Студопедия — Загальна інформація
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Загальна інформація






Більшість населення становлять в основному нащадки переселенців з Великобританії та Ірландії - англо-австралійці. На червень 2011 року кількість населення Австралії становила 22 639 457 осіб.

Історія австралійського поселення
Поява європейців в Австралії виявилася згубною для аборигенів. Припускають, що коли наприкінці ХVІІІ ст. почалося заселення материка європейцями, там проживало близько 1,2 млн. аборигенів, проте за інформацією з інших джерел - лише близько 300 тис. Аборигенів витісняли від джерел води і мисливських угідь, особливо на півдні і сході, багато з них загинули від голоду і спраги або були вбиті у сутичках з білими поселенцями, а інші померли від хвороб, завезених європейцями. У Вікторії за 30 років місцеве населення чисельністю 10 тис. осіб скоротилося до 2 тис.

У ХІХ ст. деякі аборигени перетворилися на джерело дешевої робочої сили у тваринницьких господарствах (ранчо) білих поселенців у внутрішніх районах країни, а закони того часу закріплювали поневолення аборигенів. Становище аборигенів стало поліпшуватися в другій половині ХХ ст., коли суспільна думка засудила дискримінаційну політику попереднього періоду.
Обмеження для аборигенів були зняті, і ці люди були зрівняні в соціальних правах з іншими австралійцями. Було також докладено зусиль, щоб закріпити землю за аборигенами в місцях їх проживання і сприяти поширенню серед них освіти.
Лише невелика частина австралійських аборигенів більш-менш інтегрована в сучасне австралійське суспільство. При цьому деякі аборигени зберігають життєвий уклад своїх пращурів. Більша частина аборигенів проживає у великих містах, таких як Сідней, Мельбурн і Брісбен. Однак багато аборигенів живуть у віддалених місцевостях і нерідко становлять там більшість населення. Зокрема, на їх частку припадає понад 27% населення Північної території.
Етнічний склад населення за походженням: австралійці – 35,6% (7,4 млн.), британці – 30,4% (6,3 млн.), ірландці – 8,7% (1,8 млн.), шотландці – 7,3% (1,5 млн.), італійці – 4,11% (852 тис.), німці – 3,9% (811 тис.), китайці – 3,2% (670 тис.), греки – 1,8% (365 тис.), голландці – 1,5% (310 тис.), індуси – 1,1% (234 тис.). Офіційна кількість австралійців українського походження, за даними Союзу українських організацій Австралії та визнанням керівництва Австралії, становить 37,5 тис. громадян.
Вплив різних культур очевидний: він виявляється у вигляді вулиць, у популярності ресторанів, що спеціалізуються на національних кухнях, у поширенні футболу (раніше його вважали "іммігрантською" грою) і в розмаїтості преси іноземними мовами, крім того, зросла частка прихильників православного, мусульманського, індуїстського, буддистського віросповідань. Наступними за чисельністю після англомовної групи населення є вихідці з Італії. В Австралії є великі групи населення грецького, німецького, голландського, в'єтнамського і китайського походження.

Релігія: Більше 76% населення сповідує християнство, з них 26% – англіканці, 26% – католики, 5% – уніоністи, 4,4% – пресвітеріанці, 2,9% – православні (в основному греки, росіяни, українці, білоруси, грузини, вірмени, та ін.). Поширені також іудаїзм, іслам та буддизм.
Відповідно до Конституції Австралії, жодна з релігій не затверджується в законодавчому порядку і не одержує субсидій від держави. Разом з тим свобода совісті ніяк не обмежується. Основні християнські свята - Різдво і Великдень - визнаються як державні. Федеральний уряд і влада штатів надають фінансову допомогу недержавним школам, у т.ч. тим, що утримуються релігійними громадами. Розміри цієї допомоги, що надавалася різним релігійним громадам, у минулому неодноразово викликали дискусії, але за останні 20 років це питання було врегульовано шляхом домовленості з представниками різних конфесій. Релігійні розходження населення виявлялися в діяльності політичних партій, і дотепер протестанти займають сильні позиції в Ліберальній партії, а католики - у Лейбористській.

