Організація і управління БЖД

ПЛАН

 

1. Принципи та методи забезпечення БЖД.

2. Основні законодавчі та нормативні акти з БЖД.

3. Структура управління та нагляду за БЖД.

4. Організація навчання населення з питань БЖД.

5. Здійснення карантинних та інших санітарно-протиепідемічних заходів.

Література

1. Желібо Є. П., Заверуха Н. М., Зацарний В. В. Безпека життєдіяльності. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти України І-ІУ рівнів акредитації/ за ред. /Є. П. Желібо, і В.М. Пічі. - Львів: Піча Ю.В., К.: "Каравела", Львів: "Новий Світ-2000". - 2002. - 328 с.

2. Пістун І. П. Безпека життєдіяльності: Навч. посіб. Суми: Вид-во "Університетська книга", 2000. – 301 с.

3. Яким P.C. Безпека життєдіяльності. Навч. посіб. - Львів: Видавництво "Бескид Біт", 2005. – 304 с.

4. Желібо Є. П., Зацарний В. В, Безпека життєдіяльності. Навч. посіб. – Київ «Каравела», 2007. – 287 с.

 

Принципи забезпечення БЖД

 

Методологічні принципи дозволяють визначати шляхи находження рішень, які забезпечують безпеку. До цих принципів відносять:

- принципи системності;

- принципи деструкції;

- знищення або зменшення небезпеки;

- інформації;

- класифікація;

- нормування.

Технічні принципи, які базуються на фізичних та хімічних законах, спрямовані на технічні рішення для зменшення дії небезпечних факторів. До них відносять принципи:

- захисту відстанню та часом;

- екранування;

- міцності;

- слабкої ланки;

- недоступності;

- блокування;

- герметизації;

- вакуумування;

- компресії;

- дублювання та інші.

Управлінські принципи визначають взаємозв’язок та взаємовідношення між складовими процесу забезпечення БЖД. До них відносять принципи:

- керування;

- контролю;

- плановості;

- зворотнього зв’язку;

- ефективності;

- ієрархічності;

- підбора кадрів;

- відповідальності;

- стимулювання;

- адекватності та однозначності.

Організаційні принципи забезпечують реалізацію найбільш комфортних умов в системі людина-техніка, людина-природа. Це такі принципи:

- несумісність;

- ергономічність;

- комплектації;

- раціонального природокористування;

- раціональної організації життєдіяльності та інші.

Всі принципи утворюють систему забезпечення БЖД. На практиці принципи реалізуються через методи. Метод – засіб досягнення мети – безпеки життєдіяльності.

Методи та засоби забезпечення БЖД

1. Метод відчуження людини в просторі або в часу від небезпек забезпечується при відселенні людей з небезпечних міст, використання механізації та автоматизації, дистанційного управління та інші засоби.

2. Метод зменшення небезпечності середовища життєдіяльності людини забезпечується за рахунок досягнення умов життєдіяльності, які відповідають допустимим нормам; за рахунок захисту довкілля, інших методів; у техніці – за рахунок створення безпечних видів техніки, безвідходних технологій.

3. Метод підвищення захисних здібностей людини враховує використання захисних засобів (індивідуальних або колективних), підвищення психофізіологічної надійності (адаптації організму к умовам життєдіяльності).

4. Комбінований метод найбільш поширений, оскільки в реальних умовах використання тільки одного з методів не забезпечує досягнення мети – підвищення безпеки життєдіяльності людини.

 

Основні законодавчі та нормативні акти з БЖД

 

Основою законодавства України з БЖД є Конституція України, в якій сформульовані основні права та обов’язки з питань БЖД громадян. Конституцією проголошується право на захист свого життя і здоров’я (ст. 27), право на охорону здоров’ята санітарно-епідемічного благополуччя (ст. 49), право на безпечні умови життєдіяльності (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності складається з законодавств про охорону здоров’я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища, тощо.

Законодавство про охорону здоров’я визначає пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язанню екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Основними принципами охорони здоров’я є:

- визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

- дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

- орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я;

- випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

- багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохочення підприємства і конкуренції;

- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірний основі.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року із змінами і доповненнями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов’язки державний органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 4 проголошені права громадян, які мають право на:

- безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

- участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

- відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

- достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

У статті 5 визначені обов’язки громадян, котрі зобов’язані:

- піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

- брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

- проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

- виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійснення ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

- виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Законодавство про охорону праці складається з Закону України “Про охорону праці”, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

Згідно з Кодексом цивільного захисту України від 2 жовтня 2012 року кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Кодекс проголошує, що цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної оборони України є:

- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

- оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

- захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження;

- організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

- організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження;

- створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

- підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосувати засоби індивідуального захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань” від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (1992); охорона і використання надр – Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод – Водним кодексом (1995); охорона використання лісі – Лісовим кодексом України (1994).