Порівняйте особливості суспільств Східної і Західної цивілізацій та їх підсистем в осьовий час.

Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так зва­ним «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х.Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу.

Основні риси господарства суспільств Східної цивілізації в осьовий час таким чином:

-господарство суспільств Східної цивілізації базувалося на переважанні державної власності на засоби виробництва;

-індивідуальна власність мала місце, але лише як похідна від власності державної та в тісному взаємозв’яку із останньою;

-оскільки власником основних засобів виробництва (землі та води) була держава (або її уособлення — цар-деспот), то всі поземельні відносини будувалися на основі виплат та -зосередження у царській скарбниці ренти- податку;

-суспільні відносини формувалися на основі станово-кастової системи та системи «суцільного рабства»;

-власне рабська праця не мала великого виробничого значення, адже основними безпосередніми виробниками виступали члени сільських громад.

Такими були основні загальні риси господарської системи суспільств Східної цивілізації. Але опис їх залишиться неповним, якщо не розглянути їх особливостей у тих країнах, які утворили цю цивілізацію в осьовий час, — в Індії та Китаї.

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпо­чати від встановлення буддизму — першої на землі монорелігії. Однією з найважливіших конце­пцій буддизму була калачакра — ідея про органічний взаємозв’язок приро­ди і людини, а тому людині слід пройнятися почуттям відповідальності за долю природи і не бути стороннім спостерігачем.Визначальну роль в цьому відіграла його політична концеп­ція, за якою держава у своєму розвиткові проходить три стадії:

поява держави у формі взаємних обов’язків між володарем і підлеглими (володар зобов’язується піклуватися про народний добробут і спокій, а народ справно платити податки);влада узгоджує свої дії з вимогами релігії;монарх перетворюється у володаря всесвіту.

Основою суспільного життя давньої Індії була система поділу людей на варни,. Вершину соціальної пірамі­ди становили брахмани (майже земні боги). Кшатрії були військовою елітою, в їх руках зосереджувалися матеріальні ресурси держав та

влада. Вайші займалися торгівлею, землеробством, престижними видами реме­сел,становили основну оподатковану верству суспільства. Найнижчу сходинку займали шудри, священим обов’язком яких вважалося прислуговування представ­никам вищих варн. Поза системою варн були ачхуті — «недоторкувані», вважалося, що навіть дотик до них оскверняв представників інших соціа­льних верств.

В перші сторіччя н. е. всередині варн почали виникати більш дрібні утворення — джаті(касти).В джаті об’єдну­валися зазвичай люди однієї професії, яка ставала спадковою.

У Давній Індії, як вважають учені, співіснували державна, общинна та ін­дивідуальна форми власності на землю, й індивідуальна форма поступово на­бувала все більшого поширення. Основними виробниками тут були вільні се­ляни та ремісники, які об’єднувались у громади (общини). Але необхідно зазначити існування тут і різних категорій залежного населення

Провідну роль у формуванні давньоіндійської цивілізації відігравали сільські громади, побудовані на багатокастовій основі. Селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками, які сплачували пода­тки, але їх не примушували працювати на громадських роботах.

Індійські міста в осьовий час були досить великими та багатолюдними.Проте за своїм зовнішнім виглядом індійські міста мало відрізнялися від сіл. Це були по суті великі або дуже великі села. Міські громади також були само­врядними.

Основною формою господарської діяльності було іригаційне землеробс­тво, яке базувалося на використанні водоналивного колеса.Посилюється спеціалізація ремесла, що своєю чергою підштовхує торгів­лю. Надзвичайного роз­витку досягло бавовняне виробництво,виробляли також вовняні та шовкові. Але все-таки виробництво зберігало натураль­ний характер, хоча Індія і була залучена в цей час у міжнародні торговельні зв’язки.Статтею імпорту були коні та деякі інші товари.

