ТА ЇЇ ОСНОВНІ ПРОГРАМИ

 

 

Народження аксіології як відносно самостійної метафізичної дисципліни зі своїм концептуальним апаратом, проблемним фондом і корпусом класичних текстів відбувається відносно пізно: наприкінці XIX - початку XX сторіччя. Глибинною причиною, що підштовхнула філософську думку до цього своєрідного аксіологічного повороту, став вступ європейської техногенно-споживацької цивілізації в смугу затяжної загальносистемної кризи, що розтягнулася на все XX століття й триває – на думку багатьох авторитетних філософів і культурологів – аж до цього часу. Невипадково теми кризи, хвороби і навіть катастрофи культури є, без сумніву, центральними темами філософії XX століття, до якої знову й знову звертаються такі різні мислителі, як Е.Кассірер і М.Гайдегер, І.Гейзинга і Е.Гусерль, К.Лоренц і І.А.Ільїн, Г.Маркузе і М.А.Бердяєв, Е.Фромм і П.О.Флоренський, А.Вебер і П.А.Сорокін. Але які б діагнози цій кризі не ставились і які б різноманітні рецепти для виходу з неї не пропонувалися, вони завжди по суті відштовхувались і відштовхуються від ключових імен і ідей саме цього – рубіжного - періоду світової історії. Які ж об'єктивні історичні та ідейні виклики підготували ґрунт для народження аксіології?

 

 

1. КРИЗА ТРАДИЦІЙНИХ релІгІй І «просвІТНИЦЬКИХ» ІДЕАЛІВ

НА РУБЕЖІ xix – xx СТОЛІТЬ

 

Остання чверть XIX – початок XX століття ознаменувалися виникненням цілого ряду принципово нових тенденцій у всіх сферах суспільного життя. В галузі техніки відбувається перехід до масового індустріального виробництва й використання гігантського потенціалу нової – електромагнітної – енергії. Це супроводжується не тільки подальшою механізацією, стандартизацією й неминуче випливаючим звідси знеособленням фізичної праці, але все зростаючою спеціалізацією та технізацією праці інтелектуальної, коли вчений – колись учитель життя й мудрець – поступово перетворюється у вузького фахівця-професіонала, у того самого пролетаря розумової праці, який більше не може претендувати на володіння загальними істинами й вічними цінностями.

Тривалий час, насамперед у межах класичного ідеалу науковості, пізнавальна діяльність розглядалась як особливий загальнокультурний феномен, метою якого була настанова на пошук істини, причому в неявному вигляді малося на увазі, що ця істина може бути пізнаною остаточно. Пануючий у суспільній свідомості образ науки характеризувався її розумінням як нехай і особливої, але частини загальнолюдської культури. Наука не відривалася від інших елементів культури, займаючи в ній власну нішу (пошук істини). Відповідно ті загальгуманістичні принципи, які панували в культурі, поширювались і на наукове пізнання. Це була фактично філософська позиція, що базується на оптимістичній вірі в силу раціонально-теоретичного осягнення світу. Тому, з одного боку, наукові вишукування були близькі до натурфілософської дослідницької парадигми як пошуку основних, фундаментальних закономірностей буття, а з іншого боку – відображали факт поки ще не надто значної диференціації наук.

Починаючи ж з останньої чверті XIX століття поняття науки стає не таким однорідним, чому сприяє бурхлива диференціація наук. Із цього моменту, власне кажучи, і немає науки як такої, а є сукупність цілком різних наук, які дуже важко привести до загального знаменника. Тому якщо науку загалом (у її класичному варіанті) можна було відносити до культури, то різнорідні наукові дисципліни в загальнокультурну парадигму вже не вписувались. У науках починає панувати принцип відносності, що постає не тільки як внутрішньонаукове явище, але має більш широке світоглядне значення.

Стає ясним факт відносності ідеалів науковості взагалі. Наука перестає відтепер сприйматись як щось єдине, що має спільну мету з іншими способами духовного осягнення світу. А поєднання науки з технікою та її орієнтацією на практичне оволодіння світом включає в цей образ думку про те, що наука взагалі лежить за межами культури.

Якщо духовна культура, осягаючи світ, інтегрує в нього людину, то наука, втручаючись у природу, навпаки, спрямована на оволодіння ним, загрожуючи в деяких випадках самому його існуванню. Цей фактор у сприйнятті образу науки підсилюється своєрідною агресивністю науки та її експансією в усі сфери життя суспільства й окремої людини, що дозволяє деяким дослідникам позначати це як своєрідний науковий імперіалізм, який дивно збігається зі вступом капіталізму в імперіалістичну фазу, про що мова йтиме нижче. Вийшовши за рамки традиційної культури, орієнтуючись передусім на внутрішньонаукові критерії та прагматичні запити суспільства, наука відмовляється від зовнішніх для неї гуманістичних компонентів і тим самим утверджує уявлення про власну позакультурну чи навіть антикультурну суть.

Це уявлення закріплюється в процесі інституціалізації науки. Раніше наука вписувалась у парадигму будь-якої іншої творчої діяльності, де центральною ланкою була людина, індивід. Наукова творчість мала глибоко індивідуальний характер і в деяких випадках не відокремлювалося, наприклад, від художньої творчості. У даний період необхідність розв'язання конкретних практичних завдань зажадала створення особливих штучних умов

для реалізації наукової творчості. Вибір предмета дослідження, інтереси вченого стали набагато більшою мірою детерміннуватися суспільними запитами, ніж його внутрішніми індивідуальними устремліннями. Замість генія-одинака – інститут, замість особистих осяянь – кропітка робота групи людей, замість часто випадкової тематики – цілеспрямоване дослідження й централізоване фінансування.

Саме наукове завдання відтепер розчленовується на окремі компоненти, виконавець яких може в деяких випадках не знати про загальний план і кінцеві цілі наукового дослідження. Це призводить до зміни зв'язку між особистістю вченого та використанням результатів його відкриттів. Учений ніби віддаляється від практичної реалізації наукових відкриттів, меншою мірою відчуває відповідальність за їхнє використання. Для суспільства ж, у свою чергу, стає важливим не стільки сам учений як особистість або процес здійснення відкриттів, скільки отриманий результат. Природничі науки, виконуючи часто певне соціальне замовлення, переходять до колективних (оперативних) форм пізнання в межах науково-дослідних груп і інститутів. Учений тут «стає лише виконавцем певної функції всередині якої-небудь фірми або організації»¹. Все вищесказане надає науці, з одного боку, нового імпульсу для все більш стрімкого розвитку, а з іншого боку – ніби віддаляє її від системи традиційних цінностей і способів осягнення дійсності.

Понад те, саме науковими лабораторіями й інститутами, а аж ніяк не працями вчених-одинаків тепер цілеспрямовано винаходяться й впроваджуються не тільки корисні технічні пристрої, але в усе зростаючих масштабах і знаряддя масового знищення, наприклад, кулемети й отрутні гази. Але, це означає, що більше не можна ставити знак рівності між розумом і мораллю, наукою і безумовними цінностями. У цей період починають піддаватися серйозним сумнівам, здавалося б, непорушні просвітницькі культи автономного й самоцінного наукового інтелекту, а також невтримного технічного прогресу.

У сфері економічних відносин відбуваються не менш істотні зрушення. Капіталізм переходить у монополістичну фазу свого розвитку. Формуються перші транснаціональні корпорації, й утворюються зачатки глобального товарного та фінансового ринків. Початок процесу глобалізації супроводжується не тільки поглибленням розриву між багатою і бідною частинами населення, економічно розвиненими і колоніальними країнами, але також формуванням культу масового й нічим не обмеженого матеріального споживання. У сфері взаємин із природою це обертається зачатками знов-таки глобальної екологічної кризи (на рубежі XIX–XX століть людство вперше переходить поріг господарської ємності біосфери)²; у соціальній сфері – наростанням класових суперечностей із вимогами економічної рівності; у сфері міжнародних відносин – виникненням маси локальних військових конфліктів і підготовкою ґрунту для світових воєн за економічний переділ світу.

¹ Огірків А. П. Образи науки в буржуазній суспільній свідомості //Філософія й наука. М., 1972. С. 341.

² Локальні ж екологічні кризи не раз, як показують дані палеоекології, траплялись у різних точках земної кулі. Обґрунтування цього факту – заслуга видатного російського еколога Н.Ф. Рсймерса.