робочих місць, працедавцям – підтримка попиту на продукцію, безробітним – виплату допомог і сприяння в працевлаштуванні. Активна політика зайнятості припускає, що основну роль виконує людина, яка відчуває свою відповідальність за матеріальне благополуччя своєї сім'ї і активно прагне до збереження зайнятості, а при її втраті – до активного пошуку роботи.

Розподіл політики зайнятості на пасивну і активну умовний. Практично у всіх країнах намагаються проводити активну політику, стимулюючи працівників до участі в створенні суспільного продукту і допомагаючи в працевлаштуванні.

Активна політика зайнятості виявляється по наступних основних напрямах:

– допомога у працевлаштуванні;

– сприяння у професійній підготовці і перепідготовці;

– сприяння само-зайнятості і підприємництву;

– організація оплачуваних суспільних робіт;

– регулювання тривалості робочого часу на користь працедавця і працівника;

– сприяння людям, що зазнають особливі об'єктивні труднощі в працевлаштуванні: молоді, немолодим і ін.

Допомога в працевлаштуванні в Україні забезпечується на основі Закону України «Про зайнятість населення» через сприяння контактам між шукаючими роботу і працедавцями. Діяльність служб працевлаштування безкоштовна як для безробітних, так і для працедавців.

Сприяння в професійній підготовці і перепідготовці незайнятого населення здійснюється на базі учбових закладів системи служби зайнятості, інших учбових закладів, що ведуть підготовку і перепідготовку працівників, а також підприємств.

Сприяння само-зайнятості і підприємництву спрямовано на створення умов того, щоб люди могли самі створювати робочі місця для себе і інших. Особливо ефективні в цьому плані малі підприємства, а також індивідуальна трудова діяльність по виготовленню різних видів споживацьких товарів і наданню послуг, здійснювана самим працівником за власною ініціативою. В цьому відношенні само-зайнятість може розглядатися як індивідуальна форма підприємництва, при якій підприємець і працівник виступають в одній особі, поєднуючи функції попиту і пропозиції робочої сили. У принципі, заходи підтримки само-зайнятості і підприємництва одні і ті ж – пільгове оподаткування і надання кредиту на вигідних умовах як стартового капіталу для придбання необхідних засобів виробництва. Мале підприємництво має значні перспективи в науково-технічній і художній творчості, кустарних промислах, обслуговуванні населення, консультуванні і інших сферах.

Організація оплачуваних суспільних робіт означає надання безробітним тимчасової роботи, пов'язаної з будівництвом, ремонтом, прибиранням, обслуговуванням на об'єктах, що знаходяться у віданні місцевих органів управління. Задачі організації оплачуваних суспільних робіт пов'язані не тільки з економічними і соціальними проблемами зайнятості, але і із задоволенням потреб суспільства в необхідних об'єктах, роботах і послугах, з охороною навколишнього середовища, розвитком інфраструктури територій і т.п. Масштаби суспільних робіт і їх конкретні види визначаються ситуацією на місцевому ринку праці і складом осіб, потребуючих в таких роботах.

Регулювання тривалості робочого часу зв'язане, зокрема, з тим, що кількісне вимірювання зайнятості тільки числом осіб є недостатнім. Єдиним вимірником зайнятості населення може бути кількість годин робочого часу. Такий підхід дозволяє враховувати часткову або неповну зайнятість, а також вторинну зайнятість. У США, наприклад, на одного економічно активного жителя в середньому доводиться більше двох занять. Цей підхід дає можливість оцінювати ефективність тієї або іншої форми зайнятості залежно від рівня середнього трудового доходу за годину праці, що досягається при цьому.

Тенденція скорочення тривалості робочого часу, що склалася в світі, свідчить про те, що політика, яка приводить до зменшення зайнятості роботою, не обов'язково повинна розглядатися як небажана. Тут важливе не тільки те, що високоефективна економіка потребує відносно меншого числа, щодо меншої зайнятості працівників, але і те, що можливе зниження потреби самих працівників в робочих місцях, зміна відносної значущості, що додається працівником вільному часу і розподілу робочого часу між оплачуваною і неоплачуваною роботою (робота на ринок і домашня робота, виховання дітей, навчання з відривом від виробництва, включаючи різні форми перепідготовки і підвищення кваліфікації). Разом з тим, політика скорочення робочого часу і збільшення вільного фактично означає можливість розвитку іншої тенденції – пропозиції робочої сили працівником у вільний від основної роботи час якому-небудь підприємству в цілях отримання додаткового заробітку.

