була створена Польська академія літератури, яка повинна була об'єднати творчу інтелігенцію за зразком гонкурівської академії у Франції. До неї було залучено відомих літераторів, зокрема Л. Стаффа, Б. Лєсьмяна, В. Берента, Т. Бой-Желєнського та ін.
Опір режиму. Нове законодавство, запроваджене пілсудчиками, відзначалося посиленим втручанням влади до посилення втручання влади у всі сфери життя суспільства. З огляду на це, воно викликало критику з боку демократичних кіл і костелу. У пастирському листі примаса Польщі кардинала Глонда в квітні 1932 р. зазначалося, що "держава для громадянина, а не громадянин для держави", а правлячий табір не повинен ототожнювати себе з державою. Тоталітарні елементи в політиці пілсудчиків спричинили зміни в опозиційних угрупованнях. З одного боку, зростали радикальні тенденції активного опору режиму. Комуністичний табір активізував роботу в робітничому і селянському середовищах, агітуючи за усунення "фашистського режиму Пілсудського". КПП провадила роботу серед українців і білорусів, підтримавши гасла приєднання Західної України і Західної Білорусі до відповідних радянських республік. У Східній Галичині посилили терористичну діяльність боївки ОУН. У серпні 1931 р. вони вбили одного з провідних діячів ББВР Тадеуша Голувка під час його перебування на лікуванні в Трускавці, а в березні 1932 р. - комісара львівської поліції Е. Чеховського; чинилися також збройні напади на адміністративні установи. Українські політики та греко-католицька церква засудили терористичні акції ОУН, закликали польську владу припинити утиски українського населення. На початку 30-х років демократичні кола українського національного руху (УНДО, УСРП та ін.) розпочали таємні переговори з правлячим табором про досягнення компромісу. Передумовою для цього стала діяльність волинського воєводи Г. Юзевського, який пішов на певні поступки українцям у розвитку національно-культурного життя. Радикальні тенденції проявилися й у середовищі ендеків, де проти політики т.зв. "старих" виступила група молодих діячів. У 1934 р. вони створили окрему організацію Національно-радакальниіі табір (Обуз народово-радикальний, ОНР) і проголосили програму поділу поміщицьких земель, націоналізації іноземного капіталу, зламу ієрархічної системи влади, виселення євреїв з Польщі.
Польські демократичні партії теж переживали процеси поляризації та пошуку нових форм діяльності в умовах санаційного режиму. У 1931 р. провідні людовські партії ("Пяст", "Визволене", СХ) об'єдналися в єдине Стронніцтво людове (Народну партію, СЛ), яке очолив В. Вітос. Партія стояла на позиціях відновлення демократії, проведення більш радикальної земельної реформи. Методи правління пілсудчиків штовхнули вліво керівників ППС, змусивши їх підкреслити соціалістичні положення своєї програми, а також шукати платформу співпраці з комуністами. У 1934 р. Центролів фактично розпався через розбіжності його членів у візії демократичної Польщі. Цьому сприяв також відхід хадеків на позиції співпраці з урядом. НПР, очолювана К. Попелем, у своїй програмі теж відбила більш радикальні соціальні вимоги, підтримала ідею надання автономії національним меншинам.
На початку 1933 р. відбулися зміни в середовищі правлячого табору. Тяжко хворий Ю. Пілсудський був незадоволений стосунками, які склалися в групі "полковників". Занепокоєння викликали у нього кар'єристські риси характеру деяких осіб з його оточення. Він говорив, що його "обліпили воші". У травні 1933 р. Національні збори обрали на новий семирічний термін президентом І. Мосьціцького, який залишався вірним виконавцем волі Маршала. Уже на другий день після виборів був відправлений у відставку прем'єр А. Прістор, а його місце посів Я. Єнджеєвич. Уряд надалі залишався в руках "полковників". Маршал найбільшим довіряв В. Славеку, ідеалісту-романтику і аскетові за способом життя. У 1931 р. Ю. Пілсудський скерував його до керівництва ББВР і залучив до розробки нової конституції. Великі надії він покладав на полковника
