Філософія як рефлексія науки

В даний час для філософіїхарактернітенденціязмістовноїдеталізації, а такожперсоніфікаціїзаявленої тематики, коли обговоренняпроблемиведеться не анонімно і безособово, а з урахуваннямдосягнутихтимчиіншим автором конкретнихрезультатів.

Філософіямає статус історичногосоціокультурногознаннянезалежновід того, орієнтована вона на вивченняприродознавстваабосоціально - гуманітарних наук. Філософія є рефлексією над наукою. Основна мета науки - отриманняістини, а філософії - обговоренняпитання, як можливедосягненняістини.

Рефлексія - один з видів і навітьметодівпізнання, головною особливістюякого є спрямованість на самезнання, на процесйогоотримання.

Можнасказати, щорефлексія є самопізнаннямколективногоабоіндивідуальногосуб'єкта. У першомувипадкурефлексіяздійснюється над об'єктивувати формами знання та їїумовноможнаназватиоб'єктивною, а в другому випадку - над знанням, невіддільнимвідіндивідуальногосуб'єкта, і вона є суб'єктивною за своєю формою. Прикладом рефлексії над об'єктивуватизнанням є рефлексія над наукою, а прикладом суб'єктивноїрефлексіїможеслужитисамоспостереження як прийомпізнанняіндивідомсвоїхвласнихпсихічнихпроцесів.

Рефлексіяявляє собою єдністьвідображення і перетворенняоб'єкта; застосуванняїї в дослідженні призводить до творчоїпереробці самого досліджуваного предмета. «В результатірефлексіїїїоб'єкт - система знань - не тільки ставиться в новівідносини, але добудовується і перебудовується, т. Е. Стаєіншим, ніжвінбув до процесурефлексії... Настількинезвичайневідношенняміжпізнанням і зміноюоб'єктапояснюєтьсятим, що ми маємо в даномувипадку справу не з таким предметом, якийіснуєнезалежновідпізнання і свідомості, а з пізнавальнимвідтворенням самого пізнання і свідомості, т. е. іззверненнямпізнання на самого себе.

Відносносамопізнанняіндивідацютезу, щобересвійпочаток в гегелівськомурозуміннірефлексії, здаєтьсяочевидним, алевідноснооб'єктивувалисясистемзнаннявінмаєбезумовнуевристичнуцінність.В останньомувипадкумаємісце нетількивихід за межііснуючоїсистемизнання, а й перетворенняїї за рахуноквключеннярефлектіруемогознання в інший контекст, в нову систему відносин з іншими елементамизнання. При цьомунайважливішиммеханізмомзбільшеннязнання є перетвореннядеякогонеявногознання (сукупностіпередумов і припущень, що стоять «за спиною» тих чиіншихформулювань) в знанняявне, прямо формулируемое. Такийперехід, зрозуміло, не залишається без наслідків для самого знання, вінведе до йогоуточненню, часто до відмовивіддеяких неявно якіприймалапередумов. Те, щоранішездавалосяясним, інтуїтивнозрозумілим і простим, в результатірефлексіївиявляєтьсядоситьскладним і нерідкопроблематичним, а інший раз просто помилковим.

Рефлексія є однією з найбільшістотнихіманентних рис науки, як, втім, і всякого розумногодіїіндивіда. Вона передбачає не просто відображення в знанніреальності, а й свідомий контроль за ходом та умовами процесупізнання.

Рефлексія як форма теоретичноїдіяльностісуспільно-розвиненоїлюдини, спрямована на осмисленнясвоїхвласнихдій і їхніхзаконів, властива не тількинауковоїдіяльності. Вона зародилася і отрималанайвищийрозвиток у філософськомузнанні. І до цихпір, незважаючи на появурефлексіївсерединісамої науки, за філософієюзберігається прерогатива забезпеченняверхніхповерхівсамосвідомостінауковоїдіяльності.