Успішне рішення політики зайнятості можливе також за допомогою подолання одноманітності режимів праці. У багатьох країнах світу з розвиненою ринковою економікою рівновага попиту і пропозиції робочої сили досягається, зокрема, і за рахунок широкого застосування гнучкості у сфері праці – режимів праці на умовах неповного робочого часу, диференційованих робочих місць і т.д. Головне в проблемі гнучкості зайнятості – добровільність вибору і організація праці, яка дозволяє за меншу тривалість робочого часу отримати достатню винагороду. З метою стимулювання зайнятості найнятих робітників неповний робочий час, їх соціального, економічного захисту і правової охорони Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію № 175 (1994 р.) про роботу на умовах неповного робочого часу. У ній передбачається вживання заходів, що полегшують доступ до продуктивної і вільно вибраної роботи на умовах неповного робочого часу, що відповідає інтересам як підприємців, так і трудящих. Ці заходи, зокрема, припускають особливу увагу в рамках політики у області зайнятості до потреб і побажань окремих груп щодо роботи на умовах неповного робочого часу, таких як безробітні, трудящі з сімейними обов'язками, немолоді трудящі, трудящі-інваліди і трудящі, які відвідують курси загальної освіти або професійної підготовки.

Сприяння людям, що зазнають особливі об'єктивні труднощі в працевлаштуванні, є актуальним для певних груп населення і рішення політики зайнятості. Специфічні проблеми з погляду зайнятості є практично у кожної соціально-демографічної групи населення. Статево-вікові групи населення, об'єднані по характеру їх участі в суспільно корисній трудовій діяльності, називаються соціально-демографічними групами населення. З метою обліку особливостей зайнятості населення по статевій ознаці і віку доцільно виділяти наступні соціально-демографічні групи: чоловіки, жінки, молодь (трудоактивне населення 16-29 років), особи середніх віків (30-49 років), особи передпенсійного віку (працездатне населення старше 50 років), особи пенсійного віку.

Чоловіки і жінки – це найкрупніші соціально-демографічні групи, умови застосування праці яких мають чітко виражену специфіку. У жінок добре розвинені такі риси, як ретельність і акуратність в роботі, уважність, емоційність. Тому праця жінок успішно застосовується там, де зміст і умови праці вимагають перерахованих якостей. Разом з тим, визначальну роль в специфіці жіночої робочої сили виконує материнство. Слід виходити з того, що роль жінки у формуванні ефективної зайнятості визначається не тільки чисельністю і якісним складом жіночих ресурсів праці, але і тим внеском, який жінка-мати вносить у виховання здорового покоління.

Положення жінок на ринку праці значною мірою визначається задачею поєднання праці по найму з домашньою роботою і вихованням дітей. Відповідно, соціальна політика держави повинна бути направлена на рішення саме цього питання.

Як правило, доходи сім'ї складаються з:

1) заробітної платні;

2) економії засобів і надходжень за рахунок ведення домашнього господарства;

3) соціальної підтримки з боку держави.

Специфіка положення жінок в економіці полягає у тому, що друга складова доходу створюється, в основному, жінками, тоді як їх частка в одержуваній сім'єю заробітній платні часто буває нижчою, ніж чоловіків. Вихід жінок на ринок праці через відмічені обставини має неповний, частковий характер. Відповідною є і оплата і інші особливості їх положення на ринку праці.

Тому необхідні:

– механізми компенсації об'єктивно уразливого положення жінок на ринку праці;

– створення системи суспільного визнання їх праці по веденню домашнього господарства, вихованню дітей і догляду за непрацездатними членами сім'ї.

Перша задача вирішується в рамках загальної соціальної політики.

Шляхи вирішення другої задачі можуть бути різні і доповнювати один одного. Найрадикальнішим варіантом є введення системи соціального доходу: праця жінок по вихованню дітей може бути оціненої завдяки введенню відповідної допомоги з догляду і вихованню дітей. Можуть також бути введені допомоги з догляду за непрацездатними членами сім'ї, інвалідами і т.д. Застосування економічних механізмів соціальної підтримки жінок повинне носити чітко обґрунтований, а у багатьох випадках – і виборчий характер.

Економічна і соціальна функції молоді в зайнятості визначається її роллю у формуванні трудового потенціалу країни. Умовно в цій групі можна виділити два великі контингенти – молодь, що вчиться і працює. Молодь 16-29 років складає приблизно одну третину чисельності населення працездатного віку.

Молодіжний аспект політики зайнятості обумовлений, перш за все, тим, що у всіх країнах частка безробітних серед молоді вища, ніж серед дорослих. Цей факт може мати негативні наслідки для стійкості соціальних систем унаслідок психічних і фізіологічних особливостей молодих людей, зокрема їх підвищеної активності і сприйнятливості як до хорошого, так і до поганого. Законодавство розвинених країн враховує ці особливості, надаючи молодим людям пільги при отриманні професійної освіти, надходженні на роботу і адаптації до умов підприємств. Відповідні витрати фірм компенсуються державою.

