Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.
Ідеальне — філософська категорія, протилежність матеріального, реального. Ідеальне в ідеалістичної традиції розуміється як самостійне нематеріальне начало, що існує поза простором і часом (дух, ідеї). Ідеальне в матеріалістичної традиції розуміється як відображення в свідомості зовнішнього світу, суб'єктивний образ об'єктивної реальності. У марксизмітрактується як відображення зовнішнього світу в формах свідомості і діяльності людини як суспільної істоти, продукт і форма соціальної практики (на відміну від простого продукту пасивного індивідуального споглядання).
Інтерсуб'єкти́вність — філософське поняття, що означає 1) особливу спільність; 2) певну сукупність ідей, установок і переконань, що характеризуються спільністю; 3) узагальнений досвід представлення предметів. Поняття інтерсуб'єктивності активно розробляє Едмунд Гуссерль у своєму фундаментальному трактаті «Картезіанські роздуми». Це поняття розкривається в ході вирішення проблемисоліпсизму, виявленою у світлі «Логічних досліджень». Суть проблеми в необхідності вивести за межі феноменологічного дослідження будь-які постулати, що приймаються некритично: існування світу тощо. В результаті виникає питання, на якій підставі ми можемо визнати реальність існування самого світу, а також решти учасників пізнавального процесу.
Едмунд Гуссерль (багато в чому відтворивши положення І. Канта, що стосуються місця і ролі трансцендентальної суб'єктивності в пізнанні) приходить до висновку, що сам устрій (конституція) свідомості передбачає складну багаторівневу структуру, в рамках якої найважливішу роль відіграють якості інтенціональності та допредметної даності (горизонту) світу соціальних зв'язків та стосунків. Ці структури задають пізнавальні межі, в яких стає можливим досвід сприйняття будь-якої речі у світі, а також розуміння тотожності будь-якого Я (ego) деякому іншому Я (alter ego).
44 Проблема пізнання у філософії. Види пізнання
Пізнання є необхідною стороною ставлення людини до світу. «За знав чи світ»? «Що є знання?»
Передусім в питанні про пізнанні важливим є поняття знання. "Знання" - об'єктивна реальність, дана у свідомості людини, яка у своїй діяльності відбиває, ідеально відтворює об'єктивні зв'язки реального світу. Поняття істинне знання і знання можуть не співпадати, оскільки останнє може бути недоведеним, неперевіреним (гіпотези) або неістинним.
Пізнання якраз спрямоване на придбання знання, і визначається як вища форма віддзеркалення об'єктивної дійсності; обумовлений передусім практикою процес придбання і розвитку знання, його постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. Це така взаємодія об'єкту і суб'єкта, результатом якого є нове знання. У пізнанні існують різні рівні:чуттєве пізнання, раціональне пізнання (мислення), емпіричне (досвідчене) і теоретичне.
У розгляді проблеми - чи пізнаваний світ - виділяють такі навчання як агностицизм і скептицизм. Представники агностицизму (Юм) заперечують (повністю або частково) принципову можливість пізнання об'єктивного світу. Прибічники скептицизму, не заперечуючи таку можливість, проте або сумніваються в цьому, або розуміють процес пізнання як просте заперечення пізнаваності світу. Обидва вчення мають деяке "виправдання": наприклад, обмеженість органів чуття людини, невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їх характер та ін., що вічно змінюється
Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.
Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте,«народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види:паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.
Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.
45 Субєкт та об’єкт і предмет пізнання
Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму. Типи пізнання: міфологічне - тип пізнання характерний для первісної культури.Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.релігійне -об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер. Філософське - філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал. Чуттєве - для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина». Наукове - Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань.
46Проблема істини у філософії
Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду. Пошук такого надійного критерію йде у філософії здавна. Раціоналісти Декарт і Спіноза вважали таким критерієм ясність. Взагалі кажучи, ясність годиться як критерій істини в простих випадках, але критерій цей суб'єктивний, а тому і ненадійний: ясною може видаватися і помилка, особливо тому, що це моя помилка. Інший критерій: істинне те, що визнається такою більшістю. Проте і цей критерій абсолютно ненадійний, бо початковий пункт, а в даному випадку - суб'єкт. У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів. Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, оскільки іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і відносний через обмеженість практики в кожен історичний період. Так, практика упродовж століть не могла спростувати тезу про неподільність атома. Але з розвитком практики і пізнання ця теза була спростована.
47Загально наукові методи емпіричного та теоретичного рівнів
Аналіз — необхідний етап у пізнанні об'єкта. З найдавніших часів аналіз застосовувався, наприклад, для розкладання на складові деяких речовин. Зокрема, уже в Стародавньому Римі аналіз використовувався для перевірки якості золота й срібла способом так званого купелювання (аналізована речовина зважувалася до й після нагрівання). Поступово формувалася аналітична хімія, яку з повним правом можна назвати матір'ю сучасної хімії: адже перш ніж застосовувати ту чи іншу речовину для конкретних цілей, необхідно з'ясувати її хімічний склад.
Емпіричне і теоретичне — поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає гетерогенні системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається.
