Історія розвитку професійно-технічної освіти в Україні

 

З перетворенням України в незалежну державу постало завдання вироблення цілісної програми, яка визначала б випереджаючий розвиток освітньої галузі взагалі, і системи підготовки кваліфікованих робітників зокрема.

Одним із найважливіших джерел реформування національної системи професійно-технічної освіти в нових соціально-економічних умовах є результати історико-педагогічного аналізу її становлення і розвитку.

З урахуванням розвитку змісту і організаційно-педагогічних форм професійної освіти в контексті історичного і соціально-економічного розвитку України можна виділити наступні основні періоди у історії вітчизняної професійно-технічної освіти.

Перший період.Початок ХІХ століття – 1920 р. Для нього були характерними створення і розвиток початкових професійних училищ та шкіл для підготовки кваліфікованих кадрів.

На початку ХІХ століття поглиблюється криза феодально-кріпосної системи, починається промисловий переворот. Відбувається перехід від натурального господарства до товарного, від ремесла і мануфактури до фабрик і заводів. В Україні розвиваються металообробна промисловість і машинобудування. Одночасно з розвитком промисловості відбувається процес розорення дрібних виробників і перетворення їх у найманих працівників.

Бурхливий розвиток промисловості вимагав великої кількості кваліфікованих робітничих кадрів, що сприяло створенню професійно-технічних училищ та шкіл для підготовки кваліфікованих робітників. Ідею створення таких навчальних закладів підтримували передові російські педагоги. Так, у статті “О необходимости ремесленных школ в столицах” (1898 р.) видатний російський педагог К.Д. Ушинський визначав, що створення цих навчальних закладів покликане і моральною і економічною необхідністю, а підготовка своїх кваліфікованих робітничих кадрів позбавить від необхідності запрошувати іноземних фахівців.

Провідна роль у створенні і розвитку навчальних закладів професійно-технічної освіти належала приватній та суспільній ініціативі.

Навчальні заклади розвивалися по індивідуальним статутам – загальні документи, які б регламентували їх діяльність, на той час були відсутні.

Першим державним документом, якій визначав розвиток професійно-технічної освіти в державі стали “Основные положения о промышленных училищах” (1888 р.). Встановлювалося три типи промислових училищ: середні технічні, початкові технічні, ремісничі.

Організаційно-педагогічні форми підготовки робітничих кадрів Російської імперії збереглися на території України без особливих змін до закінчення громадянської війни, хоч сама мережа цих закладів у роки революцій, першої світової та громадянської воєн різко зменшилася.

Другий період. 1920 – 1929 рр. Це був період створення і становлення української системи початкової професійної освіти.

Для позначення системи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів у 20-х роках в Україні більш широко вживалося поняття "початкова професійна освіта". Ця назва зумовлювалася специфікою цільової установки системи професійно-технічної освіти, одним з першочергових завдань якої була ліквідація технічної безграмотності робітників.

Як встановлювалося у Кодексі Законів про народну освіту, в закладах початкової професійної освіти здійснювалася “Підготовка кваліфікованих робітників… мусить охопити всю масу підлітків Республіки від 15 до 17 років…”.

Система початкової професійної освіти в Україні відрізнялася від такої ж освітньої системи Росії. Це дає можливість для висновку про існування в нашій державі української системи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів. Основними відмінностями української системи були:

1. Система початкової професійної освіти України була складовою всієї освітньої системи, а не додатком до неї, як це мало місце в Росії у перші повоєнні роки.

2. В Україні системою початкової професійної освіти охоплювалися всі випускники шкіл соцвиху, а не лише ті, які не продовжували навчання в закладах вищого освітнього рівня, як у Росії.

3. Українська молодь могла продовжити здобувати освіту після закінчення загальноосвітньої школи лише після здобуття первинної професійної підготовки, відпрацювання встановленого трудового стажу. Такий підхід сприяв забезпеченню наступності рівнів трудової кваліфікації на відміну від наступності загальноосвітньої підготовки в Росії.

4. Для нашої країни була характерною більша різноманітність організаційно-педагогічних форм здобуття початкової професійної освіти, чим гарантувалась гнучкість та мобільність цієї системи.

5. Система професійного навчання кваліфікованих кадрів в Україні будувалась за принципом "вертикалізації", що сприяло забезпеченню більш високого рівня підготовки спеціалістів.