Міста
Австралію тривалий час вважали однією з найбільш урбанізованих країн світу. На сьогодні типовий австралієць мешкає у передмістях п'яти великих міст - Сіднея, Мельбурна, Брісбена, Аделаїди і Перта. Найдревніший і найбільший із столичних округів - Сідней у Новому Південному Уельсі (4,4 млн.) Далі за чисельністю населення - Мельбурн (4 млн.) у Вікторії, Брісбен (1,95 млн.) у Квінсленді, Перт (1,6 млн.) у Західній Австралії й Аделаїда (1,17 млн.). Кожний з цих округів є столицею відповідного штату. Хобарт (195,8 тис.) є столицею штату Тасманія. Чисельність його населення у п'ять разів менша, ніж у найменшій столиці материкових штатів. Усі шість столиць є важливими морськими портами, великими транспортними, промисловими, фінансовими й адміністративними центрами.
Кілька інших міст Австралії також мають важливе значення. Ньюкасл у Новому Південному Уельсі - порт у гирлі річки Хантер і великий центр чорної металургії.
Столиця країни - Канберра - була спланована Уолтером Берлі Гріффіном у 1911 р. як зразкове місто. Ще в середині 1950-х років вона залишалася невеликим містом. Швидке її зростання почалося після створення Комісії з розвитку національної столиці в 1956 р. У 1997 відбулося деяке скорочення чисельності населення Канберри у зв'язку з реорганізацією діяльності федерального уряду. Нині у столиці проживає 350 тис. осіб

81.

 
 
