Поняття суспільства

Для визначення суспільства ми застосуємо критерій, який відноситься ще до Арістотеля. Суспільство - це такий тип соціальної системи (серед усього універсуму соціальних систем), який як система досягає по відношенню до довкілля найвищого рівня самодостатності.

Це визначення відповідає уявленню про деяку відособлену систему, відносно до якої інші відособлені підсистеми дії утворюють первинні середовища. Ця точка зору різко контрастує із загальноприйнятим поглядом на суспільство як на сукупність конкретних індивідів - в цьому випадку організми і особи членів суспільства виявляються для нього чимось внутрішнім, а не частиною його оточення. Ми не станемо аналізувати тут переваги обох підходів, але читач повинен ясно уявляти собі, який з них використовується в цій роботі.

За такого розуміння загальний критерій самодостатності може бути розділений на п'ять окремих критеріїв, кожен з яких застосований до одного з п'яти середовищ функціонування соціальних систем - вищій реальності, культурним системам, системам особи, поведінковим організмам і фізикоорганічному середовищі. Самодостатність суспільства є функцією від збалансоваваної комбінації механізмів контролю над стосунками суспільства з цими п'ятьма середовищами, а також від міри його власної внутрішньої інтеграції.

Взаємини аналітично відособлених систем вибудовуються на основі ієрархії контролюючих чинників. Це поняття включає кібернетичні аспекти контролю, коли системи із високим рівнем інформації, але з низьким енергетичним рівнем контролюють високоенергетичні системи з відносно низьким рівнем інформації. Так, запрограмована послідовність механічних операцій (наприклад, в пральній машині) може контролюватися таймером, що використовує дуже мало енергії в порівнянні з енергією, що забезпечує рух частин машини і що зігріває воду. Дру-гим прикладом є ген, контролюючий синтез протеїну і інші форми клітинного метаболізму.

Культурна система, через співвідношення із вищою реальністю, перетворює нормативні зразки в ціннісні орієнтації, що відносяться до іншого оточення і системи дії, у тому числі до фізичного світу, організмів, осіб і соціальних систем. У кібернетичній моделі вона знаходиться в системі дії на найвищому рівні, потім розташовується соціальна система, нижче відповідно - особа і організм. Фізичне середовище - останнє в цій ієрархії, вона лише створює умови функціонування, але не організовує їх. Оскільки фізичні чинники не контролюються кібернетично високовпорядкованими системами, ми повинні адаптуватися до них, інакше людське життя зникне. Наочними прикладами можуть служити залежність людини від кисню, їжі, прийнятних температур і т. п.

Через широку еволюційну перспективу нашого аналізу головної уваги серед несоціальних підсистем дії ми надаемо культурній системі. В процесі розвитку і пристосування до різноманітних обставин виникають форми соціальної орга-нізації, що мають все більші адаптивні можливості, менш схильні до дії окремих, випадкових причин, спричинених або специфічними фізичними явищами, або індивідуальними органічними змінами, або особовими відмінностями. У розвиненіших суспільствах діапазон відмінностей між особами може навіть розширюватися, тоді як структури суспільства і процеси, що відбуваються в нім, стають усе менш залежними від особливостей індивідів. Тому, для того, щоб побачити головні джерела широкомасштабних змін, ми повинні зосередитися на кібернетично високоорганізованих структурах; стосовно середовищ суспільства такою є культурна підсистема.

Соцієтальне співтовариство і його середовища

Ядром суспільства як системи є структурований нормативный порядок, за допомогою якого організовується колективне життя населення. Як порядок, він містить цінності, дифференційовані і специфіковані (particularized) норми і правила, причому тільки співвіднесення з культурою надає їм значущість і легітимність. Він задає критерії приналежності тих або інших індивідів до суспільства. Проблеми, пов'язані з "юрисдикцією" нормативної системи, можуть зробити неможливим встановлення точної відповідності між статусом "підпадіння" під нормативні приписи і статусом приналежності до суспільства, оскільки нав'язування норм, мабуть, нерозривно пов'язане з контролем (наприклад, через "поліцейські функції") за заходами, використовуваними для заохочення і покарання людей, що проживають в межах якої-небудь території (Parsons, 1964). До тих пір, поки ці проблеми не набувають критичної гостроти, соціетальный колектив і його підколективи можуть, коли це необхідно, діяти ефективно як єдине ціле.

Ми називатимемо цей єдиний колектив соціетальным співтовариством (societal community). Як таке воно створюється структурованим нормативним порядком і набором статусів, прав і обов'язків його членів, причому характер цього набору може варіюватися для різних підгруп співтовариства. Для виживання і розвитку соціетальне співтовариство повинне дотримуватися єдиної культурної орієнтації, що розділяється в цілому (хоча і не обовково однаково і одностайно) його членами як основи їх соціальної ідентичності. Йдеться про зв'язок з тією, що займає вище місце в ієрархії культурною системою. В той же час повинні систематично задовольнятися умови, необхідні для інтеграції організмів (у тому числі в їх стосунках з фізичним середовищем) і осіб членів співтовариства. Усі ці чинники безумовно взаємозв'язані, хоча кожен з них є точкою кристалізації змістовно різних соціальних механізмів.

Культурна система як довкілля общества

Головною функціональною вимогою до взаємин між суспільством і культурною системою є легітимація нормативного порядку суспільства. Системи легітимації визначають підстави для дозволів і заборон. Передусім, але не винятково, вуимагає легітимації влада. Використовуване тут поняття легітимації не потребує прикметника "моральний" в сучасному значенні слова, але воно припускає, що "правильне" те, що робиться у відповідності з інституціоналізованим порядком.

Функція легітимації незалежна від операційних функцій соціальної системи. Ніякий нормативний порядок ніколи не є таким що самолегітимізується в тому сенсі, що схвалений або заборонений спосіб життя автоматично розглядається як правильний або неправильний без всяких пояснень. Легітимність норми не може також визначатися нижніми в ієрархії контролю чинниками - наприклад, тим, що щось має бути зроблене якимсь специфічним чином тому, що на карту поставлена стабільність або навіть виживання системи.

Проте міра заснованої на культурі незалежності підстав легітимації від специфічних операційних механиз-мов нижчого рівня (наприклад, від бюрократичної організації або економічних ринків) істотно варіюється в різних суспільствах. Збільшення цієї незалежності є одним з глав-ных напрямів еволюційного процесу, включаючого диффе-ренциацию між культурними і соціальними структурами і про-цессами. При цьому система легітимації, яке б місце вона не займала в еволюційному процесі, завжди визначається отноше-нием до вищої реальності. Це означає, що її підстави завжди мають в деякому розумінні релігійний характер. У примітивних суспільствах існує дуже незначна диференціація меж-ду загальними структурами суспільства і його релігійною організацією. У розвиненіших суспільствах взаємовідношення соціальної і куль-турной систем в релігійних і легітимаційних контекстах пред-полагают наявність високоспеціалізованих і складних структур.

В процесі легітимації нормативного порядку суспільства культур-ные ціннісні зразки забезпечують безпосередній зв'язок меж-ду соціальною і культурною системами. Спосіб легітимації, у свою чергу, визначається релігійними орієнтаціями. Проте, у міру того як культурні системи стають усе більш дифференцирован-ными, зростає самостійна цінність окремих культурних структур. Передусім це відноситься до мистецтва, особливим чином пов'язаному з автономією особи, і емпіричному когнітивному знанню, що стає на високому рівні розвитку наукою.