Цей період закінчився у 1928-1929 рр., коли були прийняті урядові та партійні рішення про уніфікацію освітніх систем Росії та України.

Були визначені три можливі типи шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ): а) підвищеного типу для підготовки висококваліфікованих робітників з організаційно-установчими функціями; б) школи ФЗУ для підготовки робітників-універсалів високої і середньої кваліфікації; в) школи ФЗУ для підготовки робітників-операторів.

Третій період. 1929 – 1940 рр. Система підготовки робітничих кадрів для промисловості, сільського господарства і транспорту була передана у підпорядкування господарських органів. Здійснювався пошук поєднання господарського і педагогічного керівництва підготовкою кадрів.

В 1929 році була прийнята постанова РНК СРСР про передачу шкіл фабрично-заводського учнівства у підпорядкування промисловості. За органами народної освіти залишалося загальне керівництво і контроль за цими школами в методичній частині. Широке будівництво важкої промисловості, могутній розмах індустріалізації народного господарства вимагали великої кількості кваліфікованих робітників, техніків, інженерів.

Передача шкіл ФЗУ у ведіння господарчих органів означала встановлення більш тісних зв’язків їх з виробництвом. Школи ФЗУ організовувались при великих підприємствах і були їх частиною, здійснюючи підготовку кваліфікованих робітників, виходячи з потреб підприємства.

Підприємства повинні були точно визначати свої потреби в різних спеціалістах і не допускати їх перевиробництва.

В 1931 році постановою ЦВК СРСР були визначені основні форми підготовки кваліфікованих робітників. Це насамперед школи фабрично-заводського учнівства і гірничопромислові училища, школи молоді на будівництві і школи, організовані у сільській місцевості. Були встановлені єдині терміни навчання. Вирішувалися питання закріплення молодих робітників на виробництві.

Однак, незважаючи на значні успіхи у навчанні кваліфікованих робітників, школа ФЗУ, як форма підготовки кваліфікованої робочої сили, себе вичерпала.

Територіальне розміщення шкіл ФЗУ не відповідало новому розміщенню виробничих сил. Крім того кожна школа ФЗУ готувала кадри тільки для того підприємства, складовою частиною якого вона була. Відомчі школи ФЗУ мали різні терміни навчання і користувалися різними методами підготовки робітників. Кожна галузь промисловості мала свою систему управління школами. У господарчих організацій не було чітко обумовленого плану підготовки кадрів, будівництва технічних шкіл, технікумів.

Відсутність єдиного керівництва приводила до того, що передовий досвід виробничого навчання і виховання не узагальнювався і не розповсюджувався.

Четвертий період. 1940 – 1959 рр. Становлення державної системи трудових резервів.

У країні проводилася лінія на індустріалізацію. Планувалося створення нових галузей виробництва, будівництво крупних металургійних та машинобудівних заводів. Старі промислові підприємства реконструювалися і значно розширювалися. З’являлися нові промислові райони. Все це вимагало великої кількості робітників.

Виникла необхідність створення більш досконалої державної системи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів і їх планового розподілу між галузями народного господарства і районами країни у відповідності зі зростанням промисловості і новим розміщенням виробничих сил.

В жовтні 1940 року Президія Верховної ради СРСР видає Указ “О государственных трудовых резервах СССР”.

Відповідно до указу державні трудові резерви передавалися у підпорядкування Раді Народних Комісарів. Окремі наркомати і підприємства без дозволу уряду не могли використовувати цих робітників.

Були створені ремісні училища з дворічним терміном навчання для підготовки кваліфікованих робітників: металістів, металургів, хіміків, гірників, працівників для морського та річкового транспорту, підприємств зв’язку, школи ФЗУ та ін.

Головне управління трудових резервів склало більш ніж 700 навчальних програм для підготовки кваліфікованих робітників.

Держава взяла на себе матеріальне забезпечення учнів.

Училища і школи ФЗУ повинні були готувати робітників біля 400 професій. Були розроблені єдині навчальні плани та програми. Основний навчальний час відводився на виробниче навчання.

З початком Великої Вітчизняної війни разом з перебудовою економіки на військовий лад перебудовувалися і навчальні заклади трудових резервів.

Перед системою трудових резервів була поставлена задача прискореної підготовки кадрів. Були переглянуті навчальні плани та програми, форми і методи навчання.

