Понятие и функции методологии социологического исследования.

Приписувати історичному розвитку певну божественну мету люди стали ще в доісторичні часи. Першим, хто зробив таке можна вважати Аристотеля, що широко використовував поняття «ентелехія», що означало в першу чергу якусь вищу мету, до якої рухається все на світі, а найбільшою мірою вінець природи – людина. Однак, справжнім батьком терміна «мета історії» прийнято вважати нім. філософа-екзистенціаліста К. Ясперса. Свою теорію він називав «філософствуванням» на противагу «філософії», бо, з точки зору Ясперса, людство давно і грунтовно заплуталося в питаннях, на більшість з яких немає відповіді. Зате він вірив, що людство не припинить пошук відповідей і можливо знайде їх. У такому дослідному пошуку, помноженому на вільну винахідливість, йому бачилася справжня мета людської історії. Про це і була написана в 1948 р. книга Ясперса «Витоки історії та її мета». Втім, Ясперс вважав, що подібна мета була у людей не завжди, що був якийсь (дуже тривалий) історичний період «блаженного невідання».У ті часи людей нібито не мучили важкі питання буття, викликаючи «жах від світу і усвідомлення власної безпорадності». Але потім (невідомо чому) настав час, названий Ясперсом «осьовим». Це сталося приблизно у 6 столітті до н.е. – у часи Піфагора, Конфуція, Будди, Заратустри, й ін. Ясперс дуже боявся, що людство не витримає тяжких мук духовного пошуку, що дають дуже убогі результати, і в гонитві за чимось приємним і миттєвим погубить свою безцінну спрагу свободи, а з нею і всяку духовність взагалі, включаючи «філософствування». У цьому сенсі особливо небезпечна наша вкрай напружена «науково-технічна епоха», рівнозначна осьовому часу (названа Ясперсом «другою віссю часу»). Адже народи, що виникли в перший осьовий час, на думку Ясперса, погубили «великі історичні культури давнини». Що ж до загрози культурної деградації в результаті виснаження природних ресурсів, то її Ясперс вважав досить серйозною і майже неминучою.

52. Обрання об‘єкту дослідження та постановка дослідницького завдання. Всяке історичне наукове дослідження становить собою системний процес і складається з ряду етапів, які необхідно виконувати. Першими з них є вибір об‘єкту і постановка дослідницького завдання. Жоден окремий історик неспроможний охопити всю історичну реальність, тому вибираючи об’єкт дослідження нам потрібно ставити дослідницькі завдання. Наукова проблема – це питання чи комплекс питань, які виникли у процесі наукового пізнання, розв‘язання яких має практичне чи науково-пізнавальне значення. Дослідницьке завдання визначає окремі аспекти і цілі їх вивчення. При обранні об‘єкту дослідження дослідник повинен виходити з урахування ступеню її наукового вивчення. Об‘єкт пізнання і поставлена проблема має бути актуальною – робота повинна представляти практичний, а одночасно і науково-пізнавальний інтерес. Коли ми говоримо про актуальність нам потрібно доказати, що наша тема допомагає розв‘язати наукові проблеми, а також проливає світло у ще нез‘ясовані події. В науковій роботі нам потрібно враховувати ступінь вивчення обраної теми дослідження. Історичний сюжет не повинен бути описом, а аналізом. Історичний сюжет допомагає нам визначити мету і завдання роботи, її місце в загальній системі робіт. Історичне обґрунтування роботи є важливим етапом дослідження і багато в чому визначає успіх роботи. При написанні роботи ми маємо дотримуватись принципів історизму та об‘єктивності. Ці принципи вимагають від нас з повагою ставитись до наукового доробку попередників у вивченні проблеми. Коли дається характеристика роботам попередників акцентується увага на значимості їх доробку, а не недоліках.

 

53. Обрання методів дослідження й розробка робочої гіпотези. В процесі дослідження важливим є вибір і розробка системи методів дослідження. В кожному дослідженні використовується той чи інший комплекс методів. Сукупність методів потрібна для систематизації, обробки і аналізу отриманих даних. Дослідники повинні використовувати як загальнонаукові так і історичні методи. Загальнонаукові – це від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного; аналізу і синтезу. Історичні методи – історико-тематичний; ретроспективний; синхронний; діахронний; історико-порівняльний. Важливе значення має вчасно розроблена гіпотеза. Вона висувається для розв‘язання поставленої тієї чи іншої проблеми. Суть гіпотези полягає в тому, що робиться наукове припущення, здогад, істинне значення якого не визначене. Вона повинна обов‘язково передбачати свою перевірку. Висунення нової гіпотези як правило опирається на результати перевірки старої.

