Схоластика, як обгрунтування, захист і систематизація теології.

Виникло феод. суспільство (кріпосне право). Знач. роль відігравало духовенство. Монастирі минулого і фортецями і центрами землеробства й осередками освіти і культури. Церква стала охоронницею писемності й освіченості в Європі. В умовах жорсткого диктату церкви і держ влади ф. була оголошена служницею богослов'я. Ця філ. отримала назву "схоластики".

Схоластика. Гол. напрямок в разв ф. Середня. Вона давши в школах і університетах. 3 періоди: 1.Ранньої схол. (9-12в) 2.період зрілості (13в) 3.упадок (14-15в) Центр. питання - про відношення знання до віри. Вважалося, що істина вже дана в бібл. текстах і необхідно правильно витлумачити їх.

Так як б. тексти відрізнялися алегоричним хар., то для їх тлумачення требов. витончена логіка.

Бог єдиний, але троічен в трьох особах - батько, син і святий дух. Отсюда питання про відношення загального до едінічному. Суперечка з цієї причини відома як суперечка про універсалії, тобто про прир. загальних

пологів і понять. Існ. 2 основні рішення цього питання.

1. загальні пологи (унив.) ім. реально, незалежно від чол. - Реалізм.

2. Універсалії не ім. реально, незав від челов. Сущ. тільки індивідуальне і тільки воно може бути предм. пізнання. - Номіналізм

Фома Аквінський (1225-1274). Осн. мета відпрацювання основних догматів хр. віровчення у

формах здорового глузду. Душа чол. - Є формообраз принцип, однак своє повне индив. утілення вона одержує тільки при з'єдн. з тілом.

Важливе значення мало навчання про розходження сутності й існування. Вони збігаються тільки в богу. Існує. вище сутності, відноситься до неї як дійсність до можливості.

Док-во сущ. бога. Кожне явище має причину. Піднімаючись по сходам причин ми приходимо до необхідності ім. бога - верховної причини.

 

Проблема двох законів -1) божественний, який визначає панування церкви над державою, і 2) природний - що бог вклав у розуми людей.

Фома Аквінський - середньовічний католіч.теолог, монах-домініканець, учень Альберта Великого, в 1323 р. був зарахований до лику святих.

Значний вплив на фил-ію Ф.А. надали і вчення неоплатонізму. У суперечці про Універсал займав позиції "помірного реалізму", визнавав універсалії трьох видів: до одиничних речей (у божественному розумі), в самих речах (як загальне в одиничному) і після речей (в пізнається їх людському розумі). Осн.прінціп філ-ії Ф.А. - гармонія віри і розуму, він вважав, що розум здатний раціонально довести буття бога і відхилити заперечення проти істин віри

2 варіант

Схоластика - безпредметні розмови (через інквізиції), ф перебувала на службі у церковної догматики. Ф шукала раціональні шляхи істинності докази всього того, що проголошувала віра. З того, що філософія була в підпорядкуванні у теології випливають 3 завдання схоластики:

за допомогою розуму проникнути в істини віри і тим наблизити їх зміст до мислячій духу людини;

додати релігійної істини систематичну форму за допомогою філософських методів;

використовуючи філософські аргументи виключити критику святих істин.

Схоластичне філософствування зосереджувалась на 2 проблемах: суперечці номіналізму і реалізму і доказі існування Бога.

Перша проблема випливає із запитання чи існують реально універсалії чи ні. За Арістотелем ідеї не передують чуттєво сприйманим предметів, не є причинами речей, а від речей залежать. В середні віки схоласти, які стояли на позиціях реалізму, повернулися до ідей Платона - ідеї - це загальне, речі - приватна. Існує лише загальне. Номіналісти ж не допускали існування ідей до речей. Речі головніший. У цій суперечці намічаються риси боротьби ідеалізму і матеріалізму.

Найбільшим представником схоластики в період її розквіту (13 століття) був Фома Аквінський. Він систематизував всю філософсько-теологічну схоластику і обгрунтував її. У питанні про відношення віри і знання, релігії і філософії, Аквінський говорив, що релігія і наука володіють різними способами досягнення істини. Якщо релігія свої істини знайшла в одкровенні - Святому Письмі, то філософія прийшла до істини за допомогою досвіду і розуму. Але і в релігії можуть бути істини, обгрунтувати які можна з позицій філософії.