Проблема вироблення критеріїв виділення емпіричного та теоретичного була поставлена у філософії логічного позитивізму. Емпіричне та теоретичне як типи дослідницької діяльності розрізняються предметом дослідження: емпіричне дослідження орієнтується на безпосереднє вивчення явищ, теорія орієнтується на рівень сутності й об'єктивної закономірності в досліджуваному процесі, явищі. Емпіричне дослідження як методи використовує реальне спостереження, реальний експеримент, емпіричний опис, складання графіків, таблиць тощо. На теоретичному рівні застосовують методи ідеалізації, уявного експерименту, історичний і логічний; методи сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний використовуються як методи побудови теорії. Особливості предмета дослідження фіксуються в засобах пізнання: на емпіричному рівні — прилади, експериментальні установки та інші матеріальні засоби та емпірична мова науки.
Емпірична мова науки складно організована, включає крім емпіричних, теоретичні терміни, описує так звані емпіричні об'єкти — абстракції реальних об'єктів, але з обмеженим набором ознак. На теоретичному рівні як засіб пізнання використовується винятково теоретична мова, терміни якого репрезентують такі абстрактні об'єкти, що є логічними реконструкціями реальних об'єктів і їхніх зв'язків, відносин.
48 Проблема походження людини
Людина давно зрозуміла свою унікальність і через це сприймала себе саму не інакше, як через чимсь спричинене виникнення, пришестя в цей світ. Сьогодні ми знаємо і про світ, і про людину набагато більше, ніж в попередні часи та епохи, але питання про походження людини залишається спірним та незбагненним.
49 сутність людини. Особистість як соціальна форма індивідуального буття
Категорія "сутність" співвідноситься з категорією "явище". Обидві категорії виражають моменти, рівні руху пізнання двох різних, але взаємопов'язаних сторін дійсності. Категорія "явище" відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо у формі живого споглядання. Категорія "сутність" виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке, що зумовлено глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками і тенденціями розвитку, і пізнається на рівні теоретичного мислення. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.
Сутність неоднозначна. Залежно від глибини пізнання вона може бути першого рівня, другого рівня і т. д. Це положення придатне і для аналізу сутності людини. Процес її пізнання починається з явища, тобто з почуттєвого сприймання конкретних індивідів, реальної життєдіяльності людей. Далі пізнається те загальне, спільне, що обумовлює їх існування й розвиток, тобто сутність.
У людині умовно виокремлюють сутність п'яти рівнів. Розглянемо їх. Але перед тим як перейти до характеристики цих рівнів, слід з'ясувати, по-перше, що є спільного між людиною як живою істотою і світом тварин, і, по-друге, визначити те головне, що відрізняє людину від тварини.
Спільного між людиною і світом усього живого багато. Але головним є те, що, як для людини, так і для всього живого, вихідним імпульсом їх життєдіяльності є потреба. Потреба - це становище живого як відкритої складної системи, обумовлене порушенням внутрішньої рівноваги організму, яке спрямовує і збуджує до дій, що відновлюють цю рівновагу. Безумовно, що потреби тварин і людей неоднакові. Потреби тварин, які є суто біологічними, виникають на основі інстинктів і умовних рефлексів і задовольняються предметами, що їх дає природа в готовому вигляді. Потреби генетично обумовлюють активність тварин. Виникнення і задоволення людиною потреб має більш складний характер. Завдяки свідомості людина "висвічує" об'єкт потреби, від емоційного моменту відбувається перехід до раціонального - пошуку шляхів реалізації потягу, розв'язання суперечності між наявними і необхідними умовами життєдіяльності. Ця суперечність розв'язується через цілеспрямовану діяльність.
Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, в самій справі, не може дивитися на світ інакше, ніж 'крізь призму' свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатний - в чому Хайдеггер правий - 'запитувати' про буття як таке. Не без підстав вбачаючи в такому протиріччі джерело драматизму людського життя, феноменологія і екзистенціалізм, особливо на початкових етапах їхнього розвитку, по суті, упускали з вигляду іншу, не менш, якщо не більш важливу обставину. Окремі індивіди, не говорячи вже про ґенерації людей, про людство в цілому, виходять, звичайно, з свого 'місцезнаходження' і з свого 'часу', коли 'устроюються' в світі. Але вони не зробили б жодного життєво вірного, ефективного кроку, якщо б повсякденно, щогодини не з'ясовували, які об'єктивні властивості (в тому числі просторові і часові) світу самого по собі, його речей і процесів. Тому з того факту, що людина бачить світ не інакше, ніж своїми очами, осягає його не інакше, ніж власної думкою, зовсім не випливає ідеалізм,
як помилково вважають екзистенцеальні філософи. Люди навчаються зіставляти себе з світом, бачити своє буття як частину і продовження буття світу. Вони уміють судити про світ, освоювати його не тільки по своїй мірці,мірці своєї свідомості і дії, але і по мірці самих речей. Інакше вони не змогли б вижити в цьому світі і тим більш не змогли б 'запитувати' про буття як таке. Не випадково М. Хайдеггер в своїх більш пізніх роботах, намагаючись подолати суб’єктивізм і психологізм ранньої позиції, на перший план висуває буття як таке.
