ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

М.І. БУШИН, І.Ю. МАЩЕНКО, О.С. ХУДОЛЕЙ,

О.О. ЯШАН

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ОСОБАХ.

БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ОСВІТНЬО-КВАЛІФІКАЦІЙНОГО РІВНЯ „БАКАЛАВР”

 

 

Черкаси 2010

 

Історія України в особах. біографічний довідник для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр” / Укл. д.і.н. М.І. Бушин, к.і.н. І.Ю. Мащенко, к.і.н. О.С. Худолей, к.і.н. О.О. Яшан. – Черкаси: ЧДТУ, 2010. – 152 с.

 

 

Укладачі	д.і.н., проф. М.І. Бушин, к.і.н., доцент І.Ю. Мащенко, к.і.н., доцент О.С. Худолей, к.і.н., доцент О.О. Яшан
Рецензент	д.і.н., проф. Т.Д. Чубіна

 

© Черкаський державний технологічний університет

Зміст

1. Методичні вказівки
2. Загальна частина
2.1. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство
2.2. Литовсько-польська доба
2.3. Національно визвольна революція
2.4. Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.)
2.5. XX-ХХІ століття в українській історії
Великі князі київські та роки їхнього правління
Галицькі й галицько-волинські князі та роки їхнього правління
Гетьмани та роки їхнього правління
Запорізькі гетьмани та роки їхнього правління
Українські гетьмани та роки їхнього правління
Правобережні українські гетьмани та роки їхнього правління
Лівобережні українські гетьмани та роки їхнього правління
Алфавітний покажчик
Література

Історія світу – це біографія великих людей

Томас Карлейл

Вступ

 

Особа – творець історії. Цей цілком незаперечний по своїй суті вислів не завжди вважався у нас правильним – людина визначалася лише як “гвинтик”, не маючи права ні на особистість, ні на бодай якесь окреме значення у своєму суспільному вияві. Але змінюються часи, змінюються оцінки, повертається правда історії, а з нею – і наші погляди на неї як спільність долі людей.

Справді, історичне буття, як і історичний час, не дані людині як щось зовнішнє, відокремлене від її внутрішнього життя, духовного стану. Об’єктивні процеси історії, значною мірою опосередковані людською особистістю, проходять через її інтимний світ, індивідуальний досвід, внутрішні потаємні конфлікти. І у цьому розумінні історія кожної країни, кожного її періоду – персонізована.

Укладачі даних методичних вказівок користувалися даним принципом визначаючи осіб, котрі впливали тією чи іншою мірою на суспільно-історичний процес й через чиї особисті долі цей процес пройшов, починаючи від зачатків Київської Русі та завершуючи періодом сучасної доби української історії.

За цей час сталися величезні зрушення не лише на території сучасної нам України, а й за її межами: зародилися й сформувалися народи та держави, визначилися їх території й виявили себе історичні постаті, такі, як Ярослав Мудрий і Володимир Мономах, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Дмитро Байда-Вишневецький і Костянтин Острозький, Северин Наливайко і Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Особиста доля цих людей тісно переплелася з долею їх народу, вони уособлюють свій час буття на кожному з етапів української історії.

Однак, якщо говорити про особу в історії у загальнолюдському плані, то очевидно, що вона спроможна робити лише те, на що здібний народ, часткою якого виступає. При такому підході стає зрозумілим, що вивчення діяльності історичних осіб, поставлених на часовій відстані одна від одної, допомагає висвітленню історичного шляху, пройденого народом, усвідомленню зв’язків безперервного, тісно замкненого ланцюга явищ і подій історичного процесу.

Інакше кажучи, уявлення про характер і діяльність тієї чи іншої історичної особи тісно пов'язане з розумінням цілісного образу народу і пройденого ним історичного шляху. Свого часу відомий російський історик С. Соловйов зазначив, що “тільки великий народ здібний мати велику людину; усвідомлюючи, значення великої людини, ми усвідомлюємо значення народу”. І з цим не можна не погодитися. У своєму бутті й діяльності історичні особи здатні помилятися, іноді вести суспільство за межі потреб і можливостей його розвитку, що може спричинитися і до катаклізмів, відкинути суспільство назад чи застопорити у поступі. Однак ці відступи й зупинки у будь-якому випадку є тимчасовими і в основі своїй не вони визначають оцінку діяльності особи, її роль і значення в історичній долі народів.

Укладачі методичних вказівок роблять спробу саме з цих позицій відтворити минуле нашого народу. Поставивши за мету висвітлити українську історію IX-XXI ст. через короткі біографічні дані про громадських, політичних і культурних діячів, прагнули при цьому провести головну ідею: пізнання епохи через особу, а історичної особи – через події епохи. Інакше кажучи, крізь призму індивідуальної психології, думок і переконань окремих людей показати, який відбиток ці діячі наклали на хід історичного процесу, його етапи. Завдяки такому підходу сам історичний процес постає перед нами в іншому світлі, зовсім не таким, яким його показували впродовж років радянського тоталітаризму – змертвілим і заідеологізованим, далеким від реальної дійсності.

Біографічні дані розбиті на п’ять хронологічних періоди: Київська Русь та Галицько-Волинське князівство, Литовсько-польська доба, Національно визвольна революція середини XVІІ ст., Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.) та XX століття в українській історії. В самих розділах біографії розташовані в алфавітному порядку, що дозволить студентам орієнтуватися в пошуки та обробці матеріалу.

Сподіваємося, що дані методичні вказівки не лише допоможуть студентам краще пізнати історію України, а й сприятимуть піднесенню національної свідомості у підростаючого покоління українців.

Київська Русь та Галицько-Волинське князівство

 

Близько тисячі років тому на величезному просторі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською, або Давньою Руссю. Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу.

Високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура давніх русичів. Вони будували міста (Київ, Чернігів, Перемишль, Новгород, Канів, Псков, Галич, Твер, Рязань), палаци й величні собори (Десятинна церква, собори св. Софії в Києві та Новгороді), укріпляли свої міста валами й стінами, створювали високохудожні вироби, складали літописні ізводи – яскраві історико-літературні, юридично-правові, філософсько-релігійні твори. (“Повість временних літ”, “Слово про закон і благодать”, “Руська правда”, “Послання Мономаха дітям” та ін.).

Серед осіб що творили історію Київської Русі необхідно виділити князів Олега, який об’єднав Новгородське і Київське князівства, проголосивши Київ “матір’ю городов Руських”, Ігоря, княгиню Ольгу, які продовжили процес об’єднання давньоруських земель, войовничого Святослава, який виборював гідне місце Русі серед могутніх на той час держав Східної Європи, Володимира Святославовича (Великого), що охрестив Київську Русь, надавши тим самим провідне місце їй серед християнських держав, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших.

Коли ж у середині XІІ ст. Київська Русь, виходячи з історичних реалій поринула у вир феодальної роздробленості очолило державотворчі процеси і виступило прямим нащадком Київської Русі Галицько-Волинське князівство.

Засновником Галицько-Волинського князівства вважається князь Роман Мстиславович, що об’єднавши їх у 1199 році в одне князівство, та захопивши владу в Києві проголосив себе “Великим князем Руським”. Його син, Данило Галицький, продовжив справу трагічно загиблого батька, відстоявши фактичну незалежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди, заклавши місто Львів і очоливши боротьбу проти татаро-монгольської гегемонії в Східній Європі. Також Данило Галицький перший коронувався і був проголошених королем Русі. Його син Лев І, на честь якого і було побудоване місто Львів виявися гідним продовжувачем справи предків у побудові сильної незалежної держави, яка проіснувала до 1340 року.

 

Володимир Святославович

Галицький Данило Романович

Ігор

Лев І

Володимир Мономах

Олег

Ольга

Роман Мстиславович

Ярослав Мудрий

Володимир Святославович

(? – 1015)

Великий князь київський з 980 року. Син Святослава Ігоревича. Народився в Києві. Звершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі. Зробив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів. Запровадив християнство на Русі (бл. 988-989 рр.), почав будувати християнські храми, зокрема Десятинну церкву, і монастирі, заснував школи і бібліотеки. За князювання Володимира Київська Русь досягла найбільшої могутності. Розвивав політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Це була централізована християнська імперія з усталеним місцем в європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Святославовича.

Галицький Данило Романович

(1201-1264)

Князь волинський і галицький, король Русі з 1254 року. Після смерті батька, князя Романа Мстиславовича у 1205 році разом з матір’ю перебував при угорському дворі, рятуючись від боярських заворушень. Княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Об’єднав Волинь (1229 р.), оволодів Галичем (1238 р.) та Києвом (1239 р.). Після перемоги в 1246 році над коаліцією Угорщини і Польщі Данило Галицький поширює владу на Галичину. Після встановлення монголо-татарського іга, щоб врятувати державу, Данило Галицький змушений був поїхати до ханського двору до Сараю і визнати формальну залежність від Золотої орди. Для боротьби з татарами прагнув створити широку коаліцію володарів країн європейських держав: Апостольського престолу, Тевтонського ордену, Угорщини, Польщі, Литви. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився на унію і приймав від папи королівську корону. Внаслідок мудрої державної політики Данило Галицький фактично не підкорився владі Золотої орди, але в 1259 році під натиском військ Бурундая Данилу Галицькому довелося знищити укріплення. Запропонував європейське самоуправління у містах. Засновник Львова, Холма. Активно поширював західні культурні впливи. Діяльність Данила Галицького відображена в Галицько-Волинському літописі.

Ігор

(? – 945)

Великий князь київський (912- 945 рр.). Став фактичним засновником династії Рюриковичів. Приєднав до своєї держави східнослов’янські племена (древляни, угличі та ін.), що відокремились від неї на початку його князювання. Уклав мир з печенігами. У 941 році здійснив невдалий похід на Константинополь, у 944 році уклав договір з Візантією. Був вбитий під час повстання древлян.

Лев І

(бл. 1228 – бл. 1301)

Данилович – галицький князь. Успадкував у 1264 році Перемишльське князівство і Львів після смерті батька Данила Галицького та у 1269 році Белзьке, Холмське і Дорогичинське князівства, після смерті брата Шварка Даниловича – Галич. У 1272 році переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова. Був одружений з угорською королівною Констанцією, мав дипломатичні зв’язки із Заходом, що позначилось на культурному та господарському житті країни, адміністрації та міському самоврядуванні. Залежний від Золотої Орди, князь Лев користувався допомогою татар у походах на Польщу та Литву. Після смерті князя Болеслава Соромливого в 1279 році намагався приєднати до своїх володінь Краків. Однак потерпів поразку і змушений був повернути українське Закарпаття та Люблінську землю.

Володимир Мономах

(1053-1125)

Великий князь Київський (1113-1125 рр.). Онук Ярослава Мудрого. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Ініціатор Любецького з’їзду 1097 р., Витичівського з’їзду 1100 р., Долобського з’їзду 1103 р.. Виступив за припинення князівських міжусобиць. Здобув славу боротьбою проти половців (1103, 1107, 1111 рр.). Скасував холопство за борги. Видав закони – “Статут Володимира Всеволодовича” Автор пам’ятки давньоруської літератури “Повчання Володимира Мономаха” (1117 р.), в якому закликав до об’єднання всіх давньоруських земель. Правлінням Володимира Мономах закінчилась в історії Київської Русі доба відносної єдності держави.

Олег

(? – 912)

Давньоруський князь: якому за літописами, Рюрик, вмираючи, передав у 879 році опіку над своїм неповнолітнім сином Ігорем і князювання у Новгороді. Походив з норманів. Мав велику дружину. Оволодів Смоленськом і Любечем (882 р.), убив київ. князів Аскольда і Діра (882 р.), пізніше підкорив древлян, сіверян, радимичів. Після вдалого походу на Константинополь у 911 році заключив з Візантією вигідний для Русі договір.

Ольга

(бл. 890 – 969)

Велика княгиня київська (945 – 957 рр.), мати Святослава Ігоревича, християнське ім’я – Олена. Після вбивства древлянами її чоловіка князя Ігоря у 945 році, княгиня Ольга правила Київською державою під час неповноліття Святослава Ігоревича.

Літописець розповідає про триразову помсту княгині древлянським послам. Спочатку вони вирішили запропонувати їй у чоловіки свого князя Мала, і послали до Києва своїх старійшин. Човен, на якому припливли посли підняли угору до князівського палацу, а потім кинули у приготовлену заздалегідь яму і живими засипали землею. Удруге послів древлян за наказом Ольги було спалено у лазні. А третє посольство – отроки княгині перебили під час тризни, яку справляли по Ігорю.

Після цих розправ княгиня у 946 р. послала у древлянську землю військо на чолі з воєводою Свенельдом. Древляни закрилися у добре укріпленому місті Іскоростені. Тоді Ольга пішла на хитрість: вона пообіцяла відступити, взявши данину голубами від кожного дому. Хитромудра княгиня наказала підвісити до лапок голубів тліючі лучини і відпустити їх. Птахи полетіли назад і місто запалало. Опір древлян було зламано, і більше ніхто з данників Русі не повставав проти Ольги.

Княгиня встановила фіксований обсяг данини з кожної землі і зайнялася облаштуванням великокнязівських господарств та доходних промислів. З цією метою у 947 р. вона вирушила у поїздку до Новгорода, встановлюючи свої лови і погости. По всій землі було наведено порядок. Під час правління Ольги розширилося будівництво в Києві.

Зміцнивши своє становище всередині країни, Ольга перейшла до активної зовнішньої політики. Насамперед їй необхідно було встановити добрі стосунки з Візантією та Німеччиною – двома найсильнішими державами Європи.

Згідно з давньоруським літописом, у 955 р. вдова Ігоря прибула у Константинополь до імператора Костянтина VII Багрянородного. Тут вона хрестилася. Укріпила торгівельні і політичні відносини з Візантією, встановила порядок збирання данини та її розміри. У 955 році (або в 957 році) прийняла християнство й ненасильницькими методами сприяла його поширенню на Русі. Канонізована православною церквою. Княгиню Ольгу в українському народі почитають як святу та рівноапостольну.

11 липня 969 р. Ольга померла. ЇЇ поховали за християнським звичаєм. Правління Ольги було вирішальним поворотом в історії Київської Русі. Країна здобула упорядковане управління, почала інтегруватися у політичну систему християнського світу.

Роман Мстиславович

(бл. 1152 – 1205)

Галицько-волинський князь в 1199-1205 рр., державний і військовий діяч. Син волинського князя Мстислава Ізяславовича. Одержав від батька новгородське і волинське князівства. Після смерті Володимира, останнього галицького князя з династії Ростиславичів, князь Роман створив Галицько-Волинське князівство, об’єднавши Галицьке князівство з Володимиро-Волинським. Пізніше включив Київ до сфери свого впливу. Розбивши половців, зміцнив кордони князівства. Роман Мстиславович укріпив князівську владу. Загинув, потрапивши у польську засідку.

Ярослав Мудрий

(бл. 978 – 20.1.(2.II).1054)

Великий князь київський в 1019-1054 рр., державний діяч Київської Русі, син Володимира Святославовича. Вів боротьбу проти свого брата Мстислава, прагнучи об’єднати всі руські землі. Але в 1026 році у городку під Києвом між ними був укладений мир, після якого територія була поділена. В 1036 році після смерті Мстислава Ярослав Мудрий став єдиним володарем могутньої Київської держави (окрім Полоцька). Поріднився з багатьма європейськими дворами. Впорядковуючи соціальні відносини і закріплюючи владу в державі, Ярослав Мудрий уклав збірку давнього руського права “Правду Ярослава” (“Руська правда”). У 1039 році домігся заснування Київської митрополії під юрисдикцією константинопольського патріарха. Митрополитом київським собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона (1051 р.). За Ярослава Мудрого в Київській Русі засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир. Було складено літописний звіт, побудовано Софійський собор. Русь за часів Ярослава Мудрого була в Європі великою і могутньою державою. Підтримувала тісні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Польщею, Австрією та скандинавськими країнами. Це був період найвищого розквіту Київської Русі. Похований у Софіївському соборі в Києві.

Литовсько-польська доба

 

Литовсько-польський період нашої історії налічує понад 300 років. Початки його сягають у далеке XІV ст., коли в умовах литовської, а згодом польської експансії українські землі втрачають своє провідне політичне і економічне значення, державність, а згодом і залишки автономії. На українських землях, особливо в західній частині, посилюється феодальний, національний та релігійний гніт. Кревська (1385 р.), Городельська (1413 р.), Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії юридично закріплюють залежне положення українських земель. Також ця доба характеризується виникненням особливого та унікального явища – козацтва. Спочатку на порубіжних та незаселених землях, а потім на Запоріжжі виникають козацькі поселення та укріплення. Визначними організаторами козацтва були Євстафій Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький. Гідно очолював козаків Петро Конашевич-Сагайдачний.

Козаки активно виступали проти національного, релігійного та феодального гніту.

Один з найвідоміших гетьманів, що очолив національно-визвольне повстання був Северин Наливайко.

 

Вишневецький (Байда) Дмитро

Дашкевич Євстафій

Могила Петро Симеонович

Наливайко Северин

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович

Вишневецький (Байда) Дмитро Іванович

(?-1563)

Князь, український магнат, перший із достовірно відомих козацьких гетьманів (бл. 1552-1563 рр.). У 1550-х рр. черкаський і канівський староста (бл. 1552 р., за іншими даними 1554, 1556 рр.); для захисту від турецько-татарських набігів побудував на острові Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі. В 1558 р. брав участь у походах московських військ на Кримське ханство. В 1563 р. боровся за молдовський трон, зазнав невдачі, був узятий у полон турками і страчений. Герой української народної думи про Байду.