Пріоритет завжди належить вірі, більше того, всі науки мають узгоджувати свої положення. При цьому Аквінський зробив теологію філософічної.

Док-ва існування Бога: 1 - саморух предметів неможливо, значить кожен предмет повинен рухатися іншим, значить повинен існувати перводвигатель - Бог; 2 - виходить з поняття випадковості і необхідності. У світі існує багато випадковостей, але якщо це не хаотичне існування => необхідність - Бог. 3 - в світі кілька ступенів досконалості, має бути ідеальне - критерій - Бог.

13-15 століття Розквіт схоластики і її розкладання (см Фома Аквінський)

Через всю історію ср ф проходить суперечка реалістів (стверджують примат загального духовного начала, тобто існують загальні поняття які виражають всі речі, Фома Аквінмкій, Ансель Кентерберійський) і номеналістів (існують речі, а загальні назви цих речей абстракція, не передують самим речам, Абеляр, Худоба, Оккам

 

20. Реалізм, номіналізм та концептуалізм у філософії Середньовіччя.

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним зна­ченням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних по­нять, або універсалій. Згідно з вченням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розу­му, який має божественну природу.
Термін «номіналізм» походить від латинського сло­ва «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реа­лізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсаліії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом поча­лася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала пред­метом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою ста­тусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунто­вували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від мате­ріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалі). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

 

21. Головні риси філософії доби Відродження, основні етапи ії розвитку.

Головні риси філософії доби Відродження, основні етапи ії розвитку.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».
Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.
У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

22. Реформація як зміна духовно-моральної мотивації людини до праці(М.Лютер, Ж.Кальвін).

23. Емпіризм Ф.Бекона і проблема наукового пізнання.

Характерна орієнтація на пізнання реальності, засноване на чуттєвому. Формування природознавства пов'язано з тенденцією пізнання на одиничних, ізольованих фактах, не визначають систему цілісно. Постає питання про сутність і характер самого пізнання, що приводить до підвищення значущості гносеологічної орієнтації нової філософії. Прагнення до систематизації, кількісний ріст і посилилася диференціація пізнання викликають розвиток теоретичного мислення, не тільки шукає причинно слідчого (пов'язаного з законами) пояснення взаємозв'язку між окремими явищами і областями явищ, але і прагне до створення цілісного образу світу, що спирається на нову науку і її дані. Прагнення до з'ясування взаємозв'язків і взаємодій закономірно веде до підвищення ролі раціонального розгляду, тому з розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне математичне мислення. Основні представники: Ф. Бекон, Р. Декарт

Френсіс Бекон у поясненні суспільства був ідеалістом і виступав прихильником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу Головною його працею º «Новий Органон» яка була написана на противагу праці Арістотеля «Органон» Основною задачою філософії Бекон вважав завоювання природи и вдосконалення людського життя. Знання стае силою, якщо воно спираºться на дослідження явищ природи и пізнаням її законів. Предметом філософія повинна бути матерія Бекон - засновник матеріалізму

 

24. Р.Декарт. Раціоналістична методологія. Правила мислення.

Методологія-сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якій-небудь науці, вчення про методи наукового пізнання і перетворення міра. Теоретичне обгрунтування методів наукового пізнання викликане потребами розвивається науки і отримало найбільший розвиток в Новій філософії, починаючи з Ф. Бекона і Декарта.

Матеріалістична філософія обгрунтувала методи пізнання законами об'єктивного міра. Ідеалістіческіе системи пояснювали їх законами духу, ідеї, або розглядали як сукупність правил, довільно створюваних людським розумом. При цьому нерідко загальний метод пізнання зв'язувався з законами однієї з конкретних областей знання (механіка, математика, біологія та т.д.), зводився до методу однієї науки.

Істотний внесок у методологію вніс Гегель.Он вперше підкреслив специфічний характер філософського методу, його відмінність від методів конкретнх наук і незвідність до них; наголосив, що метод є рух самого змісту і тому не може розглядатися поза змістом.

Матеріалістична діалектика як методологія виступає і в якості загального методу пізнання, і як наукова теорія застосовуваних у пізнанні методів; виходить з того, що в основі методів пізнання лежать об'єктивні закони природи і суспільства. Метод пізнання може бути науковим лише відображаючи об'єктивні закони самої дійсності, тому принципи наукового методу, його категорії і поняття не сума довільних правил, створених людським розумом, а вираження закономірностей природи і людини.