В цей період Китай перебував у стані «воюючих царств», єдиної держави не існувало, а окремі царства були у стані перманент­ної війни. Щоправда, в основі господарської системи лежали певні принци­пи, які були спільними для всіх. Так, соціальна структура базувалася на тра­диційній клановій системі, в основі якої були сімейно-родові колективи зі спільним предком по батьківській лінії. Соціальна нерівність проявлялась у системі спадкових рангів, які остато­чно склалися ще у Х—ІХ ст. до н. е. Точна кількість таких рангів є невідо­мою, але зазвичай історики називають п’ять:ван — найпрестижніший ранг, який надавався лише цареві;чжухоу — знать, наділена князівськими титулами; їх володіння були напівнезалежними, вони присягали на вірність ванові і виконували його розпорядження;дафу — середній прошарок китайської знаті, керівники кланів, які не мали родових маєтків і годувалися з військової служби;ші — дрібна китайська знать, голови патрірхальних родин, з яких складалися клани;шужень — основна маса населення, рядові члени патріархальних родин. Саме вони були основними виробниками,залежними від представників вищих рангів.Основу такої системи становив ієрархічний характер користування зем­лею. Верховним власником землі виступав ван, який надавав маєтки чжухоу, а вони — дафу, ті — ші, а останні вже надавали землю безпосереднім виро­бникам — шуженям, тобто фактично користування землею ґрунтувалося на умовному землеволодінні.

Суспільний розподіл в Китаї також спирався на рангову систему.Ранги успадковувалися лише старшим сином,решта дітей-рангом нижче.Рабство також мало місце, але раби перебували поза межами рангової системи.

Певні зрушення в економічному житті Китаю спостерігаються у V— ІІІ ст. до н. е. В цей період зростає роль міст, соціальна диференціація населення, посилюється роль торговельно-ремісничих верств, з’являються гроші. Застосування металевих, особливо залізних, знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до інди­відуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіона­лізм ремісників. Як правило, вони вже відмовляються від реалізації власної продукції, а передають її професіоналам-торговцям.

У ІІІ ст. до н. е. відбувається об’єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об’єднання. Перший імператор Цинь Шихуан провів низку реформ, зокрема відмови­вся від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував приві­леї аристократії. За наказом імператора 120 тис. аристократичних родин було переселено у столицю і відірвано від їх земельних володінь, а система спадко­вих володінь була замінена на систему намісництв, інакше кажучи, земля пере­ходила у розпорядження спеціальних чиновників — намісників. Такі дії забез­печили досягнення торжества в Китаї державної форми власності на землю.

На початку першого тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але була збережена життєвість китайської цивілізації та її державність, продов­жувала свій розвиток економіка. Негативні те­нденції було подолано лише у VI ст.

Західна модель цивілізаційного розвитку хронологічно пов'язана з періодом раннього залізного віку.У межах західного цивілізаційного розвитку виділилися антична греко-римська і західноєвропейська цивілізаційні системи (в літературі їх визначають як "античний" і "германський" способи виробництва).

З господарського погляду в історії Давньої Греції можна виділити два етапи — патріархальний, що характеризувався пануванням натурального господарства, та торгівельно-ремісничий.Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах — містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського та Іонічного мо­рів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило влас­ним життям, мало свою історію і було незалежною та самостійною політич­ною одиницею. Проте поєднувала їх спільність релігійних вірувань, тяжіння до певних релігійних центрів.Разом із тим, економічні зв’язки за умов панування натурального гос­подарства були досить вузькими, господарське життя в основному зосеред­жувалося в окремих родинах, в їх домашньому господарстві.Така родина складалася не лише з осіб, поєднаних кровними зв’ язками, до неї входили іноді цілі родини або окремі особи (так звані «клієнти»), а також раби. На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник, або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та власник—користувач земельного наділу. Саме право на землеволодіння ви­значало участь у державному управлінні поліса, а клієнти, які перебували під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. В містах-полісах, крім повноправних громадян, існували й інші категорії насе­лення, зокрема метеки (іноземці), що прав на землю не мали і вимушені бу­ли займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали недо- стойними громадянина, а також раби.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала гос­подарських зв’язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкоші, здобувались шляхом обміну на власну продукцію. Та ви­робництво на обмін в такій родині було не правилом, а швидше винятком.Господарська діяльність їх зо­середжувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб. Але містах-полісах вже з VII ст. до н. е. починає поглиблюватися розвиток ремесла та торгівлі. Найбільшим їх центром стають Афіни. В Афі­нах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до н. е. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася рядом факторів, серед яких найважливіше місце посідало землеволодіння. Як відомо, мешканець полісу вважався пов­ноправним громадянином, якщо володів землею і займався сільським госпо­дарством, Кожний повноправний член міської громади володів ділянкою землі — клером, яка відповідала потребам натурального селянського господарства.сПоступово селянин перетворювався на орендаря землі, на якій вів своє господарство. Право власності охоронялося законодавчо.

