Та уявлення про природу в середні віки

Період з V до XI ст. — раннє середньовіччя — характеризується переходом від античності й варварства до феодалізму. Це епоха панування натурального господарства, слабких торговельних та інших зв'язків між державами, примітивності самої державності.

Культура європейського середньовіччя формувалася в регіоні, де нещодавно розміщувався центр міцної універсальної римської цивілізації, і неможливо, щоб вона зникла, бо продовжували існувати суспільні відносини та інститути, культура, яким вона дала життя. Становлення культури раннього середньовіччя є складним синтезом пізньоантичної, християнської і варварської традицій. У цей період викристалізовується такий тип духовної культури західноєвропейського суспільства, в якому головну роль починають відігравати християнська релігія і церква. Візантія виступала спадкоємницею як римської державності, так і античної культури.

Зокрема, слід наголосити на силі традиціоналізму у візантійській культурі: традиція, а не досвід проголошувалася джерелом знань. Звідси випливало поклоніння книжним знанням: Біблія і певною мірою античні автори розглядались як сукупність необхідних знань. Суттєвим фактором розвитку наукового знання в арабомовних країнах були праці античних авторів. Вони перекладалися арабською мовою, після чого до них складалися ґрунтовні коментарі.Саме ціпереклади і коментарі були майже єдиними джерелами, які ознайомили європейських вчених з досягненнями античного світу. Багдад з його бібліотеками та школами був центром згаданих перекладів і разом з тим науковим центром, в якому бурхливо розвивалися технічні галузі знання і мистецтва, а також природничі науки — математика, астрономія, мінералогія, географія, медицина.

Поступове виникнення нових культурно-освітніх центрів середніх віків із бібліотеками, школами сприяло подальшому розвитку освіти. Вже була згадана Відомими були бібліотека в Багдаді, в Бухарі, в Іспанії.

Основи освіти середньовіччя успадкувало з античності. Граматика вважалася "матір'ю всіх наук"; діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії і логіки; риторика навчала правильно і виразно говорити; математичні дисципліни — арифметика, музика, геометрія, астрономія — були науками про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. Освіта набирала суттєвого значення для функціонування наукового знання, оскільки давала можливість в її межах розвивати знання. Дисциплінарна будова освіти ототожнювалася з класифікацією наукових знань.

Християнське богослов'я внесло зміни також у розуміння об'єкта природничо-наукового знання — природи, з одного боку, і суб'єкта наукового пізнання — людини, з іншого. Поступово змінювався стиль мислення.

Середньовічна картина світу була зформована та остаточно розроблена християнськими теологами на грунті синтезу біблейських ідей творення та божого промислу, елементів космологічних уявлень грецької філософії, а також деяких природничонаукових уявлень давнього світу, які увійшли до геоцентричної системи Птолемея. Особливо прийнятними для теологів були ідеї Платона про космос як єдине досконале творіння, ієрархії всього сущого у відповідності зі ступенем закладеної в нього проведінням цінності, про єдність мікро- і макрокосмосу тощо.

В цілому середньовічна картина світу характерною рисою мала поділення світу на природний і надприродний з повним пануванням другого над першим. Для середньовічної космології характерною була детальна розробка структури та взаємозв"язку всіх її об"єктів. Уявлення про природу в середні віки мали в своїй основі ідею про створення світу Богом. Якщо для людини античності природа — це дійсність, то для людини середньовіччя — лише символ божества. Світ уявлявся логічно струнким цілим, реалізацією задуму творця, який створив природу для людини. Саме задум творця і його реалізація й є предметом пізнання. Тому віра (у Бога) вважалася необхідною передумовою пізнання природи, а фізика розглядалася лише як допоміжна наука релігійної метафізики. У середньовічному мисленні природа не є чимось самостійним, що несе в собі свою мету і свій закон, як вважали античні філософи. Самостійність природи ліквідується, бо завдяки своїй могутності Бог може діяти всупереч природному порядку.

Своїх класичних форм культура середньовіччя набуває в XI— XIV ст. із формуванням герменевтики — мистецтва тлумачення (святих книг, мудрості божої тощо). Воно посідає чільне місце в духовній культурі цього періоду. Особливість такого типу культури знаходить вираз в поширенні образу учнівства на світ в цілому: світ — школа, Христос — вчитель.