Значення методології наукового пізнання зростає, що пов'язано з бурхливим розвитком науки і метатеоретическое досліджень, які тісно пов'язані з конкретними проблемами методології.

 

25. Матеріалістична сутність монізму та пантеїзму Б.Спінози, його вчення про єдину субстанцію, її атрибути та модуси.

З точки зору ^ Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Во­на вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

2 варіант

В антропології Спінози одну з найважливіших ролей відіграє поняття свободи. Питання про свободу волі вирішується у Спінози вельми просто: мислитель ототожнює волю з розумом, а тому заперечує саму необхідність вести міркування про свободу волі.

Але слід розуміти, що термін "свобода", з іншого боку, набуває конкретного, приватний, специфічний сенс: мова йде про свободу слова, друку, про формальної законодавчої волі, про свободу думки від церковно-ідеологічної цензури і т. д. Іншими словами тут йдеться про тих свободах, які згодом отримають назву демократичних.

Розвиток розуму, по думки Спінози, є одночасно забезпечення свободи. З цього теоретичного постулату випливає найважливіше політична вимога: "У вільній державі кожному можна думати те, що він хоче, і говорити те, що він думає. Тиранія однієї особи несумісна зі свободою, розумом і благополуччям більшості.

При вкорінене уявленні про людину як суб'єкта, що піклуються, головним чином, про збереження і продовження власного існування, Спіноза робить висновок, що ті речі, які називають "добром", насправді просто корисні, а "зло" являє собою протилежність:

Таким чином, "чеснота" стає не чим іншим, як досягненням користі, а "порок" - навпаки. Спіноза стверджує: Людина, керуються у своїй поведінці Розумом, найбільш корисний іншим людям. Спіноза прямо заявляє, що людина, що керується розумом близький до Бога.

Чи можна вважати людину істотою, громадським по своїй суті виражає Спіноза. Оскільки людина слід "законам розуму", тобто виступає як людина в справжньому сенсі слова, він є істотою суспільною, - така вихідна, основна ідея Спінози. Вирази "розумний" і "прагнучий до спілкування з іншими людьми людина" звучать для Спінози як синоніми.

 

26. Теорії суспільного договору (Т. Гоббе, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо).

Блискучий полеміст і талановитий письменник ^ Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, дер­жави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує лю­дину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає ці­лісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертав­ся до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.

Гоббс вважав, що кожен народ в своºму розвитку проходить дві стадії Державній стадії передує природний стан Головною рисою природної людини м прагнення до блага і власного самозбереження Звідси неминуче зіткнення інтересів, війна всіх проти всіх На першій стадії пануº природнº право кожної людини задовольнити власні потреби, в природньому стані люди робили все, що їм заманеться Щоб позбутися стану війни всіх проти всіх люди приймають рішення про громадянський мир Вони укладають договір, через який приходять до громадянського стану головною ознакою громадянського стану º наявність держави Свою силу і повноваження держава отримує від своїх громадян Однак уклавши договір народ перестаº бути вільним а державний правитель стає єдиними носієм державної волі Поділ влад веде до громадянської війни вважав Гоббс Найкращою формою правління він вважав монархію Головним чинником державного ладу він вважав силу, а тому виправдовував насильство правителя Гоббс вважав, що потрібно заборонити всі партії, ввести цензуру Виступав проти демократії Вважав, що необхідним інститутом людського життя º релігія Джон Локк спирався на теорію природного права і на суспільного договору, на перший план висунув аргументи, які доводили право народних мас на революцію На його думку виникнення суспільства було наслідком досягнення спільної згоди, що обмежувала свободу кожної людини Основою виникнення держави м приватна власність Локку належить економічне тлумачення зародження держави, а й ідея поділу влади на виконавчу та законодавчу, а також ідея її змінюваності
Философия нового времени выдвигает договорную теорию происхождения государства, представителями которой были Т.Гоббс, Ж.Руссо, А.Радищев. Они полагали, что государство возникло в результате общественного договора, сознательно заключенного людьми. Это – сила, служащая всему обществу: и богатыми и бедными, оно формируется для обеспечения мира и безопасности граждан.

 

27. Новий соціальний ідеал у філософії Просвітництва

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше вико­ристаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістич­них тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільно­го життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, полі­тики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в де­яких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників французького Просвітництва надавали перевагу раціоналізмові.
^ Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах «Кандід», «Філософ­ський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фана­тизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неми­нучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель ви­знавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився пере­конаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник ^ Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, дер­жави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує лю­дину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає ці­лісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертав­ся до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.

 

28. Характерні риси, основні проблеми та принципи класичної німецької філософії.

Представники: І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах.

Кін. 18-1а половина 19 стор. суттєві риси та принципи:

1. розуміння ролі філософії в історії людства і світової культури; філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, предмет філософії – людська історія та людська сутність.

2. Філософії надано вигляд широко розробленої та диференційованої системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Нім. Клас.філ. – високо професійна, надзвичайно абстрактна та узагальнена система філософського освоєння дійсності.

3. Розроблена цілісна діалектична концепція розвитку.

4. Вироблені певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку; запропановано досліджувати його науково-теоретичними засобами; виділені деякі загальні закономірності.

5. Концентрується увага навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Основні проблеми, що досліджувались: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософської історії, ф. Права, ф. Релігії, етики, естетики і т.і.

Виходили з принципів: розрізнення закономірностей, розвитку природи, культури, п. Активності суб’єкта, п. Історизму.

 

29. Теорія пізнання І.Канта. Трансцедентальний суб’єкт.

Іммануїл Кант народився в 1724г в Кеніксберге. Він був не тільки філософом, але також великим вченим в обл природознавства.

Філ розвиток К. поділяється на 2 періоди. В перв. період (до поч. 70-х рр.) намагався вирішувати ф пробл - про буття, філ природи, релігії, етики, логіки виходячи з переконання, що ф. м.б. розроблена і обгрунтована як умоглядна наука. (Без обращ до досвідчених даних)

У 2-й пров (критичний) катує ся строго відокремити явища від речей в собі. Останні не можуть бути дані в досвіді. Речі непізнавані. Ми позн. лише явища або той спосіб, кот. ці речі в собі діють на нас. Це вчення - агностицизм

Пізнання починається з того, що "речі в собі" возд. на наші органи чуття і викликаючи відчуття, але ні ощущунеи нашої чуттєвості, ні поняття і сужд. нашого розуму, ні поняття розуму не можуть дати нам теорет. знання про "речі в собі" (ввс). Достовірне знання сущ - це математика і природознавство.

^ Вчення про знання. Знання завжди висловлюється у формі судження. Існує 2 види суджень:

1) аналітичні судження. Приклад: всі тіла мають протягу

2) синтетичні судження. Приклад: деякі тіла важкі.

Є 2 класу синт суджень. 1. виявляється в досвіді (недо лебеді чорні) - апостеріорні 2.ета зв'язок не може основ на досвіді - апріорні судження. (все, що трапляється має причину). Квітня. судженням К. додає б. Значення

^ Чуттєве пізнання. У К протяжність і час перестають бути формами сущ речей. Вони стають апріорними формами нашої чуттєвості.

Апріорні форми розуму. Умовою возм квіт. синт сужд в теорет природознавстві явл категорії. Це незалежні від поставляється досвідом змісту поняття розуму, під кіт розум підводить усяке содерж, одержуване з досвіду. Тобто категорії не форми буття, а поняття розуму. Категорії апріорні. За До ні відчуваючи ні поняття самі не дають знання. Ощущ без понять-сліпі, а поняття без відчуваючи - порожні.

Етика. Протиріччя необхідності і волі - не сьогодення: люд надходить необхідно в одному відношенні і вільно в іншому. Необхідно, так як чол є явище серед ін явл прир і в цьому отнош підпорядкований необхідності. Але чол також і моральне сущ, суб'єкт моральної свідомості, а значить вільний.

2 вариант

У творчості І. Канта – 2 періоди: докритичний і критичний.

1й. (до 70х років 18ст.) – захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою.

2й – власне кантівська філософська система вивчення пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Праці: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження”

Знання за Кантом є судженнями – поєднанням уявленнь та понять у свідомості і через свідомість. 2 види: досвідне (апостеріорне) і незалежне від досвіду (апріорне). Джерело останнього – сама структура людських пізнавальних здібностей. Так Кант спробує вирішити важливу проблему гносеології – проблему взаємозв’язку та взаємопереходу суттєвого та раціонального у пізнанні.

Процес пізнання починається з досвіду:

Суб’єкт ßà “річ у собі”. Речі у собі, діючи на органи чуття, викликають відчуття, які не дають ні якого знання про речі як такі. Існує 2 світи – світ явищ, що існує у досвіді, просторі і часі, та світ речей у собі, не дослідженний для пізнання, за межами свідомості.

3 етапи пізнання: чуттєве споглядання, розсудок та розум.

1. розміщені та упорядковані у просторі і часі дані відчуттів (явища) – самі по собі не дають знань.

2. Розсудок – здатність мислити предмет чуттєвого споглядання, одночасно мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок:

I. емпіричні, якщо вних містяться відчуття;

II. чисті (до яких не приєднуються відчуття, містять лише форму мислення про предмет взагалі) – є категоріями філософії. Виділив 12 категорій – єдність, множина, цільність; реальність, заперечення, обмеження;...

3. розум – є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо не пов’язане з досвідом, утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї (психологічні ідеї – мікросвіт людського “я”,космологічні ідеї – макрокосм, теологічні ідеї).

У розумі при спробі мислити світ як єдине ціле виникають суперечності (антиномії) – завдяки тому, що поняття абсолютного для світу речей у собі переносяться на світ досвіду і явищ.

1. скінченість – нескінченість світу;

2. подільність – неподільність світу;

3. існування свободи – все залежить від природи (необхідність);

4. існування Бога – не існування першопричини світу.

Ці антиномії ї спробою осмислити проблеми діалектики.

 

30. Етика Канта: свобода волі та категоричний імператив.

Перше систематичне викладення етики – в роботі “Основи метафізики нравів”(1785) – намагання показати єдність практичного і теоретичного розуму (тобто етики і науки).

“Критика практичного розуму”(1788) – викладені начала кантівської етики. В завершальному вигляді - “Метафізика нравів”

Нове – автономія моральності – принципова самостійність і самоцінність моральних принципів. Моральні понаття не виводяться з досвіду, вони апріорно закладені в розумі людини.

Моральна свобода особистості – в усвідомленні і виконанні обов’язку перед собою та іншими людьми.
Філісофія релігії прилягає до етики. Теза: мораль не виникла з божественних настанов. Антитеза: мораль неминуче призводить до релігії. Приймає Християнство як моральний принцип та програму любові до людини – намагається обгрунтувати теоретично.

Практичний принцип (“категоричний імператив”): чини так, щоб завжди ставитися до людства і в своїй особі й в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи як до засобу.

 

31. Система об’єктивного ідеалізму Г.В.Ф.Гегеля.

1 варіант

 

Вищим досягненням німецької класичної філософії була діалектика Гегеля (1770-1831). велика заслуга якого полягає в тому, що він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворення і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку...

Гегель сформулював закони і категорії діалектики. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдуже до об'єкта, але до певної межі. Кількість плюс якість є міра.

Три закони діалектики (суть історії розвитку). 1. Закон переходу кількісних відносин в якісні (при зміні кількісних відносин після певної стадії відбувається зміна якості через неруйнування заходи). 2. Закон напрямки розвитку (заперечення заперечення). Голе заперечення - щось йде після даного об'єкта, повністю його знищує. Діалектичне заперечення: зберігається щось від першого об'єкта - відтворення цього об'єкта, але в іншій якості. Вода - лід. Змолотити зерно - голе заперечення, посадити зерно - діалектичне заперечення. Розвиток відбувається по спіралі. 3. Закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя між формою і змістом, можливістю і реальністю. Боротьба веде до трьох исходам: взаємне знищення, ілюмінація однієї із сторін або компроміс.

2 варіант

Вчення Г.Гегеля – вище досягнення німецької класичної філософії. Вперше в теорії діалектики створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення у синтезі.

Вихідний пункт – тотожність буття та мислення. Мислення – не тільки суб’єктивна людська діяльність, а й незалежна від людини об’єктивна сутність, першооснова всього сущого – “абсолютна ідея”. Мислення не є нерухомим та незмінним, це процес неперервного розвитку пізнання.

Абсолютна ідея проходить 3 етапи:

1. до виникнення природи і людини, поза простором і часом – є системою логічних понять та категорій

2. породжує природу – “інобуття” абсолютної ідеї

3. залишає створену природу і повертається до самої себе на основі людського мислення – абсолютний дух.

Цим етапам відповідають складові філософської системи – логіка, філософія природи та філософія духу.