АВСТРАЛІЯ І КРАЇНИ ОКЕАНІЇ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА 1. Географічне розташування і особливості заселення островів Океанії. 2. Геополітичне становище, клімат і природні багатства Австралії та Нової Зеландії. 3. Відкриття регіону європейцями і формування австралійської та новозеландської націй. 1. При поділі суші на частини світу найменший континент – Австралію (7,686 млн. кв. км) об’єднують із Океанією – сукупністю величезної кількості островів у центральній і південно-західній частинах Тихого океану загальною площею 1,26 млн. кв. км, що становить менше 2 % водної поверхні, де вони розташовані. Серед них і другий у світі за величиною (після Гренландії) острів Нова Гвінея (829 тис. кв. км) і коралові атоли, що ледве виступають з моря, причому з наближенням до Австралії острови крупніші й густіше вкривають океан. Більшість островів, особливо великих, розташовані у вигляді трьох широких концентричних дуг, які зі сходу охоплюють Австралію й майже паралельні гірському ланцюгові на східному узбережжі материка. Першу дугу складають острови Нова Гвінея (західна частина острова – індонезійська провінція, східна – незалежна з 16 вересня 1975 р. держава Папуа-Нова Гвінея), Нова Каледонія (заморська територія Франції з 1956 р.) і Нова Зеландія (з 26 вересня 1907 р. – самостійний домініон Великої Британії), другу – архіпелаг Бісмарка (належить Папуа-Новій Гвінеї), Соломонові острови (незалежна держава з 7 липня 1978 р.), острови Санта-Крус (належать Соломоновим островам) і Нові Гебріди (з 30 липня 1980 р. – незалежна Республіка Вануату), третю – зовнішню – дугу – острови Каролінські (з 3 листопада 1986 р. – незалежні Федеративні Штати Мікронезії у вільній асоціації зі США), Маршаллові (з 21 жовтня 1986 р. – незалежна республіка у вільній асоціації зі США), Гілберта (з 12 липня 1979 р. – незалежна Республіка Кірібаті), Тувалу (незалежна держава з 1 жовтня 1978 р.), Фіджі (незалежні з 10 жовтня 1970 р., республіка з 6 жовтня 1987 р.), Тонга (незалежне королівство з 4 червня 1970 р.) і Кермадек (належать Новій Зеландії). Геологи вважають, що острови усіх трьох дуг є рештками гірських хребтів давнього материка і більшість із них материкового походження, чим пояснюються складність рельєфу, особливості рослинного і тваринного світу та розмаїття племен, які там мешкають (лише в Папуа-Новій Гвінеї налічується 715 місцевих мов). Цікаво, що в деяких папуаських мовах зустрічаються російські слова, зокрема, у мові села Бонгу на Березі Маклая залізна сокира називається “tapor” (кам’яна сокира іменується традиційним словом “gitanpat”), кукурудза – “gugrus”, кавун – “arbus”. Це не випадково, оскільки в Бонгу жив і працював великий учений і мандрівник Микола Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.), який походив з українського козацького роду на Чернігівщині й Київщині. На північ і схід від цих дуг лише зрідка трапляються острови з унікальними геологією, флорою й фауною. Одні з них – вулканічного походження: Маріанські острови (співдружність у політичному об’єднанні зі США з 3 листопада 1986 р.), Гавайї (штат США), Самоа (західні острови – незалежна однойменна держава з 1 січня 1962 р., східні – залежна територія США), Таїті й Маркізькі острови (Територія Французька Полінезія). Інші – коралові: залежні новозеландські території острови Кука, Ніуе, Токелау всього на 1-7 м піднімаються над поверхнею води. За населенням і його культурою Океанію поділяють на три області: Меланезію, Полінезію й Мікронезію (грецькою “несос” – остров). “Мелас” у перекладі з грецької означає “чорний”, тому Меланезією називають південно-західну частину Океанії, де острови населяють темношкірі народи з негритянськими рисами обличчя. “Полі” перекладається з грецької як “багато”, тому Полінезія займає найобширніший простір Тихого океану і включає величезну кількість різноманітних островів – від Гавайських на півночі до Нової Зеландії на південному заході та Пасхи на південному сході. Острови Мікронезії (від грецького “мікрос” – маленький) дрібніші, їх значно менше (Каролінські, Маршаллові, Гілберта острови), ніж в інших районах, і вони ближче всіх розташовані до Азії. На більшості островів Океанії здоровий і сприятливий для людини помірно жаркий клімат, лише в Меланезії, особливо на Новій Гвінеї, він вологий і з великим перепадом добових температур у горах. Тому багатство рослинного і тваринного світу зменшується в напрямку із заходу (на Новій Гвінеї лише райських птахів нараховується 50 видів) на схід, де немає ні змій, ні крокодилів, ні малярійних комарів. Відстані між архіпелагами Океанії величезні, наприклад, від Соломонових островів до Маршаллових – 1,9 тис. км, від Маршаллових до Гавайських – 3,2 тис. км, а від Палау (незалежна республіка у вільній асоціації зі США з 1 жовтня 1994 р.) на північному заході до Пасхи на південному сході (крайні точки Океанії) – 12,75 тис. км. Але між окремими архіпелагами й ізольованими островами проходять постійні течії: уздовж