54. Реконструкція історичної реальності й емпіричний рівень її пізнання. Після розробки гіпотези наступає процес дослідження явищ історичної реальності. На думку Ковальченка існує 2 рівні пізнання – емпіричний і теоретичний. На першому рівні явище пізнається, на теоретичному – розкривається сутність явища. Слід пам‘ятати, що об‘єктивність чуттєвого опису не гарантує істинності кінцевого результату. Таким чином, на першому рівні пізнається явище і виникає емпіричне знання. Його специфіка полягає в тому, що воно є знанням про окремі відношення чи окремі відношення взяті розрізнено. Емпіричні знання дають пояснення реальності лише у формі явищ. В силу чого воно є початковою стадією пізнання. Теоретичне пізнання розкриває сутність явища. Під час першого рівня важливо виявляти і систематизувати факти. Причому факти, які ми виявляємо промовляють самі за себе, вони не є простим матеріалом. Для вивчення об‘єкту важливе значення мають: 1. вияснення прихованої інформації; 2. інтуїція; 3. ерудиція дослідника; 4. наявність уяви.

55. Пояснення та його компоненти. Кінцева мета будь-якого дослідження полягає в поясненні. Пояснення – це розкриття сутності об‘єкту. У будь-якому поясненні є два компоненти: експландум – сукупність положень, які описують явище і експлансум – це сукупність речень які пояснюють. Історичне пояснення включає в себе дві частини: 1. експліцитне – це явно виражене; 2. імпліцитне – слабко виражене. Історичні пояснення мають таку класифікацію: 1. пояснення через закономірності чи через закон; 2. причинно-наслідкове (каузальне); 3. генетичне пояснення; 4. структурне пояснення – сутність розкриття через аналіз структур суспільних систем; 5. функціональне пояснення – спрямоване на розуміння функціонування системи. Існує декілька видів пояснень одиночних актів діянь, це: 1. мотиваційне пояснення; 2. пояснення через нормативність, тобто через норми і традиції поведінки особи; 3. психологічно-емоційне.

 

56. Роль теорії в історичному дослідженні. В поясненні історичних подій вирішальна роль належить теорії. Теорія – це найвища форма наукового мислення, спрямована на пояснення фактів, їхніх сутнісних зв‘язків. Логічно, теорія вибудовується як доказова система істинного знання. Саме теорія узагальнює і пояснює факт, зв‘язки і відношення на основі понять, ідей, закономірностей.

 

57. Значимість понять, термінів і категорій у поясненні. На теоретичному рівні формуються поняття. Поняття – це результат узагальнення істотних ознак дійсності. Відомо, що історики мають свій понятійно-категоріальний апарат. В історичній науці поняття і категорії є менш суворими у визначенні. В історичній науці вони розвиваються. У кожному понятті є ім‘я, предметне значення назви і смисл. Слід пам‘ятати, що історичне поняття не співпадає з дійсністю. В ньому підсумовується лише сутність явищ, але завжди воно є біднішим за конкретно-історичні події. Поняття можуть бути одиничними і загальними. Вони є видові і рядові. Історики використовують також терміни. Термін – це слово або словосполучення, яке означає чітко окреслене спеціальне поняття. Історичні категорії є універсальними, всезагальнюючими формами історичної дійсності. Можуть бути форми мислення і свідомості людей. Категорії: загальнонаукові та історичні. Під час історичного дослідження використ. поняття інших наук, але це використання вимагає відповідних знань і великої обережності. Категорія – найзагальніше поняття.

