Екзистенціалістські концепції

Вони досить різнорідні, але зближаються в плані ціннісного тлумачення істини.

По-перше, може бути висунута теза, що істиною варто вважати таке знання, яке сприяє творчій самореалізації особистості й стимулює її духовне зростання. У цій ролі здатне поставати й об'єктивно хибне знання, аби тільки воно глибоко переживалося й творчо захищалося людиною. Відповідно знання начебто б об'єктивно істинне (типу 2 х 2 = 4), але ззовні, нав'язуване примусово людині, повинно бути кваліфіковане як хибне, тому що придушує її творчий дух. Вістря екзистенціального розуміння

 

¹ Прагматичний і утилітарно зорієнтований характер наукового знання, особливо технічного, блискуче розкритий двома цілком різними мислителями – С.Н.Булгаковим і М.Гайдегтсром. Див.: Булгаков С.Н. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1993. С. 174–192; Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 41–62,221–237.

істини спрямоване проти догматизму й тоталітаризму як у житті, так і сфері Духу. Так, Н.А.Бердяєв заявить, що у філософії істина – зовсім не копіювання дійсності й не теоретичне доведення, а насамперед – маніфестація творчого Духу, творення чогось нового в бутті¹. При такому підході підкреслюється значення саме творчого людського виміру знання, що претендує на істинний статус.

По-друге, екзистенціальний аспект істини може бути розглянутий і в дещо іншому ключі. Звичайно, у спокійній і безконфліктній життєвій обстановці, людина не замислюється про останні істини буття і про смисл свого власного життєвого призначення. Лише в ситуаціях межових, найчастіше на грані життя і смерті, перед нею раптово відкриваються якісь найважливіші світові й екзистенціальні істини. «Світло істини» ніби вливається в «тріщини» її особистої долі, часом змушуючи переосмислювати різні забобони і життєві стереотипи. Цей аспект був особливо рельєфно прописаний у працях С.К᾽єркегора, а пізніше – у працях мислителів екзистенційного напряму (в К.Ясперса, раннього М.Гайдеггера). Але по суті подібний мотив знаходження істини через душевні випробування й потрясіння був глибоко продуманий і блискуче художньо втілений уже в романах Ф.М.Достоєвського. Весь екзистенціалізм є в якомусь розумінні лише філософським коментарем до творчості великого російського письменника.

Неважко помітити, що обидва екзистенційні трактування істини зближаються з тим, що ми говорили вище про найважливішу ціннісну категорію «правда».

Нарешті, третій ракурс екзистенційного бачення істини змикається з онтологічним її аспектом. Найбільш систематично він був продуманий на Заході М.Гайдеггером у його пізніх працях, а в нас – С.Н.Булгаковим і П.А.Флоренським. Істина в її автентичному грецькому значенні (aleteia), за М.Гайдеггером, означає неприхованість буття, тобто якийсь справжній його вимір, який завжди перебуває в нас і з нами, але який треба просто навчитися бачити і чути. Людина техногенно-споживацького суспільства, зорієнтована на підкорення природи і задоволення своїх безмірних тілесних потреб, відгородилася від істини системою своїх наукових абстракцій, світом технічних пристроїв і розхожих, стертих від безглуздого вживання словес.

Внаслідок цього «світло істини», як уважає М.Гайдеггер, доступне лише поетам, які повертають словам їхній первісний смисл і завдяки цьому дозволяють буттю позначатися <сказываться>, відкриватися людській свідомості; філософам, які ще здатні дивуватися невиреченій таємниці світу й, отже, зберігати творчу й живу запитуючу думку; селянинові, який кидає в ґрунт зерно і тим самим творчо бере участь у диві зачаття й народження нових форм життя.

Безпосередньо ж світло істини, що виводить речі з мороку небуття й становить справжнє єство світу, доступне тільки святим праведникам і подвижникам, які споглядають його «нетілесними очами серця». Цей останній момент, який зближає проблематику істини з теїстично зрозумілими вершинами життєвлаштовуючого знання, буде з особливою силою підкреслений російськими мислителями С.Н.Булгаковим і П.А.Флоренським.

 

¹ Див.: Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989. С. 281–282.

 

Тут іде послідовне повернення до класичної концепції істини в платонічному розумінні та її ототожнення з одкровенням як атрибутом релігійного досвіду.

Виникає питання: як оцінити все це різноманіття так званих некласичних концепцій істини? В усіх них помічені тонкі й вірні моменти, які характеризують пізнавальний процес і підкреслюють особистісний вимір істини. Однак усім їм¹ притаманні два недоліки:

- суб'єктивізм і загроза сваволі в трактуванні не тільки істини, а й знання як такого;

- релятивізм у вигляді абсолютизації відносності й мінливості наших знань.

Подібна ситуація породжує закономірне питання: якщо і класична і некласична концепції істини незадовільні, то чи не простіше буде попросту позбавитися від категорії «істина» як від шкідливої та репресивної фікції, що заганяє наш вільний розум у прокрустове ложе метафізичних догм і схем? Саме такий ірраціоналістичний хід думки властивий постмодерністській свідомості², хоча його накреслення є вже у Ф.Ницше³, а ще раніше – скептикам з їхньою тезою про неможливість існування істини як такої.

Спроби позбутися категорії «істина» не припиняються й до цього часу. Але це, по-перше, неможливо з чисто логічного погляду в силу властивості саморефлексивності, притаманної всім філософським категоріям (логічним і гносеологічним), де заперечення категорії утверджує її ж; по-друге, це завжди двозначне з метафізичного погляду, тому що боротьба з істиною означає боротьбу з доказовим спів-знанням <со-нанием> і апологію ірраціональної спів-думки <со-мнения>.

Справа, отже, полягає не в тому, щоб, натрапивши на виняткову складність і багатоаспектність категорії «істина», взагалі відмовитися від спроб її систематичної смислової інтерпретації, а в тому, щоб, ясно усвідомлюючи труднощі подібного завдання, постаратися посильно синтезувати раціональні моменти, схоплені при різних ракурсах її аналізу.