Рефлексію над філософськимзнаннямвиконує, сама філософія, володіючи в цьомусенсі «саморефлектірующімвластивістю». З початку XX в. почалосярізкерозширеннясферирефлексії над наукою. Виниклапринципово нова її форма - зовнішня, «неспецифічна» рефлексія, спрямована на вивченнясоціальних умов і результатівпроцесупізнання, зокремапитань про роль науки в суспільстві і відповідальностівчених за результатисвоєїдіяльності. Щостосуєтьсятенденцій у розвиткуспецифічної, внутрінаучнимірефлексії, то, використовуючитермінологію П. П. Гайденко [Гайденко, 1969], їїможнапозначити як рухвідонтологизма через гносеологізмдометодологізма

 

5. Наука – це вид пізнавальної діяльності людини, спрямований на отримання та вироблення об’єктивних, обгрунтованих і системно організованих знань про навколишній світ. У ході цієї діяльності відбувається збір фактів, їх аналіз, систематизація та подальших синтез на базі наявних даних нових знань, які дозволяють здійснювати науково обгрунтоване прогнозування майбутнього. Поняття науки в філософії складається з її визначення, цілей, ідеологічного базису (парадигми), комплексу ідей і уявлень про те, що являє собою наука і т.д. Сюди ж включають проблеми наукової етики – системи правил, що регулюють відносини людей у сфері наукових досліджень.

Наука – це пізнавальна діяльність. Кожна діяльність – це цілеспрямована, процесуальна, структурована активність. Структура будь-якої діяльності складається з трьох головних елементів: мета, предмет, засоби діяльності. Мета наукової діяльності – здобуття нового знання. Тільки в науці здобуття нового знання є головною метою. Наука орієнтується на предмети й об’єктивне дослідження дійсності, об’єктивних законів зміни і розвитку об’єктів. Вивчаючи об’єкти, які перетворюються в процесі діяльності, наука не обмежується пізнанням тільки виявлених предметних зв’язків. Мета науки – передбачити можливі майбутні зміни об’єктів. Засоби – це наукова апаратура, методи, які використовуються в наукових дослідженнях.

Наука як соціальний інститут - це особлива, відносно самостійна форму суспільної свідомості і сферу людської діяльності, який виступає як історичний продукт тривалого розвитку людської цивілізації, духовної культури, що виробив свої типи спілкування, взаємодії людей, форми поділу дослідницької праці і норми свідомості вчених. Інститут передбачає діючий і вплетений у функціонування суспільства комплекс норм, принципів, правил, моделей поведінки, що регулюють діяльність людини; це явище надиндивидуального рівня, його норми і цінності тяжіють над діючими в його рамках індивідамиПроцес інституціалізації науки свідчить про її самостійність, про офіційне визнання ролі науки в системі суспільного розподілу праці, про претензії науки на участь у розподілі матеріальних і людських ресурсів. Наука як соціальний інститут має власну розгалужену структуру і використовує як когнітивні, так і організаційні і моральні ресурси. Соціальний інститут - історична форма організації та регулювання суспільного життя. За допомогою соц. інститутів упорядковуються відносини між людьми, їх діяльність, їх поведінку в суспільстві, забезпечується стійкість суспільного життя, здійснюється інтеграція дій і відносин індивідів, досягається згуртованість соц.

 

6. Наукове знання — система знань про закони природи, суспільства, мислення. Наукове знання є основою наукової картини світу, оскільки описує закони його розвитку.

Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку. Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов’язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності. Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в стародавньому Єгипті. Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни — геометрію та арифметику. Для них при встановленні схожості задач вирішальним моментом є не їхній математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об’єднані задачі, з якими доводиться мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності. Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя. В подальшому відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну форму людської діяльності. На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання є логічний доказ, тобто перехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась чиста, або теоретична математика.

. Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання — знання заради самого знання — і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності

В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики. Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, — все це було пов’язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність. Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.