58. Роль інтуїції та уяви в історичному дослідженні. В історичному дослідженні не можна недооцінювати значення інтуїції та уяви. Інтуїтивне і логічне становить собою дві сторони одного і того ж процесу наукового пізнання. Інтуїція як правило осяює тих, хто багато і цілеспрямовано працює. Інколи інтуїція може проявитись у вісні. Інтуїція вводить нас у процес пізнання відкриваючи часто приховану інформацію. Уявлення відіграє важливу роль і існує кілька шляхів формування нових образів: 1. акцентування – створення нового образу шляхом виокремлення певних рис об‘єкту; 2. реконструкція – це формування цілісного образу об‘єкту; 3. аглютинація – створення нового образу шляхом синтезу різнорідних властивостей реальності; 4. типізація – створення синтетичного образу в результаті узагальнення реальності. Таким чином, уява допомогає нам конструювати моделі об‘єктів, які вивчаються.

 

59. Історична концепція та роль ідеї і наукової теорії. Важливе значення в теорії має ідея. Ідея – це основна думка, яка визначає зміст твору. Ідея є основним ядром теоретичного знання, це провідне начало будь-якої теорії. Формування ідеї складний творчий пошук. Теорія і теоретичний рівень осмислення беруть участь у відборі документів. Історичні теорії бувають глобальні і часткові. Важливим компонентом дослідження є концепція – це головний задум, провідна ідея історичного дослідження. За історичною концепцією оцінюється праця історика. На відміну від теоретичних схем концепція конкретна. Вона систематизує матеріал і дає йому пояснення. Концепція повинна мати логічну стрункість та доказовість.

 

91.Історичний образ. Роль образного мислення у праці історика. Історія вимагає співпереживання. Без нього неможл. проникнути у внут. світ людини. Входження у внут.світ людей різних епох дозволяє історикам і літераторам відтворити дух епохи. В іст.образі створеним істориками не допускається вигадок. В літ. образі немає меж. Сила створення образу полягає в істинності, і тут важливо поєднувати для історика віднайдений іст. матеріал з абстрактними конструкціями. Образні засоби широко застосов. в істор. л-рі. – це істор. романи і повісті. Вальтер Скотт розробив жанр істор. роману: видуманий сюжет, видумані герої, але на фоні справжніх подій. Інша форма роману – коли в центрі опиняється історична особа.

60. Перевірка результатів дослідження. Перевірка роботи кінцевий етап роботи дослідника. Основний фактор – критика. В історичні науці широко застосовується практика перевірки істинності знань (верифікація). Основні способи верифікації: 1. основний шлях для перевірки істинності різних міркувань це є шлях їх підтвердження новими даними; 2. дослідники вважають що можна використовувати методи змістовно-логічного аналізу знання. Для цього використовується метод виключення, суть полягає в тому, що з сукупності гіпотетичних ідей відшуковується та, яка не є суперечливою у змістовно-логічному відношенні пояснення тих чи інших фактів; 3. включення тієї чи іншої гіпотези в існуючу систему знань з більш широкої проблеми яка вивчається; 4. істинність досягається і в процесі самого дослідження; 5. важливим шляхом для досягнення істинності слугує така організація дослідження за якою досягається висока достовірність доказів, які наводяться; 6. дослідники сформували такий критерій як фальсифікація (перевірка істинності через доказ його науковості).

 

61. Поняття «історичного дискурсу». Дискурс – це логічний доказ, це текст в аспекті подій, це мовлення як компонент взаємодії людей. Дискурс на думку Ліотара – це складна єдність мовної практики і над мовних факторів необхідних для розуміння тексту. Ця єдність дає уявлення про учасників спілкування. Відомий історик Фуко висловив міркування, що дискурс – це складна сукупність елементів мовної практики, що бере участь у формуванні уявлення про той об’єкт який вони уявляють.

62. «Нарратив» та дискусія про нього у 70-х рр. ХХ ст. Наратив – це виклад дослідником у розповідній формі історичних подій, явищ і процесів при якому проводиться їхня інтерпретація та пояснення. Інколи наратив ще називають історичною розповіддю. Історія наративу знає декілька наступів на його сутність. Вперше його критикував Вольтер за поверхове висвітлення подій. У др.пол. ХІХ ст. відбулась друга атака, на цей раз неокантіанців. Останні зосередили увагу на значимості свідомості історика у дослідженнях минулого. Дройзен висловлював думку, що історик повинен займатись аналізом структур ніж оповідати події. В 30-х рр. набирає поширення зневажливий вислів «подієва історія». В 60-х рр. знову спалахнула дискусія навколо поняття наративу. Академічна історія все більше зосереджувалась на проблемах і структурах і лише науково-популярна історія залишалась вірною наративу. Критика велась і в 70-х і визначила кілька підходів до тлумачення сутності: 1. Представники школи Анналів вважали що історики повинні вивчати структури а не події. 2. Група вчених-структуралістів звертали увагу на словесне представлення інформації і його зв'язок з інтелектуальними рисами дослідника. У ХХІ ст.. форм. нова сутність наративу – постмодерністська. Останні з’ясували що він складається з двох частин фактологічної та пояснювальної. Але все ж попри критику наративу його противникам не вдалось довести його наукову неспроможність. Наратив не зводиться до простого опису фактів, він має в собі теоретичну складову.

