Методи організації діяльності, спілкування й формування досвіду суспільної поведінки

 

Важливу роль у формуванні особистості відіграє діяльність. У зв’язку з цим організація діяльності учнів розглядається у педагогіці як серцевина виховного процесу.

Педагог має володіти методами організації діяльності. До цієї групи методів належать: тренування, привчання, педагогічна вимога, громадська думка, доручення, створення виховуючих ситуацій, метод прогнозування. Ці методи дають можливість у процесі виховання спиратися на безпосередню участь учнів у повсякденній діяльності, на їхні відносини з оточуючими, емоційну сферу спілкування. Педагог покликаний спонукати учнів актуалізувати їх життєвий досвід, створювати умови для злиття цього досвіду з “чужим”, суспільно-історичним досвідом. Педагог спонукає вихованця перебудувати свої попередні уявлення, виходити за рамки власного досвіду, набуваючи нові знання. Свої цільові установки, мотиви, бажання, ціннісні орієнтації учень здатний (за допомогою педагога та однокурсників) зробити предметом усвідомлення. Це породжує знання про самого себе, самопізнання, а відповідно і самовиховання.

Розглянемо методи організації діяльності спілкування й формування досвіду суспільної поведінки.

Тренування – метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів. К.Д.Ушинський писав: “Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок і споруджує на них свою будівлю, споруджує її лінію. Лише звичка відкриває вихователеві можливість вносити ті чи інші свої принципи в самий характер вихованця, в його нервову систему, в його природу”.

Умови правильного застосування методу такі:

формування стійких навичок і звичок слід розпочинати якомога раніше, чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички;

між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень розвитку якостей, які формуються з їх допомогою;

кількість вправ, які повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на тому самому рівні, не збігаються: там де однім достатньо декількох вправ, іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб;

чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.

Однією із провідних умов є тренування учнів з урахуванням їхніх вікових особливостей, можливостей і рівня їх розвитку. Учні професійно-технічного закладу – це підлітки перехідного віку, вони надзвичайно чутливі.

Привчання – метод, який забезпечує інтенсивне формування необхідної якості. На жорсткому привчанні базуються всі казармові системи виховання, наприклад, армійська, де цей метод поєднується з покаранням. Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує дресирування і суперечить правам людини. Вона допускає використання методу лише за умови, коли властиве його насильство спрямовується на благо дитини; коли метод використовується в комплексі з іншими методами і передусім ігровими.

Умови правильного застосування методу такі:

чіткі уявлення про мету виховання у педагога і його вихованців; якщо вихованці не бачать сенсу в тих чи інших діях, то привчання можливе лише на основі безумовного підкорення;

не давати казенно-бюрократичних вказівок типу: “Будь ввічливим”, “Люби свою Батьківщину”, а сказати приблизно так: “У нечепури немає майбутнього: брудні вуха лякають людей”, “Привітай сусіда – і він буде ввічливим з тобою”;

спочатку турбуватися про точність виконання дій, а потім – про їх швидкість;

показувати, як виконуються дії, які їх результати;

контроль повинен бути доброзичливим, але вимогливим, обов’язково поєднуватися з самоконтролем.

Метод привчання є надзвичайно складним. Не завжди є можливість і потреба очікувати доти, доки учень сам усвідомить і потребу виконання заповідей поведінки, і в нього виробиться відповідна звичка. Учні повинні дотримувати норми поведінки, наслідувати традиції навчального закладу, в який вони вступили, з першого дня перебування у ньому.

Педагогічна вимога – метод впливу на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмувати негативні дії і вчинки. А.С.Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги неможливо почати процес виховання.

Вимога впливає не тільки на свідомість учнів, а й активізує вольові якості, сприяє сфері діяльності, помагаючи цим виробленню позитивних навичок і норм поведінки.

Поставлена учням вимога повинна бути зрозумілою і посильною. Вимога має бути доброзичлива, справедлива.

Вимоги пред’являють у всіх сферах життя і діяльності учнів. Не можна, наприклад, вимагати від учня чистоти й порядку тільки в навчальному кабінеті, а в майстерні допускати послаблення. Тому, відповідно до статуту професійно-технічного навчального закладу, виробляють єдині вимоги до всіх учнів з боку всього педагогічного колективу, що сприяє формуванню загальноприйнятих навичок і звичок поведінки. Щоденне дотримання таких вимог всіма членами колективу створює сприятливу морально-психологічну атмосферу, підвищує ефективність усього виховного процесу. Вимога дає виховну користь, якщо її ставити систематично і послідовно, дотримуватися єдиних вимог до всіх членів колективу. На жаль, інколи допускають послаблення щодо кращих учнів, і це, звичайно, викликає заздрість з боку інших, створює конфліктні ситуації між учнями.

Вимоги педагога сприймають позитивно, якщо він є вимогливий і до себе, володіє педагогічним тактом. Багато конфліктів, особливо між майстрами й учнями, виникає саме на ґрунті нетактовності, поспішності, нестриманості у пред’явленні вимог, тоді між педагогом і вихованцем складаються стосунки, які залежать від форми поставленої вимоги. Дуже часто категоричність спонукає до так званого психологічного бар’єра. Для уникнення такої ситуації вимогу намагаються поставити не безпосередньо, а в опосередкованій формі.

Найважливішими формами опосередкованих вимог є:

Вимога-порада. Учням пояснюють доцільність, користь тієї чи іншої дії, і передбаченість, що авторитет педагога та рівень розвитку вихованця переконають його в необхідності виконання вимоги.

Вимога-довір’я. Її формують як доручення, підкреслюючи повагу до учня з боку педагога. Оцінюючи цю повагу, він сам приймається повагою до педагога, йому незручно не виконати це доручення-вимогу.

Вимога-прохання. Вона ефективна за хороших взаємин між педагогом та учнями, в яких домінують довіра і взаємоповага. Вихованцю здається, що він виконує прохання за власним бажанням. Цінність такої вимоги в тому, що вона привчає учня до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших, тобто розвиває гуманістичні якості.

Вимога-натяк – найнепомітніша з боку, хоча і завжди вживана форма опосередкованої вимоги. Головне в натяку – роль поштовху, що призводить до дії вже сформовані якості дітей. Особливість цього засобу полягає в використанні “секретної” форми впливу на учня. Виражається вимога у формі міміки, жесту, погляду, риторичного запитання.

Вимога-схвалення. Схвалення, похвала. Вчасно висловлені вихователем, діють як сильний стимулятор діяльності дітей. “Лагідне слово – ключ до замкнутих душ”, - кажуть у народі.

Вимоги викликають позитивну, негативну чи нейтральну реакцію вихованців. Прямі вказівки є здебільшого негативними, тому що майже завжди викликають негативну реакцію у вихованців. До негативних опосередкованих вимог належать осуд і погроза. Вони здебільшого породжують подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому опорові. Зловживання осудом, погрозами шкідливо впливає на розвиток особистісних відносин педагога і учня.

Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри.

Громадська думка, як вимога колективу, полягає в оцінці громадою дій і вчинків з метою спонукання учня до зміни на краще в його поглядах, переконаннях, навичках і звичках поведінки. Громадська думка колективу може бути виражена самою учнівською спільнотою або органами самоврядування, побратимами, наставниками тощо. Наявність громадської думки в колективі дозволяє залучити більшість учнів до оцінки того чи іншого явища, події, вчинку і цим активізувати думку кожного, сприяє правильному формуванню індивідуального мислення. За допомогою громадської думки легше переконати учня і змусити його добре поводитися. Негативні вчинки обговорюють у колективі. В ході такого обговорення намагаються, щоб учень усвідомив ті недоліки, які привели його до порушення загальноприйнятих правил поведінки.

Використовуючи цей метод, педагог має знати специфіку особливості цього інструменту виховання, за допомогою якого можна піднести особистість, надихнути її на благородні вчинки, а також принизити легко вразливе її почуття гідності. Великої помилки припускаються ті педагоги, які використовують громадську думку здебільшого з метою аналізу й оцінки негативних вчинків учнів. Потрібно спонукати учнів до самостійного проектування, моделювання різних форм діяльності, створювати умови для розв’язання всіх проблем, які виникають в її процесі.

Громадське доручення повинно бути цікавим і посильним. Учням дають завдання, виконання якого вимагає відповідних дій чи вчинків. Використовуючи даний метод, необхідно враховувати індивідуальні особливості учня. Доручення має цільове спрямування – формування якостей, які недостатньо розвинуті або їх просто нема. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість як для загальної справи, так і для себе самого. Саме це й сприяє серйозному ставленню до нього, успішному формуванню необхідних умінь та навичок.

Доручення підбирають так, щоб воно було посильним, адже нескладне завдання виховує самовпевненість, а непосильне підриває віру в силу й можливості учня.

Доручення бувають постійними або епізодичними. Постійні доручення доцільно давати тим учням, які вже мають необхідний досвід їх виконання, в яких розвинене почуття відповідальності. В процесі життєдіяльності доручення доцільно ускладнювати як за змістом, так і за характером їх виконання. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю учні виконують доручення високоякісно і своєчасно. Відсутність контролю дуже часто сприяє безвідповідальності. Виконання доручення необхідно аналізувати й оцінювати, це дає учневі моральне задоволення.

Виховуючі ситуації – це спеціально організовані педагогічні умови з метою виявлення чи формування в процесі життєдіяльності учнів системи відповідних ставлень. Виховуючою будь-яка ситуація стає тоді, коли набуває педагогічного спрямування. Можна пройти повз будь-який вчинок, приклад, факт, що міститься в прочитаному, побаченому, почутому, не звернувшись до його моральної сутності. В цьому разі навіть найоригінальніша і глибока за змістом ситуація стає нейтральною у виховному відношенні, оскільки не залишить яскравого сліду в думках і серці учня. Чим привабливою виявиться для учня ситуація, чим вона буде складнішою, відповідальнішою, проблемнішою в його очах, тим більше він затратить енергії під час аналізу і тим якіснішим буде результат.

У процесі розв’язання виховуючих ситуацій в учнів формується здатність уявити себе на місці іншої людини, подумки бачити і “програвати” ситуації за неї, приймати за неї найбільш імовірні рішення і погоджувати з нею свої власні дії. Таким чином виробляються прийоми етичного мислення.

Різновидами виховуючих ситуацій можуть бути:

вербальні ситуації: афористичні вислови, невеликі розповіді із серйозною моральною проблемою, придумані казкові сюжети і реальні події, що відбуваються серед самих учнів;

ситуації-задачі;

ситуації-вправи;

ігрові ситуації.

Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяються на творчі та гальмуючі.

Творчі прийоми передбачають виявлення педагогом доброти, уваги та піклування, які сприятимуть пробудженню й активізації прихованих гуманних почуттів учня, зміцненню його впевненості у своїх силах, залученню до цікавої діяльності.

Гальмуючі прийоми постають як паралельна педагогічна дія, осуд, наказ, ласкавий погляд, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух емоцій.

Аналіз ситуацій сприяє накопиченню в учнів морального досвіду не тільки шляхом спроб і помилок, який не може задовольнити нікого, а за допомогою наукового розв’язання проблеми на основі глибокого обґрунтованого обдумування всіх можливих підходів і обрання оптимального варіанта.