Всю історію Давнього Риму прийнято ділити на три періоди:«царський період» (VIII—VI ст. до н. е.);республіканський період (V—ІІ ст. до н. е.);імператорський період (І ст. до н. е. — V ст. н. е.)

Держава тут виникає ще у так званий царський період, коли завдяки рефо­рмам Сервія Туллія було зафіксовано істотні зрушення у соціально-еко­номічному та політичному житті римської громади. Існуюча в той час міська землеробська громада за соціальним станом була поділена на дві верстви:патриціїв — нащадків тих родів, що заснували Рим, які вважалися членами «римського народу» і мали спільні земельні володіння (агер публікус);плебеїв — іноземців за походженням, які до складу «римського наро­ду» не входили і прав на земельну власність не мали, як і прав політичних.Передусім це була так звана цензова реформа, яка поділила все населення Риму (як патриціїв, так і пле­беїв) на шість розрядів відповідно до майнового, а не родового становища. Розряди ж визначали й основу військової організації і політичної права власно­сті Важливою складовою реформ стало запровадження те­риторіального принципу розподілу римських володінь (т. зв. Триби.Руйнування родових порядків означало появу держави.В основі господарського ладу Риму лежало сільське господарство.Осно­вними формами організації господарства в аграрному секторі стали великі скотарські господарства, що належали патриціям, та дрібні рільничі госпо­дарства плебсу. Плебеї ж були основою римського війська, яке забезпе­чувало активне розширення Римської держави і збільшення земельних воло­дінь Риму.

У той же час місто та його округа дедалі більше потребували ремісничих виробів та військового спорядження. Це стимулювало не лише розвиток влас­ного ремісничого виробництва, а й зростання торгівлі, як внутрішньої, так і зовнішньої. Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь», аси), а у зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети.

Вже у період між ІІ ст. до н. е. та ІІ ст. н. е. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства, руйнуванням господарства натурального. За цей період Рим досяг панування не лише у Середземномор’ї, а й на значній території відомого тоді світового простору:виходячи за межі Апеннінського півост­рова, Рим мав на меті не колонізацію через надлишок населення і нестачу землі в полісі,а експлуатацію завойованих країн, які пе­ретворювалися в римські провінції.Саме провінції стали головним джерелом доходів скарбниці Риму, адже в ньому не існувало оподаткування громадян.

Разом із тим, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до ІІ ст. до н. е. тут переважала дрібна земельна власність. Проте територіальні загарбання римлян створили основу для форму­вання великого землеволодіння та майнового розшарування римських громадян.

Одночасно змінюється й спеціалізація власне римських маєтків. Вироб­ництво хліба стало невигідним, у маєтках переходять до вирощування садів та виноградників, а також до тваринництва. Це стає можливим лише у вели­ких маєтках, дрібні ж господарства здійснити такого переходу до спеціалі­зованого виробництва, вони забезпечували потреби родини і зберігали нату­ральний характер.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також по­ширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

Наприкінці І тис. до н. е. відбувається криза державного устрою, перехід від республіканського правління до монархічного у вигляді імперії. Досить важливою ознакою цього періоду є перехід від селянського війська до найманої армії, яку очолював імператор, і завдяки якій мав можливість підтримувати одноосібну владу.Відбуваються й певні зміни у землеробстві:головними га­лузями сільського господарства стають виноградарство та садівництво,з’ являються ознаки господарства товарного, такого, що виробляє про­дукцію на продаж.Дрібне ж селянське господарство залишилося натуральним, його незначні розміри не давали змоги перейти в ньому до спеціалізованого виробництва, а тому зміни у структурі землеробства супроводжувалися розоренням їх і пере­ходом до порівняно великих господарств, в яких використовувалася праця ра­бів. Основною формою організації сільськогосподарського виробництва стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з декількох маєтків, де вирощували різні продукти. Зазвичай такі господарські одиниці спеціалізу­валися на вирощуванні якогось одного продукту, який орієнтувався на про­даж, але при цьому в господарстві виробляли продукцію для власного спо­живання.