Онтологічний суб’єктивізм Берклі і Г’юма.

Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб’єкта (свідомості), в яких формувався як предмет свідомості об’єкт. Вона заперечувала реальне існування речей, пояснювала процес пізнання як процес «творення» об’єктів.

Оригінальними і цілком самостійними у філософії Нового часу були навчання англійських мислителів Джорджа Берклі і Девіда Юма. Берклі та Юм жорстко розмежували області об'єктивного (зовнішнього, фізичного) та суб'єктивного (внутрішнього, духовного) і фактично зняли питання про їх співвідношенні та взаємодії. Берклі та Юм були послідовниками і продовжувачами в новій філософії цього напрямку і говорили, що коли ми сприймаємо якийсь предмет, то в будь-якому випадку маємо його зоровий образ, слуховий, дотиковий і т.д. Ми дізнаємося про наявність предмета через наші відчуття або почуття. Тому правильніше говорити, що перед нами - не предмет, а сума наших відчуттів або чуттєвих сприйнять його. Адже поза і крім почуттів ми не могли б взагалі нічого сприймати. Предметом філософії, значить, повинен бути потік вражень, сума сприйнять, чуттєвий досвід, а питання про те, який справжній світ, абсолютно безглуздий, тому що ми абсолютно відрізані від нього своєю суб'єктивною реальністю (сумою відчуттів).

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант.

Джордж Берклі (англ. George Berkeley відомий також як: єпископ Джордж Берклі; *12 березня 1685—†14 січня 1753) — впливовий ірландський філософ, відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі «Бути це відчувати» (лат. «Esse est percipi»). Теорія Берклі стверджує, що індивідууми можуть лише безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, — а не абстракції, такі, як-от: «речовина»

Намагання Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю свідомості суб'єкта, уявою якої е світ) було нездійсненним за збереження створених ним філософських позицій. Тому наприкінці свого життя Берклі починає тяжіти до класичного об'єктивного ідеалізму, взірцем якого він визнавав Платона.

Девід Юм (також Г'юм, англ. David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва. В першу чергу відомого своїми працями у галузі епістемології Юма часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя.

Давид Юм продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Керуючись позицією.Локка, Юм вирізнює чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього відноситься лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб'єктивних дій розуму з об'єднання чи розділення вражень.

Між враженнями та ідеями існують три типи відношень: 1) будуються на виявленні подібностей та відмінностей; 2) відбивають послідовності в просторових та часових визначеннях; 3) відношення причини та наслідків. Саме третій тип Юм розглядає як головний у природознавстві (досвіді побудови схем суб'єктивних дій з образами природної реальності). Дослідження поняття "причина" уможливлює Юму дати обгрунтування, що дане поняття не має під собою жодного емпіричного значення, окрім фіксації послідовності явищ — одне після другого. Усі причини пояснюються ним як відношення просторового співіснування та часової послідовності. Тобто поняття "причина" Юм розглядає як похідне від понять "час" та "простір". Детально аналізуючи конкретні випадки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатні дати кінцевого визначення подій, причин та наслідків.