Володимир Кирилович

(1880 – 1951)

Український письменник, політичний діяч. Навчався в Київському університеті. За нелегальну політичну діяльність був виключений і ув’язнений. У 1907 – 1914 рр. – в еміграції. З 1907 р. – член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії. В. – один з організаторів Центральної Ради, заступник голови Центральної Ради, голова Генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ (1917 – 1918 рр.). Із серпня 1918 р. – голова “Українського національного союзу”. Організатор антигетьманського повстання. В листопаді 1918 – лютому 1919 рр. – голова Директорії. В 1919 р. емігрував. У 1920 р. після повернення в Україну В. було прийнято до КПб)У, введено до складу ЦК і призначено членом ВУЦВК, заступником голови Раднаркому та наркомом закордонних справ республіки. Проте невдовзі він вийшов з партії і уряду. З 1920 р. в еміграції. Присвятив себе літературній діяльності. В еміграції написав соціально-психологічні драми “Закон”, “Великий секрет”, “Пророк”, “Над” та ін. Автор роману “Сонячна машина” – перший в українській літературі соціально-утопічний роман. 1920 р. у Відні надруковано тритомну книжку В. “Відродження нації”, в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі політичні події в Україні в 1917 – 1919 рр. Під час другої світової війни був в’язнем концтабору на території Франції. У повоєнні роки займався живописом (понад 100 творів).

Волошин Августин

(1874-1945)

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, президент Карпатської України, Герой України (посмертно).

Отримав освіту в Ужгородській семінарії та Вищій педагогічній школі в Будапешті, після чого брав участь в українському культурному русі. В 1899 р. видав перший підручник української мови. 1917–1938 рр. – директор учительської семінарії в Ужгороді.

В травні 1920 р. під його безпосереднім впливом утворилося товариство “Просвіта”. Написав за власний кошт 42 книги, здебільшого підручники і посібники для народних шкіл, праці з педагогіки, психології тощо. Заснував праву Народно-християнську партію (1923–1939), від якої обирався депутатом у парламент Чехословаччини (1925–1929).

В жовтні 1939 чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України, в якому Августин Волошин став державним секретарем. 26.X.1938 р. Августина Волошина було обрано прем’єр-міністром Карпатської України.

14.ІІ.1939 р. новосформований парламент проголосив незалежність Карпатської України, та прийняв Конституцію і обрав Августина Волошина президентом української держави. Проте, одночасно з прийняттям цих історичних рішень, на підставі таємної угоди між Німеччиною і Угорщиною угорські війська розпочали 14.ІІІ.1939 агресію проти Карпатської України. Президент і частина уряду змушені емігрувати до Чехословаччини. 1.V.1945 Августин Волошин був заарештований радянською контррозвідкою, вивезений до СРСР. Помер у в’язниці.

15 березня 2002 р. Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання “Герой України” з удостоєнням ордена Держави.

Григоренко Петро Григорович

(1907 – 1987)

Громадський, політичний та військовий діяч, колишній генерал-майор Радянської Армії, правозахисник, член створеної в 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ).

Обстоював права кримських татар. Виступав проти влади партократії. В 1963 році створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що в 1964 році був позбавлений нагород, звання та пенсії. Зазнав репресій. В 1977 р. виїхав до США на лікування. В 1978 р. був позбавлений громадянства СРСР. Автор “Спогадів”, в українському перекладі надрукованих видавництвом “Українські вісті” (1984 р.).

 

Грушевський

Михайло Сергійович

(1866 – 1934)

Український історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. Закінчив в 1890 році Київський університет. З 1897 року – голова Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, яке очолював до 1914 року. У 1898 – 1907 роках – редактор “Записок Наукового товариства імені Шевченка”, член редакції журналу “Літературно-науковий вісник”. Засновник і голова Українського наукового товариства (1907 р.). Михайло Грушевський заснував (1908 р.) Товариство українських поступовців (ТУП). З березня 1917 року – голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 року – Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 році емігрував за кордон (Прага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1924 році повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 року – академік АН СРСР. На початку 30-х років Михайло Грушевський був звинувачений у керівництві “Українським національним центром” і заарештований. Щоправда пізніше відпущений. Помер у м. Кисловодськ, Росія. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі. Михайло Грушевський – автор багатьох наукових праць.

Довженко Олександр Петрович

(1894 – 1956)

Український кінорежисер, письменник, сценарист, художник. Один із засновників української кінематографії. Закінчив 1914 році Глухівський учительський інститут, навчався в Києві в Академії мистецтв. Працював на Одеській кінофабриці (1926 – 1928 рр.), на Київській студії художніх фільмів (1929 – 1941 рр.), на “Мосфільмі” (з 1946 р.). На Міжнародному кінофестивалі в Брюсселі (1958 р.) фільм Олександра Довженко “Земля” (1930 р.) визнано одним з дванадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Написав автобіографічну повість “Зачарована Десна” (1957 р.), п’єси “Потомки запорожців” (“На зламі століть”, 1943 – 1953 рр.), “Життя в цвіту” (1955 р.). Ім’ям Олександра Довженко названо Київську кіностудію художніх фільмів (1957 р.).

Донцов Дмитро Іванович

(30(17).1883 – 30.ІІ.1973)

Український письменник, філософ, політик, публіцист, фундатор українського інтегрального націоналізму.

Народився в м. Маріуполь. Навчався до 1907 р. у Петербурзькому університеті на правничому факультеті. Після двох арештів емігрував за кордон де одержує (у Відні) ступінь доктора права. Друкувався в часописах “Украинская жизнь”, “Дзвін” та інші. Влітку 1913 р. на ІІ Всеукраїнському Конгресі студентів виступив зі промовою-рефератом “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” де закликав до збройної боротьби за незалежність. В 1914-1918 рр. – голова і активний член Союзу визволення України.

В 1918 р. працює в уряді Павла Скоропадського на посаді директора Українського телеграфного агентства. В 1922 р. у Львові за редакцією Дмитра Донцова виходить “Літературно-Науковий Вісник”. У 1939 р. Дмитра Донцова заарештовує польська влада. З початком ІІ світової війни переїздить до Бухареста, де редагує журнал “Батава”. Переслідуваний гестапо змушений переїжджати до Берліну, Кракова, Праги. По закінчення війни проживає в Парижі, з 1946 р. в Лондоні, потім у США, Канаді.

Похований в Америці, на цвинтарі Бавид-Брук. Дмитро Донцов – автор багатьох наукових праць. Найбільш відомі “Націоналізм” (1926 р.), “Історія розвитку української державної ідеї”, “Похід Карла XІІ на Україну”, “Українська державна думка і Европа”, “Дух нашої давнини” (1944 р.), “Хрестом і Мечем”, “За який провід?”, “Росія чи Европа?”, “Рік 1918. Київ”, “Кардинал Мерсіє – слуга Бога і нації”, “Клич доби”, “Московська отрута”, “Дві літератури нашої доби”, “Правда прадідів великих”, “Туга за героїчним” та інші. Ідеї Дмитра Донцова стали ідеологічним обґрунтуванням діяльності ОУН.

 

Дурдинець