екватора зі сходу на захід, а північніше й південніше від нього – у зворотньому напрямкові. Мешканці Океанії, передусім полінезійці, ще у давнину вивчили закономірності цих течій і навчилися їх використовувати, розселившись на гігантських просторах. Прабатьківщину світло-коричневих, із хвилястим волоссям полінезійців намагалися відшукати в Індії, Давньому Єгипті, навіть у Європі. Згідно теорії відважного норвезького дослідника Тура Хейердала (1914-2001 рр.), Полінезія колись була заселена вихідцями з Південної Америки, оскільки у острівних богів і богів древнього Перу є схожі імена, як Тікі, подібні кам’яні скульптури та ін. На доказ своєї гіпотези Хейердал побудував за допомогою індіанців-кечуа на озері Тітікака бальсовий плот “Кон-Тікі” й у 1947 р. доплив на ньому до о.Пасхи. Але дані лінгвістики і антропології свідчили передусім про спорідненість полінезійців із народами ПСА, тому нині найпереконливішою є гіпотеза новозеландського вченого Те Рангі Хіроа. Він дійшов висновку, що предки полінезійців у давнину мешкали в Індонезії, де й набули морехідних навичок. Але у V ст. їх звідти витіснили малайці, й древні мореплавці рушили на схід на подвійних човнах, куди вміщалися не лише воїни з жінками й дітьми, але і свині, запаси плодів та насіння. Добре знаючи зоряне небо, напрямок вітрів і течій, полінезійці розселились безкрайніми просторами Тихого океану, зберігши мовну єдність від Нової Зеландії до Гавайїв і Пасхи. Мікронезійці, зокрема жителі островів Гілберта, сформувалися в результаті змішання місцевого темношкірого низькорослого населення з мореплавцями індонезійських островів Буру, Хальмахера і Сулавесі. До початку європейської колонізації у ХVІІІ ст. на островах Меланезії панував первіснообщинний лад, лише на Фіджі й Новій Каледонії влада вождів стала спадковою. Один із них – Токомбау в І пол. ХІХ ст. об’єднав фіджійські племена у Королівство Мбау на о.Віті-Леву й частині о.Вануа-Леву. У полінезійців суспільство поділялося на королів, знать, вільних общинників і рабів. Наприклад, на Таїті піддані при зустрічі з королем були зобов’язані на знак пошани скинути всю одежу, тим паче що зробити це було не важко. Порушника карали – на нього кидалися придворні й розривали його стегнову пов’язку на шматки. Полінезійці – мешканці Пасхи мали власну писемність “кохау ронго-ронго”, розшифровану ленінградським ученим Юрієм Кнорозовим. Не виключено, що нею володіли жерці й на інших островах. Ще перші європейські мореплавці відзначали привітний характер жителів Полінезії, їхню комунікабельність і красу жінок. Але в момент небезпеки, коли полінезійцям здавалося, що зневажають їхні святині й порушують звичаї, вони ставали мужніми й немилосердними воїнами. Сутичка з гавайцями коштувала життя знаменитому англійському мореплавцю Джеймсу Куку (1728-1779 рр.) – мешканці островів уміли дати відпір озброєному рушницями і гарматами ворогові, хоча мали на озброєнні лише палиці й списи. 2. Австралія – єдина держава у світі, що цілком розташована на одному континенті (включно з прилеглими островами, найбільший із яких – Тасманія) на стикові двох океанів – Тихого й Індійського. Від Європи її віддаляють біля 20 тис. км, від США – 11-15 тис. км, а від Індокитаю – 3,5 тис. км. Таким чином, Австралія виявилася суттєво віддаленою від основних джерел військової напруженості, і тому її практично не торкнулися війни ХХ ст. (за винятком японського бомбардування Дарвіна навесні 1942 р.). Одним із найсприятливіших факторів геополітичного становища країни зараз є також її відносна близькість до держав АТР, де поряд із Японією та Новою Зеландією Австралія – високорозвинена країна, а на північ від неї розташовується група динамічних нових індустріальних країн. З усіх материків у Австралії найпростіші обриси берегової лінії, це найнижчий континент, 95 % території котрого має висоту менше 600 м, а найвища точка Австралійських Альп – гора Косцюшко – піднімається лише до 2230 м (г.Кука на новозеландському Південному острові має 3764 м, г.Джая на Новій Гвінеї – 5029 м). У країні випадає у 5 разів менше опадів, ніж у Африці, і у 8 разів менше, ніж у Південній Америці, 2/3 її території займають тропічні пустелі й напівпустелі, річок і озер мало, більшість з них заповнюється водою лише після злив, що трапляються не кожен рік, і зникає через пару тижнів, половина гідроресурсів країни зосереджена на Тасманії. Напроти, новозеландські річки повноводні й багаті електроенергією, на Північному й Південному островах чимало озер вулканічного, тектонічного й льодовикового походження. Клімат на більшій частині континента тропічний із середніми літніми температурами + 20-28 і зимовими + 12-24 (найбільші морози бувають в Австралійських Альпах – до – 22), на наівденному заході й південному сході Австралії та островах Нової Зеландії клімат субтропічний і найсприятливіший для життя людини. Саме на вологому південному сході знаходяться житниці й сади Австралії, котра за виробництвом пшениці посідає 7 місце