Учні ремісних та залізничних училищ переводилися на виробниче навчання. Вивчення теоретичних дисциплін тимчасово скорочувалося, підчас виробничої практики виконувалися конкретні виробничі завдання.

З визволенням території Радянської України почалася реевакуація заводського обладнання і кадрів. Одночасно проводилася робота по організації мережі ремісних та залізничних училищ, шкіл ФЗУ.

У 1946 році постановою Ради Міністрів СРСР було встановлено перелік професій для підготовки у навчальних закладах трудових резервів. Введення такого переліку упорядковувало підготовку робітників по професіям. Навчання в училищах повинно було відбуватися тільки по навчальним планам, затвердженим Міністерством трудових резервів. Основною формою навчального процесу встановлювався урок, якій проводився майстром виробничого навчання або викладачем.

В системі трудових резервів працювали Центральні курси та їх філії при індустріальних технікумах трудових резервів, школи по підготовці майстрів виробничого навчання. В умовах технічного прогресу і зростання загальноосвітнього рівня учнів, підвищення спеціальної і теоретичної підготовки викладачів і майстрів виробничого навчання стало важливою умовою підвищення якості підготовки молодих робітників. Для надання допомоги викладачам і майстрам виробничого навчання та підвищення професійної та педагогічної майстерності створювалися постійно діючи курси, семінари по професіях.

П’ятий період. 1959 – 1991 рр. У 1958 році у країні була введена обов’язкова восьмирічна освіта. Це спонукало до корінної перебудови системи трудових резервів в Україні. У відповідності з Законом основним завданням професійно-технічної освіти визначалося планомірна і організована підготовка для всіх галузей народного господарства культурних і технічно освічених кваліфікованих робітників.

Для випускників восьмирічних шкіл, які йшли працювати у промисловість, Закон передбачав створення міських і сільських професійно-технічних училищ. У зв’язку з цим всі училища і школи ФЗУ, інші професійні навчальні заклади трудових резервів перетворювалися у єдиний тип навчального закладу – денні та вечірні міські професійно-технічні училища з терміном навчання від одного до трьох років і сільські професійно-технічні училища з терміном один-два роки.

Для професійно-технічних училищ були розроблені нові навчальні плани та програми.

У березні 1966 року Головне управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР було перетворене у Державний комітет по професійно-технічній освіті.

Завданнями цього комітету були:

· забезпечення розвитку професійно-технічної освіти у республіці, систематичного підвищення якості підготовки кваліфікованих робітників з урахуванням вимог виробництва;

· надання допомоги міністерствам і відомствам у підготовці кваліфікованих робітників, які вивільняються у зв’язку з механізацією та автоматизацією виробництва;

· розробка проблем розвитку професійно-технічної освіти, а також участь у наукових дослідженнях по цих проблемах;

· забезпечення використання досягнень науки, техніки і передового досвіду у підготовці робітників у професійно-технічних навчальних закладах;

· здійснення контролю за якістю підготовки кваліфікованих робітників у всіх професійних училищах і школах незалежно від їх відомчої належності.

У 1969 році почалося поступове перетворення профтехучилищ з 1-3 річним терміном навчання у професійно-технічні училища з 3-4 річним терміном навчання по підготовці кваліфікованих робітників з середньою освітою на базі восьмирічної школи.

Перетворення звичайних профтехучилищ у середні допускалося тільки при наявності достатньої площі і зразкового стану навчальних, виробничих та культурно-побутових приміщень, навчальних майстерень, технічних засобів навчання і т. ін.

Одною із головних методичних проблем у навчальній роботі профтехучилищ стала реалізація міжпредметних зв’язків у навчальному процесі. При правильному здійсненні цих зв’язків у середніх профтехучилищах загальноосвітні предмети служать не тільки базою для вивчення предметів профтехциклу і підвищення ефективності виробничого навчання, але і сприяють підвищенню наукового і практичного рівня професійної підготовки майбутніх робітників. Вивчення ж предметів професійно-технічного циклу і виробничого навчання сприяє закріпленню знань по загальноосвітнім предметам.

Утвердження єдиного типу професійно-технічного навчально-виховного закладу середнього профтехучилища - повний перехід до уніфікованих навчальних планів і програм, включення профтехосвіти до системи народної освіти країни.

Шостий період. Розпочинається від 1991 року, з часу проголошення державної незалежності України.