63. Модель Х.Вайта та характеристика її блоків. З 80-х рр..починає формуватися нова методологічна парадигма (система уявлень) – нарративна філософія історії. Концепція Вайта: 1.історичний дискус мало чим різниться від літературного диспуту; 2.він виокремив 3 рівні організації історичного матеріалу: а)хроніка; б)історія в)побудова сюжету. На кожному рівні важливу роль відіграє свідомість і культура дослідника. 3.кожен історик тлумачить і подає істор.факти виходячи з обраного ним способу пояснення (це троп). Троп відповідає 3-м типам: 1-через створення фабули (сюжету); 2-через формальний аргумент; 3-через ідеологічну імплікацію (імплікація – це логічна операція за допомогою якої створюється умовне висловлення, «яке», «якщо», «то». Кожне пояснення зводиться до 4-х типів: 1.драма- боротьба добра і зла, перемога 1-го над 2-м; 2.трагедія – це те саме, але загибель героя при перемозі його ідеї; 3.комедія – епізодичні перемоги добра над злом при усвідомленні незмінності світу; 4.сатира – залежність людини від світу, неможливість його змінити. 4. сформував наступну думку, що всі свідомісні процедури дослідника закорінені у надрах мови і визначаються з 4-ма тропами буденної мови – метафора (хар-ка явища за аналогією); метонімія (бачення світу через одну з його рис); синекдоха (визначення бачення світу через його властивість); іронія (відкидання того чи іншого твердження на рівні підсвідомості). 5.всі історичні праці є метафоричними, тобто містять в собі пояснення обрані істориком; 6.завдання історика полягає не в пошуці правди, а в з’ясуванні моделей і критерій мислення творців історичних дж-л; 7.історична дійсність не має суттєвого значення, бо істориків цікавить процедура інтелектуально-психологічного просування дослідника шляхом тропів.

64. Постмодерністська концепція «нарративу». Сучасна постмодерн.концепція наративу передбач.існування малого та великого наративу. Термін «наратив» запровадив Ліотар у книзі «Постмодерні умови». На його думку в оповіді великого наративу лежать конкретні варіанти вибору. Саме вел.наратив забезпечує зв’язність і охоплює вел.конфлікти в сус-ві(іслам,християнство). Існує два великі наративи легітимності знання. Перший –це ситуація при якій людство є героєм, а визволення досягається за допомог. наукового знання. Другий – це умоглядний наратив, який виник з утворенням великих сучасних ун-тетів і підсумовується у вислові «Наука для науки», тут героєм є умоглядний дух, а його метою є ств. с-ми. Малий наратив на думку Ліотара дозволяє описувати ті можливості які доступні у постмодерності. За умов коли вел.наратив втрачає вірогідність на чільне місце виходить малий наратив.

65. Дж. Тош «Про риси іст. пам’яті» Історична пам’ять має кілька рис, які можуть мати спотворю вальний ефект. Дж. Тош виділяє такі риси: 1. повага до традицій, які є важливими для традицій сус-ва. Але в сус-вах, які переживають динамічні зміни, вірність традиціям може мати негативний ефект. Тому поважаючи традиції, слід інколи відходити від них. 2. ностальгія – повернення назад. Часто для країн, які були імперіями, ностальгія проявляється у понятті «славної спадщини». Вона характеризується як правило короткозорістю у поглядах. 3. Віра в прогрес – оптимізм – це погляд, який у перемінах бачить тільки позитивне, погляд, який вірить у краще майбутнє. Дана концепція є домінуючою у євро. цивілізації протягом останніх 200-т років. Віра в прогрес стала джерелом культурної самовпевненості європейців, їх власної переваги. Ті, хто вірив у прогрес, завжди недооцінював минуле. Вони ідеалізують можливість людського розуму у процесі вдосконалення світу.Дж. Тош слушно зауважував, що історична об’єктивність зазвичай розмивається у колективній пам'яті, для якої феномен викривлення й замовчування зовсім не дивина. Такою є прагматика колективної дії – щоб група здобула колективну ідентичність, їй конче необхідне спільне бачення пріоритетних цінностей.