82-84.

Антарктида Загальні відомості та фізико-географічне положення Антарктида — найпівденніший материк. Він має унікальне географічне положення: уся територія, крім Антарктичного півострова, лежить у межах Полярного кола. Від найближчого материка — Південної Америки — Антарктида відокремлена широкою (понад 1000 км) протокою Дрейка. Береги материка омивають води Тихого, Атлантичного та Індійського океанів . Біля берегів Антарктиди вони утворюють ряд морів (Уеделла, Беллінсгаузена, Амундсена, Росса), що неглибоко вдаються в суходіл. Берегова лінія майже на всій протяжності являє собою льодовикові обриви. Своєрідне географічне положення в холодних високих широтах визначає основні риси природи материка. Головною особливістю є наявність суцільного льодовикового покриву. Дослідження та освоєння Людство тривалий час не знало про існування Антарктиди. У XVII ст. ученими та мандрівниками висловлювались припущення про існування Південної землі, але знайти її не вдавалось. Відомий мореплавець Дж. Кук під час навколосвітньої подорожі 1772—1775 рр. тричі перетинав Південне полярне коло. 1774 року він до-сяг 71° 10' пд. ш., але натрапивши на суцільну кригу, повернув назад. Результати цієї експедиції на деякий час відвернули увагу дослідників від шостого континенту. На початку XIX ст. англійці відкрили невеликі острови на південь від 50° пд. ш. 1819 р. була організована перша російська антарктична експедиція з метою пошуків Південного материка. її очолили Ф. Беллінсгаузен і М.Лазарев на суднах "Восток" і "Мирний". Серед дослідників Антарктиди, які вперше підкорили Південний полюс, були норвежець Р. Амундсен (14 грудня 1911 р.) та англієць Р. Скотт (18 січня 1912 р.). За першу половину XX ст. в Антарктиді побувало понад 100 експедицій з різних країн. Всебічне вивчення материка почалося з другої половини XX ст. 1955—1958 рр. під час підготовки і проведення Міжнародного геофізичного року були організовані великі експедиції цілого ряду країн з використанням сучасної техніки. 1959 р. рядом країн був підписаний Договір про Антарктиду. За ним забороняється використовувати континент у воєнних цілях, передбачається свобода наукових досліджень і обмін науковою інформацією.   Сьогодні Антарктида — це материк науки та міжнародної співпраці. Тут діє понад 40 наукових станцій і баз, що належать 17 країнам, які здійснюють дослідження в Антарктиді. 1994 р., на колишній англійській нау^ ковій станції "Фарадей", почала роботу група науковців з України (сьогодні це українська станція "Академік Вернадський").     Рельєф і корисні копалини Рельєф Антарктиди двоповерховий: згори — льодовиковий, знизу — корінний (земна кора). Льодовиковий покрив материка утворився понад 20 млн років тому. Середня висота підльодовикової поверхні Антарктиди становить 410 м. На материку є високі гори з максимальною висотою понад 5000 м і величезні (до 30 % площі материка) прогини, що лежать подекуди на 2500 м нижче від рівня моря. Усі ці елементи рельєфу, за невеликим винятком, вкриті льодовиковим панциром, середня товщина якого 2200 м, а максимальна — 4000—5000 м. Якщо за поверхню материка приймати льодовиковий покрив, то Антарктида є найвищим материком Землі (середня висота — 2040 м). Льодовиковий панцир Антарктиди має куполоподібну поверхню, трохи підняту в центрі і знижену до країв. В основі більшої частини Антарктиди лежить Антарктична докембрійська платформа. Транс-антарктичні гори поділяють материк на західну і східну частини. Береги західної частини Антарктиди дуже порізані, а льодовиковий покрив тут менш потужний і порушений численними хребтами. У Тихоокеанській частині материка у період альпійського горотворення виникли гірські системи — продовження Анд Південної Америки — Антарктичні Анди. У них розміщена найвища частина материка — масив Вінсон (5140 м). У Східній Антарктиді підльодовиковий рельєф переважно рівнинний. Подекуди ділянки корінної поверхні лежать значно нижче рівня океану. Тут льодовиковий покрив досягає максимальної потужності. Він крутим уступом обривається до моря, утворюючи шельфові льодовики. Найбільший шельфовий льодовик у світі — льодовик Рос-са, ширина якого становить 800 км, а довжина — 1100 км. У надрах Антарктиди виявлені різні корисні копалини: руди чорних і кольорових металів, кам'яне вугілля, алмази та інші. Але видобуток їх в суворих умовах материка пов'язаний з великими труднощами. Клімат Антарктида — найхолодніший материк на Землі. Однією з причин суворості клімату материка є її висота. Але першопричиною зледеніння є не висота, а географічне положення, яке визначає дуже малий кут падіння сонячних променів. В умовах полярної ночі відбувається сильне вихолоджування материка. Особливо це виявляється у внутрішніх районах, де навіть улітку середньодобові температури не піднімаються вище за -30 °С, а узимку вони доходять до -60°...