Діалектичний метод Гегеля: єдність 3-х етапів – розсудок, негативний розум, спекулятивний розум. Логіка у Гегеля – цілісна система принципів та категорій, відображення системи розвитку (теза – антитеза - синтез)

Сформулював принципи діалектики: п. Переходу кількісних змін у якісні, п. Тотожності протилежностей, п. Заперечення заперечення.

Диалектика природи – два моменти: діалектика філософського тлумачення природи, діалектика самої природи. Форми природного буття: механіка, фізика, органіка. Окреслено шляхи загальної класифікації природничіх наук і основних форм руху в матеріальному світі.

Абсолютний дух – людство і людська історія. Філософія духу: вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, мораль держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

3 вариант

Розуміння суспільно-історичної природи людини, специфіки суспільної діяльності людини.

Визначення історії: “Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес який мають пізнати в його необхідності”

В основі історії – святий дух як суб’єкт, що не усвідомлюється окремими індивідами; дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує власні цілі, різні інтереси. Із зіткнення виникає єдине, що не переслідується жодним індивідом – історична подія, що є проявом світового духу.

Діалектика суб’єктивності бажань окремих індивідів та об’єктивності закономірностей та системи суспільних відносин.

Розвиток свободи проходить три стадії - три етапи історії:

1. східний світ – вільна одна людина (деспот).

2. Греко-римський світ – вільна група людей.

3. Німецький світ – вільні всі.

32. Діалектика Г.В.Ф.Гегеля.

См31

 

33. Антропологічний матеріалізм Л.Феєрбаха.

Останнім великим представ клас ньому філ був Л.Феербах (1804 - 1872). Феербах вважає, що питання про отнош буття до Перемишль є питання про сутність людини, бо мислить лише чол. Слідів філ., Оскільки вона реш питання про отнош Перемишль до буття, повинна бути антропологією, тобто вченням про чол, в існуванні, у деят якого це питання знаходить своє фактичне, реальне рішення.

Чіл невіддільний від природи; мислення є необхідне вираження властивої йому біол, фізіолог. Діяльності. Істотним змістом і признач. антрополог. принципу є по Ф. наукове тлумачення суспільної свідомості, у кіт він бачить відображення сутності чол. Ця сутність по Ф насамперед чуттєва життя розуму і серця, різноманіття переживши індивіда.

Основою антропол Ф є мат вчення про природу. Прир явл єдиною реальністю, а чол її вищим продуктом. У чіл і завдяки йому прир відчуває себе, споглядає себе, мислить про себе.

Природа вічна. Виникнення і знищення відносяться тоько до окремих явищ. Прир нескінченна в просторі.

Т.о ф. вчення про природу в цілому не виходить за рамки метаф матеріалізму. Ф визнає важливу пізнавши функцію теорет мислення і його здібності досягти більш глибокого пізнання дійсності. Завдання мислення - збирати, порівнювати розрізняти, класифікувати почуттів дані, усвідомлювати, розуміти, виявляти їх приховане, безпосередньо не є зміст. Мислення носить опосередкований хар-тер, тому те, про що ми мислимо, не завжди явл об'єктом безпосередній сприйняття.

2 варіант

Був учнем Гегеля, не задовільняла ідеалістична позиція. Але і “класичний матеріалізм” 17-18 ст., що розглядав людину як природну істоту, що ппідпорядкована виключно природним законам, його не влаштовував. Створення нової маьтеріалістичної філософії – “антропологічний” матеріалізм

Своєрідність людської діяльності та історичний розвиток людини виводиться з природності самої людини. Людська сутність не міститься в окремому індивіді; сутність людини – воля, мислення, чуттєвість – її родові, тобто суспільні властивості. Людська сутність проявляється в єдинстві людини з людиною, що спирається на різницю “Я” і “Ти”. Людська природа трактується переважно як біологічна.

Критикував релігію, протиставляв її філософії.

З точки зору теорії пізнання – сенсуаліст. Реальний світ є дійсністю, що чуттєво сприймається, і завдяки чуттєвому сприйманню можливе його пізнання.

Нова інтерпретація поняття “об’єкт” – формується на досвіді людського спілквання. Перший об’єкт – завжди інша людина. Заперечує існування об’єктів, що недосяжні для чуттєвого сприйняття. Завдання мислення – збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого сприйняття. Критерій істиності мислення – порівняння з данними досвіду.
3 вариант

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став ^ Л. Фейєрбах його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. У світі немає нічог