 

66. Історична соціологія К. Маркса. В середині 19 ст. Маркс і Енгельс обґрунтували концепцію історичного матеріалізму: 1. загальноісторичний процес не розривний розвиток природи і людини, який вів до розумного влаштування суспільства; 2. концепція комунізму має підстави стати реальністю; 3. в центр історії поставлена людина, одночасно як об’єкт і суб’єкт історії; 4. перетворюючи світ людина змінюється сама; 5. розробили концепцію суспільних формацій; 6. концепція класової боротьби; 7. розглядаючи суспільство першорядне значення надавали матеріальним відносинам (базис) і надбудова (релігія і філософія). 8. інтегральний підхід до розуміння явищ і процесів; 9. однолінійність розвитку – жорсткий причинно-наслідковий зв'язок; 10. людські дії зводяться до класових інтересів.

 

92.Концепція вістового часу К.Ясперса. На думку Ясперса вісь світової історії припадає на 500 р.до н.е. Але вона є складовою духовного процесу, який проходив у світ. іст. з 800р н.е. до 200 р. н.е. Цей період є часом самого різкого повороту в іст. людства. Особливості: 1. З’явл. людина яка збер. до нашого часу. 2. Саме в цей час зявл. багато такого що було незвичайним в люд. іст.(Будда, Конфуцій, Лао Дзи, Гомер). 3. Людина почала усвідомлювати буддя вцілому. 4. В цей час розробл. категорії, якими ми мислимо сьогодні. Заклад. піжвалини суч. релігій. 5. Час краху міфолог. епохи. 6. Людина поч.. виходити за межі своєї замкненості. 7. Ств. вел. імперії. 8. Народи які не сприйняли вісьового часу зупинились на рівні «природного існування». 9. У вісьовий час були втягнуті германські і слов’янські народи. 10. Ясперс вваж. що народи які не пройдуть вісьовий час приречені на загибель.

67. Соціологічна історія Макса Вебера. Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб’єктивний світ історика у об’єктивний світ історичної науки. Далі Вебер постулював створення істориком у процесі пізнання “ідеальних типів” — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. “Ідеальні типи” (“феодалізм”, “капіталізм”, “ремесло” і т.д.) є абстракціями, які мають небагато спільного з конкретною історичною реальністю, але допомагають її зрозуміти. Німецький вчений докладно обґрунтував механізм виникнення феномену історичного соціального явища і його об’єктивізації: кожне людське діяння виступає спочатку як ідея, намір, мета, які можуть бути реалізовані. Історику важливо встановити ці первісні наміри, тобто джерела їхнього виникнення. І тут важливо орієнтуватися не тільки на об’єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію “раціоналізації” соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука. Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадигми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

68. Ідея історії Р.Коллінгвуда. Робін Коллінґвуд займався розробкою теоретичних питань історії, будучи добре обізнаним у філософії, релігієзнавстві, естетиці. 1930 р. було надруковано його працю “Філософія історії”. У праці “Ідея історії” більшу частину книги Коллінґвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку “ідеї історії”, прослідковуючи її від античності до початку ХХ ст. Коллінґвуд не займається вивченням історичного процесу як такого, а дивиться на нього через мислення людини, історика. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду. Зосередившися на історичному пізнанні, анґл. вчений запроваджує поділ минулих подій на зовнішню і внутрішню сторони. Перша — це рухи фізичних об’єктів (людей і предметів), друга — пов’язана зі свідомістю, думкою, психологією. Зміст і сенс історії лежить у самопізнанні суб’єкта. Історія є універсальним носієм людського досвіду.

69. Історія цивілізації Тойнбі. Праця “Дослідження історії”. Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а повинен шукати відповідь на питання про сенс історії, її мету і завдання. Осмислюючи розвиток держав і народів, Тойнбі не бачить можливості пояснити історію з їх допомогою. Для цього потрібне віднайдення більш загальних сил, котрі визначають розвиток суспільств. Такі сили він знаходить у єдності людських діянь — матеріальних, політичних, культурних, — які можна окреслити одним словом “культура”. Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там, де з’являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а прокладають шлях у майбутнє. Тойнбі пропонує розглядати історичний розвиток через ідею “Виклик-і-Відгук”.Якщо суспільство і його творчі сили здатні дати відповідь на “виклик”, то цивілізація розвивається, якщо ні, то гинее. “Виклики” вчений поділяє на три типи: 1) зовн. удари (війни, агресії), 2) зовн. тиск (експансія сусідніх цивілізацій), 3) внутрішнє гноблення (національне гноблення тощо). Рушійною силою історії анґлійський мислитель вважав “життєвий порив”. Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена давати відповіді на постійні “виклики”.

70. Марксизм і історія. Широке розуміння марксизму було запропоноване одним з перших російських теоретиків марксизму Г.Плехановим. Він вірно помітив, що свідомісні процеси у багатьох випадках попереджають зміну економічних відносин. Підкреслював діалектичний взаємозв’язок економіки та ідеології. Новий етап розвитку марксизму в Росії нерозривно пов’язаний з іменем В. Ульянова (Леніна) З вчення Маркса Ленін сприйняв і розвинув насамперед положення про вирішальне значення людської практики, спрямованої на перевлаштування суспільства відповідно до раціоналістичних ідеалів Ленін окреслив стадіальність історичного процесу, визначивши п’ять суспільно-економічних формацій, через які проходять усі суспільства: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Історія, як і інші суспільні та гуманітарні науки, у марксизмі-ленінізмі однозначно потрапляла у сферу ідеології і, значить, вимагала визначення “класової” приналежності. У зв’язку з цим, Ленін багато уваги приділив обґрунтуванню партійності історика, тобто класового характеру його світогляду. Становлення історичної науки у СРСР відбувалося в умовах включення історії у комплекс наук, призначених формувати марксистсько-ленінську свідомість будівничих нового соціалістичного суспільства. Радянська історична наука опинилась за “залізною завісою” специфічно препарованих марксистських догм. Це не означало повного занепаду історіографії, навпаки, у багатьох конкретних галузях історії радянські вчені досягли помітних успіхів, зокрема стосовно вивчення давніх суспільств, середньовіччя, нового часу. Але у теоретичному плані історіографія на тривалий час опинилися під пресом ідеологізованої версії марксистського соціологізму.

 

71. Школа «Аннали-1»: «нова історична наука». Заслугою її засновників було утвердження наукового характеру історичного пізнання, конструювання теоретичних засад його проведення, постулювання інтеґрального підходу до вивчення минулого. Обґрунтування методологічних підстав першого періоду діяльності Школи, який охоплює 20-50-ті роки ХХ ст., належить її засновникам — фр. історикам Л.Февру і М.Блоку. У 1929 р. обидва історики заснували часопис “Аннали економічної та соціальної історії”. Блок визначив об’єкт і предмет історії — людину у соц. середовищі. Історія виступала як “синтезуюча” наука про історичну суспільну людину. Сус-тво він розглядав як складну систему, всі елементи якої -матеріальні умови життя, соціальна структура, духовне життя — знаходяться у постійній взаємодії. Щоб зрозуміти людину в історії, слід комплексно вивчати усі сторони її суспільного життя, а не тільки політику чи окремі інституції. Дослідження історії полягає у вивченні усіх сторін життя людей минулого, яке відбите у різноманітних пам’ятках — текстах, виробах, переказах, свідченнях тощо. Шукаючи cинтезуючий елемент суспільної еволюції, Блок знаходить його у колективних уявленнях (суспільній свідомості), яку він називає “пам’яттю”. Февр зосередив увагу на вивченні світосприймання людей кожної конкретної історичної епохи, яке відрізнялося від сучасного йому. Особистість не була здатна вийти за межі стереотипів свого часу, її свідомість автоматично підпорядковувалася їм. Февр докладно розробляє проблему ментальності — здатності свідомості сприймати і пояснювати світ. Це сприйняття органічно поєднує філософські, релігійні, наукові, естетичні та інші погляди з психологією, емоціями, звичками, традиціями; тому реакція кожної особистості не піддається виключно логічному осмисленню.

 

72. Філософія історії людини (екзистенціалізм). Філософське вчення екзистенціалізму (“філософія існування”) склалося і розвинулося у 20-50х рр.. ХХ ст. Риси: 1.центральною темою є драма людського існування; 2.в історії вони вбачали процес відчуження людини від зовнішнього середовища. М.Хайдеггер: 1.світ людської свідомості можна осмислити лише за допомогою понять екзистенціалістів – з яких провідна роль належить поняттю «дизайн»(під цим розумілася людина); 2.справжня історія – це не історія сус-ва, а історія людини; 3.історик може побачити минуле як людина з огляду виключно свого існування. Ясперс: 1.людина –це істота, яка творить і пізнає історію, дякуючи зв’язку з божественним абсолютом; 2.людина постійно перебуває неповторній життєвій ситуації; 3.у людині поєднуються раціональне і ірраціональне начало, в людини є ірраціональне прагнення до свободи; 4.свобода – це подолання того зовнішнього, яке підпорядковує мене собі; 5.сенс і мета історії у гуманізації людини. Сартр: 1.історія – це сфера прояву беззахисної людської сутності; 2.світова історія –це єдиний процес тоталізації свідомості в основі якої є антагонізм; 3.втеча від матеріального і є проявом історії. Сартр відмовляється від “історичної людини” і повертається до людини “взагалі”.

73. Можливості синхроного і діахроного вивчення історичної реальності по горизонталі і по вертикалі. Синхронний метод спрямований на вивчення різних подій, які відбуваються в один і той же час. Адже відомо, що явища в сус-ві взаємопов’язані, тому за допом. цього методу ми можемо з’ясувати системність подій і зв’язки між тими чи іншими подіями в цей час. Він є незамінний при розкритті взаємозв’язків та взаємовпливів. Діахронний метод – спрямований на вивчення істор. процесів, які відбув.. в часі (по вертикалі). Він дозв. з’ясувати: 1. Дає можливість зясувати такі х-ки процесів: тривалість, частота. 2. Розкриває внут. часову побудову процесу, це означ. що з’явл.можл. визначення стадій у розв. подій. 3. Дозв. Визначити динаміку окремих систем, чи їх сукупність на фоні розвитку більш широкої системи.

Тому об'єктивна реальність повинна вивчатися і синхронно і діахронно, тобто в просторовому і часовому вираженні. у цьому плані «логічний метод розкриває рух об'єкта переважно в просторі," по горизонталі ". Історичний метод показує рух об'єк-єкта в інтервалах часу "по вертикалі". В аспекті змістовому історичний метод розкриває конкретний світ явищ, а логічний - їх внутрішню суть.

74. Критерії науковості. Виділяють такі критерії науковості:1.істинність наукового знання; 2.проблемність; 3.предметність дослідження;4. об’єктивність; 5.системність знань;6.достовірність. Дані критерії дозволяють уникати помилок, запобігань.

75. Школа «Аналли» -2: «Глобальна історія». Після смерті Л.Февра естафета "анналістів" перейшла до т.зв."другого покоління" Школи, творчість якого найповніше представлена у працях визнаного її глави Броделя. Бродель продовжив ідею створення інтегральної історії Людини, і з цією метою дав приклад конструювання такої концепції історії, яка увійшла у літературу під назвою "глобальної" історії заснованої на баченні загальної картини світу. Броделю властиве загальне розуміння суспільно-історичного розвитку. На відміну від соціологів цілісність він бачить не у соціальній спільності, а у людині. Людина є центром і змістом всього історичного і соціального розвитку. Дійсність представляє собою соціальну систему, в межах якої складаються стосунки між людьми. Така система є глобальною, тобто її слід розглядати комплексно, оскільки людина є невільником природно-соціального оточення і обмежена у своїй діяльності. Система змінюється внаслідок матеріально-духовної діяльності людей. З метою виявлення динаміки істор розвитку Бродель створив теорію історичного часу. Вирізняв: 1. час великої тривалості (історія цивілізацій) 2. середньої тривалості (економічні цикли) 3. короткої тривалості (політичні події). У 50х рр. зусиллями вчених була видрукована 7томна «Загальна історія цивілізацій».

76. Школа «Аналли» - 3: «Антропологічна історія. Від середини 80-х років у середовищі французької Школи «Аннали» розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання,пролунали критичні голоси про відхід від теоретичних засад засновників напряму, необгрунтоване захоплення структурними соціологічними дослідженнями, кліометрикою. 1990 р. в друкованому органі Школи — "Анналах" з'явилася програмна стаття "Продовжуємо наш пошук", яка визначила риси нової методологічної орієнтації істориків.Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф, К.ТЇнзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет — суспільну свідомість. На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя.Змін зазнав також об'єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість.Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію "живих", "чуттєвих" людей.Антропологічна історія виникла під певним впливом антропологічного структуралізму і "нарративізму", постмодерністських тенденцій у історичній епістемології. Проте, вона зберегла традиційний погляд на минуле, як на реальне буття, яке вимагає кожен раз нових способів вивчення і розуміння. Історики Школи використовують ментальність з метою глибшого проникнення у життя минулих епох, з'ясування становища і "почування" людини в них. Вони намагаються поглянути на минуле через свідомість учасників історичних подій.Наслідком зміщення об'єкту дослідження від "зовнішніх" проявів людської діяльності на "внутрішні" (свідомість) було відсунення проблеми історичного синтезу на другий план. Погляди дослідників у даний час зосереджені на вивченні, передусім, особливих свідомісних проявів окремих осіб і груп. Особистість історика, таким чином, накладає великий відбиток на його історичний твір, який має значну частку індивідуального бачення, часом недосяжного і незрозумілого читачеві.

 

77. Логічний та історичний методи. В історії застосовується синхронія - вивчення об'єкта в просторі як системи, їх структури і функцій (логічний метод) і вивчення об'єктів у часі - диахронія (історичний метод). Обидва методи можуть виступати в чистому вигляді і в єдності. У підсумку вивчаємо предмет у просторі і в часі. Логічний метод забезпечується системним підходом і структурно-функціональним аналізом.Історичний метод реалізує принцип історизму.. Процес розвитку вивчається через аналіз становища об’єкта в різних часових зрізах. Спочатку аналіз структури і функцій, потім історичний аналіз. Не можна розривати ці два методи. В основі історичного методу лежить вивчення реальної історії в її конкретному різноманітті, виявлення історичних фактів і на цій основі таке розумове відтворення історичного процесу, при якому розкривається логіка, закономірність його розвитку.Логічний же метод виявляє цю закономірність іншим способом: він не вимагає безпосереднього розгляду ходу реальної історії, а розкриває її об'єктивну логіку шляхом вивчення історичного процесу на вищих стадіях його розвитку.

 

78. Аналіз та синтез. Метод абстрагування. Аналіз це виокремлення окремих сторін об'єкта, розкладання цілого на окремі елементи. Історик не може охопити в цілому досліджуваний ним період або об'єкт дослідження. Вивчивши окремі аспекти, фактори, історик повинен з'єднати елементи знання, отриманого про окремі аспекти історичної дійсності, і поняття, отримані в ході аналізу, з'єднуються в єдине ціле. Причому, синтез в історії - не просте механічне складання окремих елементів, він дає якісний стрибок у розумінні об'єкта дослідження. Останнім часом виникла ідея синтезу на основі культури в постмодерністському розумінні. Ясно одне, аналіз і синтез нерозривно пов'язані. Успіхи в аналізі не будуть значимі, якщо їх не буде в синтезі. Синтез дасть новий поштовх аналізу, а той, у свою чергу, призведе до нового синтезу. Успіхи у досягненні синтезу є, але носять приватний і короткочасний характер, висуваються то матеріальні, то ідеальні фактори в якості визначальних, але єдності серед істориків немає. Чим масштабніший предмет дослідження, тим складніше отримати синтез. Абстрагування або абстракція (лат. - відвертання) — це процес уявного відділення окремих або загальних властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета, що цікавлять людину у даний час, а також уявного відвертання їх від множини усіх інших ознак. Абстрагування як процес — це дослідження, в