В Україні проблема незайнятості молоді – майже на дві третини проблема жіноча. Серед зареєстрованої безробітної молоді жінки переважають. Одна з причин явного переважання жінок серед безробітної молоді полягає у тому, що жінки в меншій мірі, ніж чоловіки, готові піти на ризик в альтернативних секторах зайнятості, а при наймі робочої сили адміністрація віддає перевагу молодим чоловікам.

Кардинальний спосіб регулювання масштабів безробіття серед молоді полягає в зниженні її потреби в роботі як основної сфери діяльності шляхом збільшення контингенту тих, які навчаються з відривом від виробництва, а стосовно молодих жінок, що мають малолітніх дітей і дітей дошкільного віку, як указувалося вище, – шляхом поліпшення соціальної допомоги сім'ям з дітьми.

Зайнятість осіб працездатного віку старше 50 років визначається віковими особливостями даної групи: зниженням фізичних можливостей, високим рівнем професійних знань, наявністю великого практичного досвіду. У даній соціально-демографічній групі різко знижується рівень зайнятості. Причини криються як в стані здоров'я, так і в можливості одержати пільгову пенсію. Якщо люди цієї вікової групи з тих або інших причин втратили роботу, то складнощі з новим працевлаштуванням бувають пов'язані як з об'єктивними причинами (освоєння нових професій), так і з небажанням деяких підприємців приймати в штат літніх людей. Компроміси можуть бути досягнуті різними методами: раніший вихід на пенсію, податкові пільги і прямі субсидії для підприємств.

Дуже близько по характеру зайнятості до групи населення передпенсійного віку примикають особи перших п'яти пенсійних років.

Вони і складають ядро осіб пенсійного віку, що входять в трудоактивне населення. Особливостями даної вікової групи в Україні в даний час є велика частка осіб з низьким рівнем освіти і те, що більшість пенсіонерів – жінки. Вони відрізняються низькою мобільністю, що зменшує можливість їх перерозподілу по галузях і професіях. Динаміка попиту господарського комплексу України на працівників даної групи найближчими роками залежатиме від вибраного варіанту розвитку економіки і формування ринку праці. У разі значного погіршення його кон'юнктури в результаті скорочення загального попиту на робочу силу швидшатиме витіснення з трудової сфери працівників старших віків – як передпенсійного віку, так і пенсіонерів. Важливу роль в цьому може зіграти також встановлення, виходячи з економічних можливостей держави, розмірів пенсій по віку, які забезпечують гідний рівень життя більшості пенсіонерів при умові, якщо вони не будуть зайняті в господарському комплексі.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що зниження попиту різних категорій населення на робочі місця, подолання понад-зайнятості його окремих груп на основі вдосконалення програм соціальної допомоги жінкам з дітьми, молоді, пенсіонерам треба розглядати як неодмінну умову забезпечення повної зайнятості і прискорення зростання ефективності праці.

Для інвалідів зайнятість пов'язана не тільки з економічними, але також і з соціальними, психологічними і духовними проблемами. Згідно Конвенції МОП № 159 про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів (1983 р.), термін «інвалід» означає особу, можливості якої одержувати, зберігати відповідну роботу і просуватися по службі значно обмежені у зв'язку з належним чином підтвердженим фізичним або психічним дефектом. Конвенція визначає, що кожна держава, відповідно до національних умов, практикою і можливостями, розробляє, здійснює і періодично переглядає національну політику у області професійної реабілітації і зайнятості інвалідів. Причому вказана політика повинна бути направлена на те, щоб відповідні заходи по професійній реабілітації розповсюджувалися на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів на вільному ринку праці.

За законодавством всіх розвинених країн, особам з обмеженими фізичними можливостями надається система пільг для їх участі в економічній діяльності. Цьому служить також інфраструктура населених пунктів: відповідні пристосування в транспортних засобах, підземних переходах, магазинах і т.д.

Управління зайнятістю є найважливішою частиною економічної і соціальної політики країни. Закон України «Про зайнятість населення» визначає місце Міністерства праці і соціальної політики України, Державної служби зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів в регулюванні ринку праці, стимулюванні зайнятості і подоланні безробіття.

Згідно вказаному Закону, уряд несе головну відповідальність за сприяння зайнятості населення в економічній політиці. Міністерство праці і соціальної політики України відповідає за створення і модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування національної програми зайнятості на основі регіональних програм зайнятості. Воно також розробляє спеціальні національні програми, мета яких – сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад, молоді, осіб, що довгий час були безробітними, та ін.). Державна служба зайнятості як автономний орган при Міністерстві праці і соціальної політики України має справу з безпосередньою реалізацією державної політики зайнятості населення і з безробіттям.

Залучення обласних, міських і районних органів влади до вирішення питань зайнятості виконує подвійну роль: вони координують формування довгострокових і річних регіональних програм зайнятості, а також відстежують діяльність обласних, міських і районних центрів зайнятості, а саме – їх активність і ефективність в боротьбі з безробіттям і сприянні зайнятості в їх регіоні.

Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості.