ЛАКАТОС ИМРЕ

(настоящая фамилия – Липшиц, 1922-1974) – английский математик, логик, философ и историк науки, представитель постпозитивизма. Родился в Венгрии, с 1958 г. жил и работал в Великобритании. Основные труды:«Доказательства и опровержения», «История науки и ее рациональные реконструкции». Критикуя неопозитивистскую концепцию науки, рассматривал её как целостную, развивающуюся систему. Испытав влияние К. Поппера, он поставилв качестве цели своих исследований логико-нормативную реконструкцию процессов изменения знания и построения логики развития научных теорий на основе тщательного изучения реальной эмпирической истории науки. В итоге его разработок была создана методология научно-исследовательских программ. В своей концепции он отказывается от принципа фальсификации, справедливо считая, что при достаточной находчивости можно длительное время защищать любую теорию, даже если эта теория ложна. Поэтому следует отказаться от попперовской модели, в которой за выдвижением некоторой гипотезы непосредственно следует ее опровержение. Ни один эксперимент, считал он, не является решающим и достаточным для опровержения теории. Исходным пунктом развития науки, по Лакатосу, является выдвижение исследовательской программы. Под ней он подразумевает теорию, в которой имеется «ядро» – основные принципы или законы, и «защитные пояса», состоящие из вспомогательных гипотез. В«ядре» присутствуют фундаментальные положения, которые вспомогательные гипотезы защищают от эмпирических затруднений, а также в случае необходимости модифицируют его содержание или даже заменяют. Согласно Лакатосу, в развитии исследовательской программы можно выделить две основные стадии – прогрессивную и регрессивную. Прогрессивной является такая стадия, когдатеоретический рост исследовательской программы предвосхищает появление новых фактов, т.е. эмпирический рост. На прогрессивной стадии «положительная эвристика» активно стимулирует выдвижение гипотез, расширяющих эмпирическое и теоретическое содержание. Регрессивной является такая стадия исследовательской программы, когда новые факты появляются неожиданно, а программа дает им запоздалое объяснение. В этом случае развитие исследовательской программы резко замедляется, ее «положительная эвристика» теряет свою былуюмощь. В этом случае теоретический рост отстает от эмпирического роста. Если одна исследовательская программа прогрессивно объясняет больше, чем другая, с ней конкурирующая, то первая вытесняет вторую. Лакатос признает, что в конкретной ситуации «очень трудно решить... в какой именно момент определенная исследовательская программа безнадежно регрессировала или одна из конкурирующих программ получила решающее преимущество перед другой». Это взначительной степени лишает его концепцию нормативного характера. Не видя объективного критерия для разграничения, Лакатос обращается к этической стороне личности ученого и предлагает некий «кодекс научной честности», главную роль в котором играют скромность и сдержанность. При всем достоинстве концепции Лакатоса его методология не может претендовать на универсальность и применима лишь к строго определенным периодам развития науки.

 

37. Науковість і новизна знання.

Науковість - це використання теоретичних основ розвитку суспільства, законів соціології, психології, права, математики, кібернетики, економіки та інших наук; це закономірності розвитку галузей, конкретних форм їх проявів і особливостей дії в даних умовах; це застосування передового виробничого досвіду.

38. Чи будь-яке нове знання є науковим?

39. Наукове пізнання та навчальне пізнання. ЛИТВИНЧУК

Пізнання — це процес виникнення знань. Результатом пізнання може бути повсякденне, наукові і навчальні знання. Повсякденне формується в повсякденному досвіді, на основі якого відображають головним чином зовнішні сторони і зв'язки з оточуючою дійсністю.

Наукове пізнання – це пошуки та відкриття невідомого людству, добування достовірних знань, якими людина раніше не володіла.

Навчання – це засвоєння знань, виділених «педагогічним сепаратором» та доцільно дидактично опрацьованих.

Навчальне пізнання – це дидактичний еквівалент наукового пізнання, тобто цілеспрямовано організована навчально-пізнавальна діяльність «добування» квазінових знань у певних, контрольованих педагогічних системах.

Наукові знання представляють собою систематизовані, узагальненні розряди знань, формування яких засновано не тільки на дослідних, емпіричних. Але й на теоретичних формах відображення світу й закономірностях його розвитку. У процесі навчання наукове знання є предметом засвоєння. У своїх абстрактних формах наукове знання не всім й не завжди доступно, тому воно передбачає такі зміни форми його презентації, які забезпечують адекватність його сприйняття, розуміння і засвоєння. Зміна, реорганізація наукового знання, спрощення або скорочення предметної розмаїтості, яке в науковому знанні відображається з врахуванням психологічних можливостей учнів, студентів породжує навчальні знання. Таким чином, навчальні знання є похідними від наукових й на відміну від останніх є пізнання уже відомого або пізнаного. Між навчальним й науковим пізнанням має місце не тільки генетичне розходження тобто за походженням, але й функціональне, тобто за призначенням. Г.В.Суходольский підкреслює, що основною функцією навчального пізнання є набуття визначеного рівня загальної та професійної кваліфікації, тоді як метою наукового пізнання є створення описів і моделей світу. Навчальний і наукові типи пізнання розрізняються і в оперативному плані. У даному відношенні специфіка навчального пізнання, на думку Г.В.Суходольского складається у тому, що навчально-пізнавальна діяльність здійснюється за допомогою спеціальних навчальних умінь, прийомів і дій, в той час як наукове пізнання пов'язане з пошуковими задачами, які вирішуються з залученням особливих дослідницьких методів. Правда, існує думка (і вона доведена на практиці і експериментально), відповідно до якого навчальне пізнання більш ефективне по своїм кінцевим результатам, якщо методи науки стають методами навчання, наприклад дослідницький метод як спосіб навчання.

40. Сутність поняття “парадигма” та її трактування в історичній ретроспективі.

Парадигма (дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

1. Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

2. У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

3. Cистема форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці", синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

· символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;

· метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;

· цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.

Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Разом із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку

41. Сутність “наукової революції” за Т.Куном.

Коли проблема нормальної науки, що її треба розв'язувати за допомогою відомих правил і процедур не піддається чисельним натискам навіть найталановитіших вчених, коли інструмент, призначений для цілей нормального дослідження, виявляється неспроможним функціонувати так, як це передбачалося - усе це свідчить про аномалію, яку не вдається узгодити з нормами професійної освіти. Коли фахівець не може більше уникати таких аномалій, які руйнують наявну традицію наукової практики, - починаються нетрадиційні дослідження, які приводять усю галузь науки до нової системи приписів, до нового базису для практики наукових досліджень. Такі виняткові ситуації, в яких виникає зміна професійних приписів - наукові революції.

Передумова наукової революції: усвідомлення певною частиною наукового співтовариства, що наявна парадигма перестала адекватно функціонувати у дослідженні того аспекту природи, до якого сама ця парадигма раніше проклала шлях.

Наукова революція:

· некумулятивний перехід до нової парадигми, несумісної зі старою.

· винесення вироку, який призводить ученого до відмови від раніше прийнятої теорії, завжди грунтується на чомусь більшому, чим зіставлення теорії з довкіллям. Рішення зректися парадигми завжди водночас є рішенням прийняти іншу парадигму, а висновок, що призводить до такого рішення, включає як зіставлення обох парадигм з природою, так і порівняння парадигм одна з одною.

· це процес реконструкції галузі на нових підставах, що змінюють деякі найелементарніші теоретичні узагальнення в даній галузі.

Природа наукових революцій: якісне перетворення наукового уявлення ученого про світ.

Наслідок наукової революції:

· відмінності між наступницькими парадигмами є фундаментальними. Оскільки парадигми є джерелом засобів, проблемних ситуацій і стандартів розв'язання, прийнятих певним розвиненим науковим співтовариством у певний час, то прийняття нової парадигми змушує перевизначати основи відповідної науки.

· як наслідок наукової революції - зміна понятійної сітки, через яку вчені пізнають світ. Вони змінюють свої погляди на сферу дослідження, його методи і цілі.

 

42. Циклічність розвитку науки

Циклічність розвитку науки виражається у зв'язаності її з кінцевістю існування будь-якої інтелектуальної традиції. Кожна з них проходить стадії зародження, зростання і занепаду. На стадії зародження переважають критицизм, опора на відкинуті альтернативи минулого, уседозволеність у боротьбі з панівною інтелектуальною традицією. На стадії зрілості і зростання інтелектуальна традиція може бути неупередженою, припускає суперничаючі альтернативи, оскільки їй нічого не загрожує. У стадії занепаду - намагається пристосуватися до нових умов, третирує нові наукові технології, що претендують на роль панівної інтелектуальної традиції, при цьому уседозволеність стає широкозастосовуваним засобом боротьби із відмерлою традицією.

43. Особливості наукового пізнання в інформаційному суспільстві.

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Головними етапами наукового дослідження є:

· виникнення ідеї, формулювання теми;

· формування мети та завдань дослідження;

· висунення гіпотези, теоретичні дослідження;

· проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;

· аналіз та оформлення наукових досліджень;

· впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Головними етапами наукового дослідження є:

· виникнення ідеї, формулювання теми;

· формування мети та завдань дослідження;

· висунення гіпотези, теоретичні дослідження;

· проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;

· аналіз та оформлення наукових досліджень;

· впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

44. Наукова школа та науковий напрямок.

45. Відносність поділу наук на прикладні й теоретичні.

46. Етапи розвитку усіх наук. ОКСАК

47. Чи існує універсальний метод пізнання? Якщо ні то чому? Якщо так, в чому його сутність?

48. Мета і задачі наукового дослідження.

49. Методика формулювання задач дослідження.

50. Об’єктна сфера наукового дослідження.

51. Чим визначається вибір об’єктної сфери дослідження?

Наукове дослідження - це форма процесу пізнання, цілеспрямоване систематичне вивчення об’єктів дослідження за допомогою методів і засобів науки, яке завершується формулюванням нових знань про об’єкт дослідження.

При виборі об’єктної сфери дослідження необхідно враховувати такі фактори,як:

- актуальність проблеми;

- правильність конкретного визначення стратегії дослідження, його мети, завдань і предмета;

- організація і етапи проведення дослідження;

- доступність висновків і рекомендацій для використання їх в практичній діяльності.

- зацікавленість самого дослідника в певній темі, адже нерідко наукові проблеми, що досліджуються наприклад студентами в рамках дипломних чи магістерських робіт, стають пріоритетним напрямком їх подальшого наукового та професійного зростання.

52. Об’єкти наукового дослідження та їх класифікація.

При проведенні наукових досліджень відрізняють поняття «об´єкт» і «предмет» пізнання і дослідження. Об´єктом дослідження прийнято називати те, на що спрямована пізнавальна діяльність дослідника. Це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію і обране для дослідження. Один і той же об´єкт може бути предметом різних досліджень і навіть наукових напрямів.

Залежно від ступеня складності є прості і складні об´єкти дослідження, відмінність між ними визначається кількістю елементів та видом зв´язку між ними. Наприклад, простим об´єктом дослідження в педагогіці є рівень інформаційного забезпечення навчання, складним - ефективність процесу навчання. У першому випадку досліджується забезпечення навчальною літературою, згідно переліку дисциплін навчального плану, в другому - визначається вплив численних факторів на кінцевий результат навчання (якість викладання, технології навчання, рівень навченості та навчальності студентів тощо).

Правильний вибір об´єкту вивчення навколишнього матеріального світу відповідно до мети дослідження сприяє обґрунтованості результатів дослідження. Завдання дослідника полягає у визначенні факторів, які впливають на об´єкт дослідження, відборі і зосередженні уваги на найсуттєвіших з них. Чим повніше враховано вплив середовища на об´єкт дослідження, тим точнішими будуть результати наукового дослідження.

53. Фактори вибору об’єктної сфери дослідження.

Наукове дослідження - це форма процесу пізнання, цілеспрямоване систематичне вивчення об’єктів дослідження за допомогою методів і засобів науки, яке завершується формулюванням нових знань про об’єкт дослідження.

При виборі об’єктної сфери дослідження необхідно враховувати такі фактори,як:

- актуальність проблеми;

- правильність конкретного визначення стратегії дослідження, його мети, завдань і предмета;

- організація і етапи проведення дослідження;

- доступність висновків і рекомендацій для використання їх в практичній діяльності.

- зацікавленість самого дослідника в певній темі, адже нерідко наукові проблеми, що досліджуються наприклад студентами в рамках дипломних чи магістерських робіт, стають пріоритетним напрямком їх подальшого наукового та професійного зростання.

54. Структура методологічного знання.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи можна в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

55. Взаємозв’язок теорії і практики.

Наукове пізнання є процес, тобто система знання, що включає в себе два основних рівні – емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає збір фактів, їхнє первинне узагальнення, опис що спостерігаються й експериментальних даних, їхня систематизація, класифікація.

Емпіричне, досвідчене дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об’єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів як порівняння, вимір, спостереження, експеримент, аналіз, індукція (про ці прийоми буде розказано нижче). Однак досвід, ніколи – тим більше в сучасній науці не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, а факти завжди так або інакше теоретично навантажені. Тому вихідний пункт, початок науки – це, строго говорячи, не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, “концептуальні каркаси дійсності”. Вони складаються з абстрактних об’єктів (“ідеальних конструктів”) різного роду – постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі і т.д.

Згідно К.Попперу, є абсурдною віра в те, що ми можемо почати наукове дослідження з “чистих спостережень”, не маючи “чогось схожого на теорію”. Експеримент являє собою плановану дію, кожен крок якого направляється теорією.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємозалежні, границя між ними умовна і рухлива. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх узагальнює і пояснює), ставить перед ним нові більш складні задачі. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії новий власний зміст, відкриває нові, більш широкі обрії для емпіричного пізнання, орієнтує і направляє його в пошуках нових фактів, сприяє удосконалюванню його методів і засобів і т.д.

Наука як цілісна динамічна система знання не може успішно розвиватися, не збагачуючи новими емпіричними даними, не узагальнюючи їх у системі теоретичних засобів, форм і методів пізнання. У визначених крапках розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки. Однак неприпустимо абсолютизує один з цих рівнів на шкоду іншому.

56. Історичний аспект формування наукового знання.

Питання про періодизацію історії науки і її критеріях донині є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняної ii закордонній літературі.

Внутрішніми чинниками розвитку науки служать зміни елементів самої науки: емпіричних даних, законів, принципів і філософських передумов. Емпіричні дані початку наукового пізнання в кожній області обмежені і забезпечують описовий рівень наукового знання. Тому першому етапу розвитку науки на основі емпірії властиві бідність емпіричної опори, пов'язана з поверхневим і обмеженим практичним освоєнням світу, описовість знання розрізнених областей світу і умоглядність пояснень, причому умоглядність вважалася вищою гідністю знання. Хронологічно це відбито наукою Стародавнього світу і Середньовіччя. Практика епохи Відродження і Нового часу розширила емпірію науки і зумовила зростаючий попит на емпіричні ці науки (пророцтва, наслідки), надавши досвіду вирішальну роль в обмеженні наукових умоглядів. Нова роль досвіду була зафіксована у філософії позитивізму О. Канта і його послідовників, що проголосила: уява має бути поставлена під контроль спостереження в досвіді. Це другий етап розвитку науки на основі емпірії. До сьогодення, третьому етапу розвитку науки емпірія, зберігаючи свою роль кінцевого засобу контролю наукової уяви, набула опосередкованого теоретичними тлумаченнями характеру.

Періодизація розвитку науки можлива залежно від зміни пануючих в ній законів, що розрізняються по мірі і видам математизації, емпіричної значущості і міри універсальності (широті охоплення явищ). Першому етапу, початку науки відповідають суто описові і вузько емпіричні закони з елементарною математизацією. Такі астрономія і механіка від Птолемея і Архімеда до Кеплера і Галілея, термодинаміки трьох начал, фізика електрики від Ома до Ампера, хімія законів збереження ваги і кратних стосунків, еволюційна біологія Дарвіна і так далі. Другому етапу розвитку науки на основі зміни пануючих в ній законів властива опора на закони в розвиненій математичній формі (диференціальних і інтегральних рівняннях, стосунках між матрицями), на універсальні закони збереження. Такі механіка від Ньютона до Гамільтона, електродинаміка Максвелла, термодинаміка кінетична і статична, квантова і релятивістська механіки, хімія після Менделєєва, генетика і так далі. Нарешті, можна виділити третій етап розвитку науки, що підкоряється її законам системності і руху інформації. На цьому етапі оцінка, відбір і рішення проблем науки ставляться в залежність від податливості до законів системності і інформаційних процесів.

57. Парадокс теоретичного знання.

Теорія – найбільш розвинута форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних і істотних зв’язків визначеної області дійсності. Прикладами цієї форми знання є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч.Дарвіна, теорія відносності А.Ейнштейна і ін.

Тривалий час у рамках старого матеріалізму загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою мусив існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (або «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі «верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумачення, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується»,так званий парадокс теоретичного знання.