-70 °С. На станції "Восток> зареєстрована найнижча температура на Землі (-89,2 °С). На узбережжі материка температури значно вищі: улітку - до 0 °С, узимку - до -10...-25 °С. У результаті сильного охолодження у внутрішній частині материка формується область високого тиску (баричний максимум), від якої у бік океану дмуть постійні вітри, особливо сильні на узбережжі в смузі завширшки 600—800 км. У середньому на материку випадає близько 200 мм опадів на рік, у центральних частинах їхня кількість не перевищує декількох десятків міліметрів. Внутрішні води Антарктида — це область найбільшого зледеніння Землі. 99 % території материка покрито потужним льодовиковим покривом (об'єм льоду — 26 млн км3). Середня потужність покриву — 1830 м, максимальна — 4776 м. В Антарктичному льодовому покриві зосереджено 87 % об'єму льоду Землі. Від внутрішніх найпотужніших частин купола лід розтікається до окраїн, де його товщина     є набагато меншою. Улітку на окраїнах при температурі вище 0 °С відбувається танення льодів, але земля не звільняється від льодового покриву, оскільки існує постійний притік льоду з центру. Поблизу узбережжя зустрічаються невеликі ділянки суходолу, вільні від льоду — антарктичні оазиси. Це кам'янисті пустелі, іноді з озерами, їхнє походження до кінця не вивчено. Органічний світ Особливості органічного світу Антарктиди пов'язані із суворим кліматом. Це зона антарктичних пустель. Видовий склад рослин і тварин небагатий, але сврєрідний. Життя переважно зосереджене в оазисах Антарктиди. На цих ділянках кам'янистої поверхні і скелях ростуть мохи та лишайники, а на поверхні снігу та льоду іноді живуть мікроскопічні водорості та бактерії. До вищих рослин належать деякі види невисоких трав, що зустрічаються тільки на південному краї Антарктичного півострова та на островах Антарктики.     На узбережжі досить багато тварин, життя яких пов'язане з океаном. У прибережних водах багато планктону, особливо дрібних ракоподібних (криль). Ними харчуються риби, китоподібні, ластоногі, птахи. В антарктичних водах живуть кити, кашалоти, касатки. На айсберги, крижані береги материка виходять тюлені, морські леопарди, морські слони. Найпоширенішими тваринами Антарктиди є пінгвіни — птахи, що не літають, але добре плавають. Літом на узбережних скелях гніздяться чайки, буревісники, баклани, альбатроси, поморники — головні вороги пінгвінів.     Оскільки Антарктида має спеціальний статус, то на сьогодні господарське значення мають тільки гігантські запаси прісної води. Антарктичні води — район промислу китоподібних, ластоногих, морських безхребетних тварин, риби. Однак морські багатства Антарктики виснажені, і зараз багато видів тварин перебувають під охороною. Полювання і промисел морських тварин обмежені. В Антарктиді відсутнє постійне корінне населення. Міжнародний статус Антарктиди такий, що вона не належить жодній державі.

 

 

 







Дата добавления: 2015-12-04; просмотров: 180. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Закон Гука при растяжении и сжатии   Напряжения и деформации при растяжении и сжатии связаны между собой зависимостью, которая называется законом Гука, по имени установившего этот закон английского физика Роберта Гука в 1678 году...

Характерные черты официально-делового стиля Наиболее характерными чертами официально-делового стиля являются: • лаконичность...

Этапы и алгоритм решения педагогической задачи Технология решения педагогической задачи, так же как и любая другая педагогическая технология должна соответствовать критериям концептуальности, системности, эффективности и воспроизводимости...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

Потенциометрия. Потенциометрическое определение рН растворов Потенциометрия - это электрохимический метод иссле­дования и анализа веществ, основанный на зависимости равновесного электродного потенциала Е от активности (концентрации) определяемого вещества в исследуемом рас­творе...

Гальванического элемента При контакте двух любых фаз на границе их раздела возникает двойной электрический слой (ДЭС), состоящий из равных по величине, но противоположных по знаку электрических зарядов...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия