Методи формування свідомості особистості

 

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість. У конкретній ситуації він залежить від багатьох факторів: віку, індивідуальних особливостей учня, життєвого досвіду, рівня згуртованості учнівського колективу, авторитету і педагогічної майстерності педагога. Результатом цього впливу повинні бути знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистісній корисності певного типу поведінки; формують готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяльність.

Свідомість учнів професійних училищ дуже часто у процесі розв’язання життєво важливих завдань характеризується нечіткістю переконань, відсутністю єдності слова і діла та громадської активності, користолюбством, прагненням лише розваг, несформованістю естетичних смаків. Завдання педагогічних працівників училища полягає в тому, щоб створити умови для усвідомленого й активного осмислення й застосування набутих знань і умінь у повсякденному житті. Вплив на свідомість – це вплив на розум і почуття учня з метою формування в неї позитивних якостей і подолання негативних.

Розглянемо деякі методи формування свідомості учнів.

Лекція. Як метод виховання, вона має епізодичний характер, може належати до певного теоретичного циклу або кінолекторію. Ефективними є лекції-концерти, які містять у собі емоційний заряд.

Цінність лекції визначається її критичним підходом до проблем сучасності, науковістю, доступністю, новизною інформації, конкретністю матеріалу.

Лектор повинен бути і педагогом, і психологом, добре володіти методами проведення лекції. Переконливість доказів та аргументів, обґрунтованість і композиційна чіткість, справжній пафос, живе й доброзичливе слово педагога сприяє емоційному впливу лекції.

Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв’язку із сьогоденням і перспективами учнів навчального закладу.

Щоб лекція пройшла успішно й захопила учнів, дала максимум користі, потрібна копітка попередня робота. Це відбувається на підготовчому етапі, який складається з кількох фрагментів:

формування теми;

виявлення основної мети;

складання попереднього плану;

добір і вивчення відповідної літератури;

складання розгорнутого плану (план-конспект);

збір матеріалу із різноманітних джерел у вигляді записів і вирізок.

Другий етап у роботі лектора – виклад змісту лекції. Його можна також поділити на певні фрагменти:

вступ, він має бути коротким і чітким, зосереджувати увагу учнів на проблемі; на основній ідеї лекції, мети. Краще розпочати вступ з опису будь-якого незвичайного епізоду, явища, фактора. Вдалий вступ – значна частина успіху;

виклад основного змісту. Для цього можуть бути використані різні прийоми і методи:

а) проблемний виклад, який передбачає активізацію розумової діяльності слухачів у процесі виступу шляхом постановки питань. Розв’язуючи їх у взаємодії з оратором, аудиторія приходить до теоретичних узагальнень, висновків, до нової істини;

б) метод аналогії. Користуючись цим методом у мові, ми не просто згадуємо про схожість будь-яких явищ, а й допомагаємо учням зробити аналогічний висновок, який можна сформулювати так: якщо два явища схожі в одному чи більше відношеннях, вони, можливо, схожі в інших;

в) метод контрасту супроводжує метод аналогії. Суть його полягає у використанні протилежних аргументів і фактів у процесі викладу лекційного матеріалу;

г) дедуктивний метод – від загального йдуть до часткового. У процесі викладу матеріалу, ми, власне, імітуємо відповідні висновки і заохочуємо аудиторію зробити шлях пізнання часткового через загальне;

д) індуктивний метод поєднується з дедуктивним. Це рух думки від часткового до загального, від знання одиничних чи часткових факторів до загальних правил, узагальнень;

є) концентричний метод. Його суть полягає в тому, що весь виклад будується навколо одного центру, яким є поставлена проблема. В процесі виступу педагог тримає її в полі зору, повертається до неї, поступово заглиблюючись і розвиваючи висунуте положення.

Третій - останній етап викладу матеріалу педагога – це заключна частина. Вона має бути також короткою і яскравою, як вступ. На цьому етапі лектор підводить відповідно підсумки, акцентує увагу на значенні викладеного матеріалу для теорії і практики в певній сфері.

Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання, які можуть бути різноманітними. Бувають такі, що вимагають уточнення фактів, можливі і полемічні питання. Не можна ухилятися від точної відповіді. Якщо педагог ухиляється від відповідей на гострі запитання, то він сприяє тлумаченню учнями тих чи інших складних проблем так, як їм це дозволяє світогляд, а відповідь не завжди буває правильною.

Лекція може бути епізодичною, вона дає повне уявлення про одне питання чи проблему. Цикл лекцій є сукупністю лекцій, присвячених одній проблемі. Обсяг його залежить від характеру проблеми, складу учнів, конкретних умов.

Різновидом лекційного викладу є повідомлення, досить популярне серед педагогів при роботі з учнями. Повідомлення коротше, вузькопланове, компактне. В центрі повідомлення – яскрава розповідь педагога, яка викликає у вихованців позитивне ставлення до вчинків, збагачує моральний досвід.

Бесіда – метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін – вихователя і вихованців. Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції учнів, їх індивідуальних особливостей. Одне з передумов ефективності бесіди – психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб’єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів. Бесіда є найпопулярнішим багатоваріантним методом, більш гнучким засобом впливу педагога на особистість учня і доступнішим для сприйняття.

Мета бесіди визначає й основні вимоги до неї. Форма подання окремих епізодів, фактів чи явищ може бути різною. Але вона обов’язково повинна підводити особистість учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Бесіди можуть бути різного плану: пізнавальні, етичні, естетичні, екологічні, політичні та ін.

Бесіди можна класифікувати на фронтальні чи групові, на індивідуальні, прогнозуючі і непередбачені.

Фронтальну бесіду з учнівською групою можна проводити на будь-яку тему. У час становлення державності України, відродження ідейних та морально-культурних цінностей у роботі з колективом професійного навчального закладу виникає багато труднощів у процесі формування національно-державницьких переконань і перевиховання учнів у помилковості вже сформованих поглядів, неправильності поведінки. Ось тому педагогу слід володіти різними прийомами, особливим тактом, аргументованістю, що сприяють підвищенню результативності фронтальної бесіди.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Інколи учні, особливо профтехучилищ, порушаючи дисципліну, не вбачають в цьому нічого поганого. В таких випадках педагог ніби погоджується з ними, приймає їх точку зору, щоб зберегти з ними психологічний контакт. Потім, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргументації вихованців, спростовує помилкові судження.

Ефективність фронтальної бесіди підвищується за умови, коли у фактах, явищах, процесах, які розглядаються, розкриваються учням невідомі поняття.

Особливу трудність в педагогічних працівників училищ викликають індивідуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв’язку з екстремальними ситуаціями: виникнення конфліктів, порушення дисципліни. Ефективність такої бесіди залежить, передусім, від стосунків, які склалися між педагогом і учнем. Важливо, щоб під час бесіди не виник психологічний бар’єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Необхідно враховувати настрій учня. Якщо вихованець у чомусь не впевнений, його слід переконати і підбадьорити, якщо ж дивитися на допущений вчинок байдуже, то це означає спонукати до безвідповідальності. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли відчує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що педагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.

Бесіду про порушення моральних і дисциплінарних норм не варто починати з докори і покарання. Насамперед треба з’ясувати причини порушення, мотиви негативного вчинку і розумно визначити міру педагогічного впливу.

Диспут – метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути проводять на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми – це обговорення будь-якого питання з метою правильного його розв’язання.

Диспути потребують ретельної, глибоко продуманої підготовки і живої, захоплюючої форми проведення їх. До диспуту готується не тільки педагог, а й учень. Учнів важливо ознайомити з характером питань, які слід поставити проблемно, створити умови для вільного спілкування, спеціально вчити правилам доказового і яскравого виступу.

Диспут можна розпочинати як з проблемного запитання до аудиторії чи показу інсценівки окремого епізоду з твору, що створює проблемну ситуацію, так і з пісень і віршів, що відповідають проблемі, що обговорюється. І все ж таки найкращий початок – короткий вступ ведучого, в якому від підкреслює, що диспут – це обмін думками, мета його полягає в пошуку правильних відповідей на запитання, що цікавлять присутніх. Ведучий розповідає про порядок проведення диспуту, розкриває мотив вибору теми, конкретизує предмет обговорення, актуальність, злободенність.

У процесі розвитку диспуту слід створювати таку атмосферу, щоб її учасники могли висловити свою думку вільно, відверто, від душі і були переконані, що ніхто не засудить, властиву їм, логіку мислення. Ведучий повинен уміти говорити з учасниками диспуту просто, невимушено – це значно зближує його з присутніми. Він має бути основним джерелом взаємної доброзичливості.

Дискусія – метод групового обговорення проблеми з метою з’ясування істини шляхом зіставлення різних думок. Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Дискусії притаманні чіткість мети, бездоганна компетентність, науковий підхід до проблеми, що обговорюється, повага до аргументів противника, водночас обгрунтована, послідовна критика позицій опонента.

Переконання, навіювання. Ці взаємопов’язані між собою методи застосовуються в процесі впливу на свідомість особистості. Видатний педагог К.Д.Ушинський вважав, що основний шлях людського виховання є переконання, а на переконання можна діяти тільки переконанням.

Переконання – метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки. Подібним чином на них впливають книжки, кінофільми, теле- та радіопередачі. Важливу роль у вихованні шляхом переконання має особистий досвід і приклад педагога. Переконання через особистий досвід і вплив педагога спрямовують учнів до вироблення власних поглядів і моральних критеріїв, дуже важливих для їхньої практичної діяльності. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання як ефективний засіб виховного впливу здійснюється лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки.

Переконання має свою технологію впливу. Воно складається з трьох частин: гіпотези, доказів чи аргументів, демонстрації.

Гіпотеза (те, що треба довести) – наукове припущення, яке висувається для пояснення певних явищ дійсності. У ролі гіпотези можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, ідеї, життєві факти, явища і події дискусійного характеру, які вимагають моральної оцінки. Переконати когось – означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези. При висуненні гіпотези слід керуватися трьома важливими правилами: 1) гіпотезу слід чітко сформулювати; 2) гіпотеза має залишитися без змін у процесі доведення; 3) гіпотеза не повинна містити логічної суперечності.

Доказ (аргумент, за допомогою чого доводиться гіпотеза) – думка, істинність якої перевірена і доведена, а тому може бути обґрунтування істинності чи хибності висловленої гіпотези. Доказ має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація (способи доведення) – логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії.

Метод переконування дуже часто поєднується з прийомом сугестії (навіювання), що іноді трактується як самостійний метод. Його вважають одним з найсильніших виховних засобів, що ґрунтується на домінуванні впливу виховника над волею вихованця. З його допомогою можна викликати навіть почуття тепла і холоду, збуджувати уяву, зумовити вчинок, формувати нахил, збудити вольову реакцію, посилити або підірвати віру в добро, посіяти сумнів або підтримати впевненість. Навіюванням можна навіть лікувати.

Навіювання – це психологічний вплив однієї особи на іншу чи групу осіб, розрахований на безперечне сприйняття і прийняття слів, висловлених у них думок і волі. Основним засобом метода навіювання є слово. Несловесні фактори (жести, міміка) мають обмежені можливості навіюючого впливу.

У загальному плані навіювання можна визначити як психологічний вплив, який здійснюється за допомогою мови і немовних засобів, відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор відповідно до своїх цілей і намірів, використовуючи відповідні прийоми навіювання, “вводить” у психіку сугеренда ті чи інші настанови, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовується сугестатором при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулює і стимулює психічну і фізичну активність, яка реалізується при тому чи іншому рівні активності.

Сучасний педагог, здійснюючи виховний вплив, повинен певною мірою володіти всіма способами впливу на особистість, у тому числі і методами, пов’язаними з психікою. Це пояснюється тим, що елементи навіювання беруть участь у кожному акті навчально-виховного процесу. Особливо зріс інтерес до проблем використання навіювання з метою навчання і виховання останніми роками. Тому виникла нова галузь науки про застосування навіювання в педагогічному процесі – сугестопедія.

Педагог нині повинен уміти використовувати різні види навіювання:

пряме педагогічне навіювання – команда, наказ, навіювання-настанова;

опосередковане педагогічне навіювання.

Пряме педагогічне навіювання характеризується тим, що слово педагога, виражене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну “виконавчу” поведінку учнів. Найчастіше воно використовується як заохочувальний засіб. Це навіювання-настанова типу: “Та ти ж прекрасний хлопчик, можеш і вчитися добре”, “Ви повинні завжди бути чесними і правдивими”, “Запам’ятай, цього робити не можна”.

Подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: часто висловлена педагогом певна форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності. Наприклад: “Ну, я бачу, ти вже не зможеш виправитись”. Отже, на перекір своєму бажанню педагог може навіяти учневі небажаний стан.

Опосередковане педагогічне навіювання розраховано також на безперечне прийняття інформації, але саме повідомлення подається не в науковій формі, а у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку, які сприймаються учнем і впливають на його поведінку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.

Вважають, що дівчата краще піддаються переконуванню і навіюванню, ніж хлопці. Однак, велика податливість навіювання в учнях-підлітках може свідчити про слабкість інтелекту і волі. Сугестія, крім того, часто призводить до формування слухняності, покірності та підпорядкування іншим людям.

У застосуванні методу переконування та навіювання педагог мусить виявляти велику делікатність, всіляко дбаючи про зміцнення волі і самостійності вихованця, а також високо цінуючи його власну точку зору, рахуючись з нею, навіть якщо вона йому не подобається.

Виховання прикладом і на прикладі. Кожна людина – активна істота, вона саме відкриває себе, формує систему своїх вартостей і обирає головний предмет віри. Звідси її увага до інших людей, котрі часто служать орієнтиром її поведінки. Прикладом для наслідування можуть стати: хтось з найближчих у сім’ї, видатний громадянський діяч, літературний герой, викладач, майстер, ровесник тощо. Критицизм підліткового і юнацького віку зумовлений саме цим пошуком власної системи поглядів і віри. Деякі люди знаходять себе ще в ранньому віці, але іноді цей процес пошуку розтягується на роки, а той на все життя.

На врахуванні цих прагнень дитинства і юності ґрунтується широко відомий метод виховання прикладом.

Виховні функції прикладу різноманітні. Він може служити педагогу для конкретизації того чи іншого теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом і може спонукати до певної норми поведінки. Особливість виховного впливу полягає в тому, що він діє своєю наочністю і конкретністю. І чим ближчий та зрозуміліший учневі приклад, тим більша його виховна сила.

Використовуючи приклад як метод виховання, необхідно враховувати, що учні професійних навчальних закладів мають певні переконання і не можуть сліпо наслідувати той чи інший приклад, а критично і осмислено ставляться до запропонованого їм взірця. В багатьох із них сформований життєвий ідеал. Трапляється, своєрідний життєвий досвід призводить до наслідуванні і того, що не відповідає нормам загальнолюдської моралі.

Досвід підтверджує, що одним із недоліків виховання на позитивному прикладі є поверхневе розкриття самої його суті, що полягає в простому перерахуванні позитивних героїв. Педагогам слід детальніше розкривати пропонований для наслідування приклад, образно і дохідливо показувати його позитивні риси, викликаючи захоплення і бажання наслідувати. Приклад, який не викликає сумніву учнів, має велике виховне значення.

Негативні приклади використовують при правовому, антиалкогольному вихованні, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ. Виділяють такі прийоми виховання на негативному прикладі: громадський осуд, розвінчання негативного, протиставлення аморальним вчинкам високоморальної поведінки, розкриття на конкретних прикладах наслідків аморальної і асоціальної поведінки, організація на боротьбу з виявами морального зла.

Часто літературні герої та кіногерої у своїй поведінці мають механізм перетворення добра в зло. Прикладом цього може бути поширений образ “супермена”. Такому герою “все дозволено”: вбивати людину, нищити природу, знущатися над будь-ким тощо. Антитезою такого персонажу у народній творчості є образ народного богатиря, козака. Народ наділяє силою лише того, хто бореться за утвердження добра і справедливості.

Невпорядкованість статевого життя молоді великою мірою теж іде від прикладу з екрана. Приваблююча сила таких образів пов’язана з тим, що підліток знаходить тут прості відповіді на свої життєві питання. Добро завжди передбачає певну самопожертву, самоконтроль, самокритику, самообмеження, а тому менш привабливе. Тут же все можна осягнути без цих труднощів і дискомфорту. Потрібно лише зважитися.

Як протидіяти згубному впливу негативних прикладів на особистість? Ізолювати її від навколишнього середовища? Це означає виховати дитину в тепличних умовах. Але ж жити їй доведеться у звичайних, не пристосованих до життя, умовах, що призведе до того, що навіть колючку вона буде сприймати за бутони квітів.

Принизити авторитет прикладів, що негативно впливають? Але їхній вплив досить заразливий у процесі наслідування. Він, як хвороба, створює зони ураження в свідомості особистості, що важко піддаються лікуванню. Відволікти? Захоплення (хобі) характерні для підліткового і юнацького впливу. В окремих випадках вони набувають одностороннього патологічного характеру, якому особливо властива одержимість. Нерідко підвищення інтересу до предмета патологічного захоплення зберігається протягом багатьох років. Переключити підлітка на яку-небудь іншу галузь діяльності буває досить важко. При активному виховному коригуванні він намагається приховати свій інтерес і захоплення, таємно продовжуючи віддавати їм свою перевагу.

Готових рецептів, звичайно, немає. Кожному педагогу властивий свій підхід у розв’язанні цих важких завдань.

Сьогодні особливе місце повинні зайняти приклади з життя, діяльності і боротьби національних героїв українського народу. При цьому важливо звернути особливу увагу на риси, які були притаманні геніям, борцям – відданість національній ідеї. Волелюбність, гордість за приналежність до української нації, чесність, працьовитість, любов, мудрість, вірність, справедливість, почуття провини і каяття, співчуття й милосердя, гуманізм, воля та інші.

У виховній роботі доцільно використовувати конкретні приклади з життя училища. При цьому вибирати такі взірці, які б не викликали сумніву в учнів. Іноді педагоги не досить глибоко знають морально-психологічний клімат у колективі і пропонують для наслідування кращих учнів. Та замість глибокого емоційного переживання, прагнення до наслідування “позитивні” приклади викликають скептичні репліки. Це буває тоді, коли педагоги недостатньо знають учнів, їх авторитет, місце в колективі й ставлення учнів групи до своїх товаришів.

Прикладом для вихованців можуть бути і кращі випускники училища, які вчаться у вищих навчальних закладах або працюють, служать у лавах української армії.

Важливе виховне значення для формування морального обличчя учнів має приклад батьків. Їх поведінка, спосіб життя, особистий приклад – дуже важливі фактори виховання. Сьогодні чесному батькові тяжко стати прикладом, який дитина могла б наслідувати. Надто багатьма речами вона “мусила” б жертвувати. Зрештою, найбільшою виховною отрутою може стати батько, який лицемірно проповідує моральні принципи, але поводиться цілком інакше. Лицемірство для дітей, підлітків є найсильнішим дороговказом, що призводить до цинізму і розчарування. Ми не маємо права вимагати від наших вихованців кращої поведінки, ніж наша власна.

Педагогічний колектив і кожен зокрема педагог-вихователь справляють вирішальний вплив на формування особистості майбутнього спеціаліста, їх приклад є переконливим взірцем для наслідування. Це ставить підвищені вимоги до національних педагогічних кадрів, до їх особистих якостей, ставлення до учнів і колег. При цьому слід мати на увазі, що вихованці нерідко критично оцінюють особистість педагога, від них важко приховати негативні риси. Учні помічають і аналізують знання й досвід педагога, його роль і місце в колективі училища, авторитет, професіоналізм, зацікавленість і відданість справі навчання та виховання. Вони можуть прощати педагогу його помилки, але ніколи не простять душевної фальші, зверхності, байдужості, зневажливого ставлення до них. Давня філософія трактує вчителя як книгу мудрості, котру учні постійно читають і в якій шукають відповіді.