Тому будь-яка теоретична система, як показав К.Поппер, повинна задовільняти дві основні вимоги: несуперечності (тобто не порушувати відповідний закон формальної логіки) і фальсифікації – заперечення, досвідченої експериментальної перевірки. Теорія, по Попперу, є інструментом, перевірка, якого здійснюється в ході його застосування і про придатність якого судять за результатами таких застосувань.

Одне з важливих внутрішніх джерел розвитку теорії – протиріччя між її формальним і змістовним аспектами. Через останній у теорію входять визначені філософські установки дослідника, його методологічні принципи i світоглядні, “смисложиттєві” орієнтири. Ці фактори, як і соціально-історичні, політичні обставини сильно впливають (позитивно або негативно) на процес формування теоретичного знання (особливо гуманітарного) і на розвиток науки в цілому.

58. Головна мета побудови теорії.

Під теорією розуміють систему знань, що описує і пояснює сукупність

явищ деякої області дійсності і зводить відкриті в цій області закони до

єдиного об'єднуючого початку. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта.

Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку.
Мета: побудова теорії спирається, на результати, отримані на емпіричному

рівні дослідження. В теорії ці результати упорядковуються, приводяться в струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі абстракцій, ідеалізацій, принципів, що вводяться в теорію.

59. Відмінність теорії від інших форм раціонального мислення.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об'єктивним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в системі його зв'язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси — найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку.
Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія — взаємопов'язані й взаємозумов-люють одна одну.

 

60. Поняття методу в наукових дослідженнях та практиці.

Метод, у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання. Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети най-коротпіим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

61. Відмінність та єдність теорії і методу наукового дослідження.

Метод – це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

Під теорією розуміють систему знань, що описує і пояснює сукупність

явищ деякої області дійсності і зводить відкриті в цій області закони доєдиного об'єднуючого початку.

Фактично різниця між методом і теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт й умова майбутніх досліджень.

62. Емпіричне та теоретичне знання.

Наукове знання поділяють на два рівні, а саме: рівень емпіричного знання та рівень теоретичного знання.

Для знань, отриманих на емпіричному рівні, характерне те, що вони є результатом безпосереднього контакту з живою реальністю при спостереженні або експерименті. На цьому рівні ми одержуємо знання про означені події, виявляємо властивості інтересуючих нас об'єктів або процесів, фіксуємо відношення і, нарешті, встановлюємо емпіричні закономірності.

Над емпіричним рівнем науки завжди надбудовується теоретичний рівень. Теорія, що представляє цей рівень, будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності (головна задача теорії полягає в тому, щоб описати, систематизувати і пояснити всю множину даних емпіричного рівня). Проте теорія будується таким чином, що вона описує безпосередньо не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти.

63. Класифікація методів дослідження.

Метод – це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Фактично різниця між методом і теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт й умова майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями загальні методи пізнання можна поділити на три групи, грані між якими визначені приблизно:

• методи емпіричного дослідження;

• методи, ідо застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень;

• методи теоретичних досліджень.

 

64. Методи емпіричного дослідження.

Методи емпіричного дослідження -методи, за допомогою якихвідбувається процес накопичення фактів;

Види:

Спостереження –це систематичне, цілеспрямоване вивчення об'єкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

• задуманості заздалегідь

• планомірності

• цілеспрямованості

• активності

• систематичності

Порівняння – це процес становлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння буде результативним за таких вимог:

• порівнюватимуться лише такі явища, між якими можлива деяка
об'єктивна спільність;

• порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) рисами.

Вимірювання – це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об'єкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання. Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно – більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.

Експеримент – це такий метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно й цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Експеримент проводять у таких випадках:

• при виявленні раніше не відомих властивостей об'єкта;

• при перевірці правильності теоретичних розрахунків;

• при демонструванні явища.

65. Методи теоретичного дослідження. СТЕПАНОВА

Метод (від грецького methodos – шлях до чого-небудь) – це спосіб досягнення мети. Метод наукового дослідження – це спосіб пізнання явищ дійсності, їх взаємозв’язку і розвитку, спосіб отримання інформації про об’єкт і предмет дослідження.

В залежності від основної мети наукові методи можна розділити на три основні групи:

- методи емпіричного дослідження, метою яких є отримання і накопичення фактів;

- методи зведення і кількісної характеристики досліджуваних